– Так, Михале! – загомоніли всі навкруг. – Правду говориш, діло, слухаємо…

– Зараз почуєте! Все почуєте! – вів далі Михало. – Ужо я скажу…

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотів, щоб його зрозуміли й підтримали всі мужі новгородські, але не хотів образити й Володимира-князя. Через те він сказав так:

– Мушу повідати вам, люди, і тобі, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києві, то бачився і говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», – сказав я йому. «Знаю, і сам хочу дати, – відповів мені покійний князь, – іду далеко на січу в землі чужі, бажаю, щоб мир був у рідній землі. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городі Києві, Олега посилаю в землю Древлянську». – «Володимира», – відповів я. «А ви знаєте, хто він є?» – «Усе знаю, і Новгород знає, – сказав я князеві Святославу, – через те й просимо його». – «Даю вам Володимира, – промовив князь Святослав, – то є мій улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе…» – «Спасибі, – подякував я князеві, – не турбуйся, вспоїмо, вскормимо…»

Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:

– Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…

– Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе, княже!

– Аще так, не коримось Ярополку… Не візьмемо його посадника… Клич віче, княже!..

– На Київ, княже, на Київ!..

Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.

– Так, людіє мої, – промовив він. – Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своїми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон – бути їм в татя місто…»

– Бути Ярополку в татя місто! – заволали всі. – На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!.. Клич, княже, віче! Веди нас на Київ!

Князь Володимир помахом руки зупинив їх.

– Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги – брати Ярополкові, ромеї – його друзі, він поведе з собою полян, древлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські… А ми, новгородчі, підемо з ким?

– Усі полунощні землі підуть з нами – весь і меря, чудь… Підемо на брань – і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло…

Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.

– Так, – каже повільно він. – У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!

Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.

– Дивлюсь на схід, – веде далі Володимир, – бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ…

– Не клич їх, княже!

– Дивлюсь на захід – бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.

– Не віримо імператорам і папежу, не вір і ти, княже!

– Не вірю, – твердо каже Володимир. – Вірю токмо в Русь, токмо руські люди мусять лад у своїх землях укласти.

– Поїдемо, княже! – встають усі в палаті.

– Веду вас! – рішуче промовляє Володимир. – А в підмогу покличу варягів, – вони віри своєї не нав’язують, нових поконів не дають, воюють за золото.

– Роби, княже, як замислив. Усі ми з тобою, де ти – там і ми!

4

Холодний, сірий, непривітний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати між високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам’яна земля, суворі там люди, страшні й мстиві такожде і боги їх – одягнутий у броню й шолом із гострими рогами бог вітрів і бур Один, жона його – Фрігг, а найлютіший – син їх громовержець Тор, що причаївся у темній печері десь на островах Варязького моря, кидає стріли-блискавиці на купців і воїв, які їдуть до Упсали.

Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців – на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.

Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменю постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.

– Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! – закричали ярли.

Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.

– Конунг Олаф жде новгородського князя…

З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі заґратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.

З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.

Олаф Скетконунг – немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста. Він стоїть біля столу в кутку світлиці – одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі – до колін – штани, на ногах високі підковані чоботи.

– Чолом тобі б’ю, Олафе Скетконунге, – починає князь Володимир, – прийми дари від мене й Новгорода.

Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболині хутра, разки горючого каменю⁵³, обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців – для конунга, емалі – для його жони, лунниці з сканню – для дочок.

– Добрі дари ти привіз, гардський княже, – відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик⁵⁴, багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?⁵⁵

Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.

– Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом⁵⁶, хочу нагадати й утвердити те добре, що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі – і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі…

– Київград, – примружує очі конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.

– Тому я й прибув до Свеаріке, – продовжує князь Володимир. – Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, – закінчує князь Володимир, – хоробрі, їх знає весь світ.

– Так, у світі знають наших воїв, – згоджується конунг Олаф. – Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, – конунг посміхається, – дуже люблять городи, землі, дань.

– Городів і земель я дати не можу, – відповідає князь Володимир, – то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

– Це буде довго?

– До Києва-города й назад – рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

– Дві тисячі воїв… Рік, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

Шляхом, що в’ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами⁵⁷, їде з ярлами і лагманами⁵⁸ Олаф Скетконунг.

Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.

У священній діброві, в храмі, колони якого підпирає викладений залізом дах, уже все готове для тінгу⁵⁹ й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум’я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти⁶⁰, ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.

Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.

Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, – чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.

– Ярли й лагмани! – починає Олаф Скетконунг. – Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський⁶¹ Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київграда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?

– Скільки треба воїв? – підводиться з лави ярл Фулнер.

– Дві тисячі.

– А яку князь Вольдемар дасть нагороду? – лунають звідусіль голоси.

Починається торг, який невдовзі закінчується успішно. Тоді старший гірдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потім князю Володимиру два роги з медом. Це – не звичайні роги, з яких п’ють усі, а братафули⁶², гірдман, щоб очистити мед у них від земної лжі й чвар, подає їх конунгу й князеві через розкладене на землі багаття – вогонь очищає все, він зробить чистим і мед у рогах.

Конунг Свіонії і князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев’ять тварин чоловічої статі, як це велів закон, кров їх зібрали в мідяну чашу і тепер глаутейнами⁶³ кропили воїв, а служки подавали їм смаженину.

Пізня ніч. В Упсалі, в горах на березі – скрізь тихо, тільки море розходилось, неспокійні хвилі б’ють і б’ють у скелі, як жорна, перевертають каміння, стогнуть, ревуть.

У кутку великої світлиці Олафа Скетконунга під балдахіном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постіль, заслали її чистими простирадлами, світло-синьою, золотом перетканою ковдрою.

Проте конунг не спить. Він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться на ґрати, що перетинають зоряне небо, слухає шум роздратованого моря, жадібно ловить свіже повітря.

За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарно назвали цим ім’ям ⁶⁴– праве око ярла прикриває чорна пов’язка, ніс нагадує дзьоб коршака, на верхній щелепі в нього гострі зуби – справжні ікла кабана, у ярла великі, схожі на гриби вуха.

Про що думає Олаф Скетконунг? О, зустріч з конунгом Гольмгарда, промови на тінзі, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином – все це викликало в ньому цілу зливу думок.

Конунг думає про Свіонію, Норвегію, Данію – три землі, що обіймають усю північ за Варязьким морем. Це – чудові землі, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря і гори, ущелини й затоки, ліси…

Близькі, рідні конунгу Олафу й сусідні землі – Данська, Норвезька, конунг Данії евен Твескегг і конунг Норвегії Ерік – близькі родичі Олафа Скетконунга, Ерік і зараз сватає його дочку Астриду.

Здавалося б, жити в мирі й любові цим північним землям, великі в них одали⁶⁵, є ліси й ріки, в морях повно морського звіра. Проте не сидять на рідних землях свіони, норвежці, датчани. Як і давні їх предки, мріють вони про далекі походи, наскоки на чужі городи й землі, про золото й срібло, яке можна звідти привезти з собою. І вже вони виборознили всі моря й океани, варягів бояться Париж і Рим, конунг Канут багато літ заливає кров’ю Англію, король Едгар за десятки тисяч фунтів купував у нього щороку мир, з великого розпачу навіть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд⁶⁶ Кануту.

А в цей же час кораблі варягів ідуть далі й далі, досягли південних морів, уже в їхніх руках Каріаті, Росано, Герачі, Орія, Козенца, Торенто, Брундузіум, перед ними тремтить Сицилія, Калабрія, Апулія, вони завоювали Ломбардію, Каніто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто…

У той час коли конунги Данії, Норвегії переможно проходили моря й океани на заході й далекому півдні, конунги Свіонії думали про землі на схід від Варязького моря – про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, які незчисленні багатства мають князі Русі і їх люди, ці багатства, либонь, були не менші, ніж усі скарби Парижа, Лондона і ще багатьох городів, узятих разом.

І вікінги з Свіонії перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город в Англії, Франції, Римській землі.

Але в Гардарику вікінги Свіонії нічого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгарді, оголосив себе ярлом цієї землі, але неспокійні новгородці не допустили його до свого города, й він змушений був сидіти рік за роком у Ладозі…

Не пощастило й іншим ярлам – шукаючи добутку, ярл Синеус тікав аж у Біле озеро, в землю весі, ярл Трувор захопив Ізборськ, але змушений був тікати й звідти.

Вікінги Свіонії вдавались до хитрощів: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з півночі ходити на лодіях з Варязького до Руського моря, а далі й до греків, вони клали в свої лодії зброю, прикривали її згори хутрами, досягали далеких городів на Дніпрі, а там, вчинивши вночі штрангуг⁶⁷, пробували захопити ці городи.

І от князь Гольмгарду Володимир звертається до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати дві тисячі воїв, щоб він міг помститись за кров брата, зробити лад у своїй землі.

– Слухай, Фулнер! – одвертається нарешті від вікна й каже ярлу конунг. – Ти з двома тисячами наших воїв ідеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князеві убити свого брата й утвердитись у Києві – це мало для свена. У поході дивись, ярле! Нехай Володимир вбиває Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своїх воїв. Між Новгородом і Києвом лежить Полотська земля, князем там сидить Регволд – це свен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з’єднається з Ярополком і вони перемагатимуть Володимира, допоможи їм, якщо не вийде в Полотську – може, пощастить у Києві.

Фулнер слухає, й посмішка заливає його спотворене обличчя. Ні, немарно старого ярла прозвали жорстоким!

5

Князь Володимир щасливо повернувся з Свіонії, разом з ним приїхало й дві тисячі воїв Олафа Скетконунга.

У Новгороді не полюбляли свіонів, через що й князь Володимир не пустив їх до города, лодії ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливає до Ільмень-озера.

Але що могли зробити ці дві тисячі воїв? У Новгороді вже зібралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волхові похитувались лодії з усіх п’ятин Новгородської землі, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего і Свир’ю від погостів над Крижаним морем, з Білоозера, Мезені і навіть Печори.

Усіх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, кліті на торговищі й у княжому дворі над Волховом були розчинені, кожен конець і вулиця давали на рать, що велів князь; з Кузнецької вулиці везли день і ніч усяку кузнь, з Плотницької – котки для волоків, з Щитної – щити та мечі, з Кожевницької – збрую, сідла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви.