III. Прорив до Європи

…Ймовірно – і це схоже на правду, – він бачив «Царя Едіпа» у знаменитій постановці Макса Рейнгардта. Можливо, брав участь у масових сценах вистави – і це недалеко від істини.

І все-таки, незважаючи, а може, завдячуючи різноскерованості мистецьких уподобань, Курбас ще у гімназійні роки визначає свій домінантний інтерес до театрального мистецтва. В гімназії його називали не інакше як комедіант, арлекін, клоун, гансвурст. Гансвурст – це хто? В буквальному перекладі – Ванька-ковбаса, комічний персонаж німецького народного театру. Не виглядає притягнутим до цього припущення, що бажання присвятити себе театру підживлювали юнацькі враження гімназиста Леся від гри Миколи Садовського і Марії За-ньковецької, які з 1905 по 1906 рік очолювали театр «Руська бесіда» і чия гра визначала кращі риси українського акторського мистецтва того часу.

Звучить голос Леся Курбаса. З висоти років він згадує свій шлях до театру:

– Дід мій мріяв зробити з мене священика. А я змолоду мріяв про астрономію. Зорі вивчав за Фламаріоном. Лише у Відні зрозумів, що всі релігії світу – фантастична романтика людства в порі його юності. Потяг до прекрасного, пошук істини… Почав слухати лекції з історії, філософії, багато думав про виникнення світу, про людську природу.

І дійшов висновку: наука – річ нестала, постійно міняє свої істини, свої форми… згоджуюся на одному – приходить якийсь Коперник чи Галілей – і все іде в інший бік. Лише мистецтво – явлення вічності. «Vita brevis, ars longa»^[1] – геніально. Мої батьки – актори. Вони влили мені вогонь любові до штуки, і я зрадив дідові сподівання. Не вийшло з мене священика. Хоч теології не полишив, правду кажуть – без Бога ні до порога. Мама дуже боялася, що я піду в театр, батьковим шляхом – він був великий актор, який скінчив трагічно, розчарувався у сцені… Десь ви знайдете у Франка, що Степан Янович був першою силою на галицькому театрі – це так. Але що являв собою цей галицький театр? Затиснутий поміж двома імперіями, латаний-перелатаний, генії якого мусили грати в стодолах і клунях…

Доля юнака складалася примхливо, та шлях до театру видавався невідворотнім, поза театром він не бачив і не уявляв себе. Ще у тернопільській гімназії брав участь у театральному гуртку. А далі, таємно від батьків, написав листа до управи «Руської бесіди», аби йому, як сину актора, виділили стипендію для навчання у драматичній школі. Чи не у віденській? У Львові театральної школи тоді не було. Але театр відмовив за сакраментальної причини – відсутності грошей. Тоді Лесь, закінчивши гімназію екстерном, наважився на самостійний крок.

11 жовтня 1907 року записується на перший семестр Віденського університету «звичайним слухачем філософського факультету». Чому все-таки не пішов шукати акторського щастя у віденській драматичній школі? Ще за юнацьких років не передбачав собі акторської долі? Передчував, бачив себе лідером українського театрального процесу. Амбіції, що й казати, грандіозні. Мати Леся, ніби передчуваючи його трагічну долю, рішуче заперечувала тому, щоб її син пов’язав своє життя з театром. Вона панічно боялася, що він може кинути університет і піти до театру. Щомісяця Лесеві висилали з дому – очевидно, це робив дід Пилип Іванович – гроші. Сорока крон на місяць студентові Віденського університету вистачало.

Замолоду Курбас знав кілька мов. Хтось твердить, що вісім, хто припускає, що шість, а дехто фантазує, нібито шістнадцять. А якщо дотримуватись фактів? Англійську він вивчив ще у шостому класі гімназії, аби читати Шекспіра в оригіналі. А у восьмому класі – норвезьку – заради перекладів українською творів Ібсена. Духовну спрагу вгамовували й спеціальні заняття з старослов’янської мови і санскриту. Про інші мови можемо сказати, що він їх вивчав. Потяг до нових знань був у Курбаса нестримний і самоосвіта важила для нього не менше, ніж університетські лекції. Вражає бібліотека Курбаса, яку він збирав усе життя…

Що означав прорив до Відня для юнака з великими амбіціями і поки що не проясненими цілями? Ну, зрозуміло, приїхавши в одну з найбільших столиць Європи із провінційного Тернополя (в дитинстві, очевидно, з трупою руського театру, де працювали його батьки, бував у Львові; однак і Львів у порівнянні з Віднем був провінцією), юнак був, без сумніву, приголомшений масштабами багатомовного і багатокультурного міста. У модерністському Відні все знали про останні мистецькі події в Парижі і в Берліні…

Вступивши на філософський факультет університету, Курбас захоплюється теософією. У Відні перед ним відкрилися нові сторінки потаємних знань. Особливо чулим він виявився до кумира європейського студентства, австрійського філософа, езотерика Рудольфа Штайнера, який відкривав людям шлях до таємниць духовних знань, розкривав космологію і історію людства. У його фундаментальній праці «Теософія. Вступ у надчуттєве пізнання світу і призначення людини» Курбас, певне, знаходить складні формули людини, знаходить твердження, що надлюдське, природно-божественне, космічні начала – єдине Створіння, одна істота, одна сутність. Ця людина цікавить Курбаса у першу чергу… «Людина є мікрокосм, що несе в собі всі тайни макрокосму», – стверджував Штайнер, пропонуючи «співробітництво», співтворчість людини із всесвітом, пізнання не лише інтелектуальне, а й… пізнання через піднесення духу, екстаз, через мобілізацію підсвідомого, постійно формуючого людину…

Курбас, як розповідала його мати, був знайомий зі Штайнером, навіть відвідував його лекції, а потім був членом київського гуртка, де вивчали штайнерівську філософію. Захоплений штайнерівською ідеєю повернення до колискових форм театру, занотовував у щоденнику 1920 року: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми – форми релігійного акту. Воно все-таки в суті своїй – акт релігійний. Воно – могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр – храм, і мусить бути тихим і чистим, хоч і всякі молитви будуть у ньому». З цих позицій він і оцінював мистецьку ситуацію в Європі.

Літературний рух «Молодий Відень» захопив на початок ХХ століття усі види мистецтва, дав поштовх до створення об’єднання «Молоді». Їх гасло «Епосі – її мистецтво, мистецтву – його свободу!» стало девізом нового мистецького напряму «Сецесія». На час приїзду Курбаса до Відня «Сецесія» стала панівним напрямом мистецтва віденців. Лесь не міг не помітити бунтарського руху «Молодих», які пропагували розрив із традицією і закликали творити нове, сучасне мистецтво.

Прямуючи до університету, український студент цілком ймовірно міг зустрічатися із Зігмундом Фройдом, який проживав поруч. Фройд набував популярності у ті часи, і я не здивуюся, якщо Курбас, коли й не зустрічався особисто із ним, був обізнаний із основами психоаналізу, теорією розшифровки сновидінь…

І вже напевне Курбас був знайомий з творчістю швейцарського сценографа, режисера і теоретика театру Адольфа Аппіа, зокрема з його книгами «Сценічне втілення вагнерівської драми» і «Музика та її сценічне втілення», «Опера і постановка», де розроблялася ідея адекватності сценічного простору часовій структурі музики. Не могла його не зацікавити система «ритмічної гімнастики» швейцарця Емі-ля Жак-Делькроза. Сутністю його системи «одухотворених тілесних вправ» було твердження, що музику можна не лише чути, але й бачити, передавати в людських рухах. Творчі ідеї Аппіа і Далькроза були глибоко засвоєні Курбасом і знайшли свої втілення у студійних заняттях акторів «Молодого театру» і у сценопобудовах самого Курбаса…

Задля справедливості скажу, що у списках студентів віденського університету Лесь не значився – у 1907–1908 роках був вільним слухачем. У цій якості він і закінчив перший курс навчання. Тоді існувала така форма навчання в університеті: вона не давала слухачеві диплому, проте дозволяла пройти курс навчання за учбовими програмами. Причому курс лекцій студент обирав самостійно. Гадаю, для Леся вільне відвідування лекцій мало винятково важливе значення у тому сенсі, що він отримував можливість поринути у віденське культурне життя. Ось і товариш Курбаса часів навчання у віденському університеті Хома Водяний свідчив, що Лесь більше цікавився театральним життям, аніж власне університетськими лекціями. Отже, університетські заняття Лесь відвідував, так би мовити, несистематично. Натомість щовечора бував у театрі. В різних театрах. Він отримав можливість поринути у культурне життя Відня і скористався з цієї можливості сповна.

У Відні він відвідував драматичну школу, згадує, як про незаперечний факт, Хома Водяний. Справді, при Віденській консерваторії існувала драматична школа. В анкеті 1925 року на питання, де він навчався, зазначає, що у Відні, в драматичній школі. Але як це може бути відомо за відсутності підтверджуючих документів? Але й те, що відвідував заняття, заперечити не можна, адже в ній викладав Йозеф Кайнц, який справив незабутнє враження на українського студента, що підступався до театру.

Віденські театри шокували Леся – нічого спільного з «Руською бесідою»! Бургтеатр, Придворний оперний театр, Народний оперний театр, театр класичної оперети «Театр під Віднем», театри віденських передмість – Карлстеатр і Театр на Йозеф-штадті, Інтимний театр, Малий театр, Літній театр… Для молодого театрала, який не знав іншого театрального мистецтва, ніж соціально-побутовий і побутово-етнографічний театр, а саме таким був театр «Руська бесіда», поринути у театральне розмаїття було справжнім святом. Він давно вирішив присвятити себе сцені і сповна скористався прекрасною можливістю для вибору власних уподобань. Відвідування віденських театрів стало другим університетом для Леся.

Як справедливо, хіба що дещо категорично, відмітила допитливий дослідник театральної юності Курбаса Ірина Волицька, Лесь як митець формувався на спогляданні батьківської долі, категорично не сприймаючи її. І віденські театральні враження посіяли в його душі перші зерна любові й ненависті до старого українського театру. Я б не казав «ненависті», радше, відштовхування від практики епігонів театру корифеїв.

Бургтеатр! Недарма ж бо цей театр називали другим університетом, я б назвав його театральним університетом. Таким він і став для українського студента, який тільки-но закінчив тернопільську гімназію. Тут український студент-гуманітарій міг побачити – й напевне побачив – постановки за шістьма п’єсами Вільяма Шекспіра, десятьма п’єсами Фридріха Шиллера, трьома п’єсами Йоганна Вольфганга фон Гете, п’ятьма п’єсами Франца Грільпарцера. У травні-червні 1908 року протягом десяти вечорів давався цикл вистав за п’єсами Шиллера. Не могла не вразити Леся сучасна європейська драматургія, не знайома українському театрові, зокрема драматургія Герхар-дта Гауптмана – «Затонулий дзвін», «Бобровий кожух», «Ганнеле», «Бідний Генріх» і Германа Зудермана – «Морітурі», «Троянди», «Бій метеликів»…

Особливо вразила юного Курбаса драматургія Генріка Ібсена – «Ляльковий дім», «Стовпи суспільства», «Йун Габрієль Боркман», «Привиди», «Гедда Габлер», «Дика качка», «Жінка з моря». У березні 1908 року з нагоди 80-річчя від дня народження норвезького драматурга протягом семи вечорів було показано цикл ібсенівських вистав. Мине час, і Курбас звернеться до драматургії Ібсена, перекладаючи і ставлячи її, введе ці драматургічні перлини до українського сценічного простору.

Порівнюючи гру українських акторів з австрійськими, німецькими, Лесь був вражений насамперед мистецтвом прем’єра Бургтеатру

Йозефа Кайнца. Він бачив його у різноманітних ролях – Торквато Тассо в однойменній трагедії Гете, Леона у «Горе брехунові» Грільпар-цера, Марка Антонія у «Юлії Цезарі» Шекспіра, Мефістофеля у другій частині «Фауста», і визначив для себе те спільне, що було притаманне акторській манері майстра. Вразило його насамперед те, що батько німецького модернізму Герман Бар назве «видовищною духовністю». Тобто те, що Кайнц був одним з перших майстрів європейського театру, «творчі принципи якого значною мірою формували переконання Леся Курбаса в тому, що “театр завжди потребує якогось підкреслення, якихось котурнів, і тільки натуралістична школа позбавила його цих рис”. Пристрасне звернення до духовного світу героїв, байдуже, класичних чи сучасних, виявляло свою істинно театральну природу, де психологічні імпульси матеріалізувалися у підкреслено виразному сценічному жесті і слові…» Курбас не раз згадував ім’я Кайнца з його досконалою пластикою, виразним, гнучким тілом, коли ставив перед акторами свого театру завдання оволодіти пластичною культурою, виразити думку і почуття в жесті, у русі. Більше, у творчості Кайнца він знаходив наснагу для заміни побутової, психологічної пластики театральною, підкреслено виділеною.

На творчість Кайнца Курбас посилатиметься і у своїх спробах заміни побутово-достовірного мовлення на сцені ритмічно організованим. Та й лекції Леся Курбаса «березільського» періоду підтверджують принцип ритмічної побудови словесного шару дії, що майстер пояснював на прикладі виконання Кайнцем ролі Марка Антонія. Словом, на постаті Кайнца фокусується яскравий доказ активного сприйняття молодим Курбасом явищ театрального життя Відня.

Але Курбас проходив «стажування» і в інших віденських театрах. На сцені Німецького народного театру він мав можливість відкрити для себе драматургію Франка Ведекінда, у травні 1908 року подивитись його «Пробудження весни», п’єсу, яка порушує проблеми статевого виховання та претендує на критику святенницької моралі. Такого ще не знав український театр. Ірина Волицька справедливо вважає, що раннє знайомство з Ведекіндом підготувало Курбаса до сприйняття німецької експресіоністської драми й відкрило гіпотетичні можливості для сполучання пантоміми і словесної драми, звуку мови і літургії, пластики і музики.

З Віднем Курбас був пов’язаний і пізніше, уже не будучи студентом університету. У столиці імперії існувало кілька українських товариств – «Січ», «Родина», «Поступ», куди входили робітники, студенти – вихідці з Галичини. Віденське земляцтво українців запрошувало його на свої вечори як читця-декламатора, зокрема на вечір пам’яті Шевченка. Під час одного з таких приїздів до Відня Курбас, ймовірно, міг виступити як статист у «Едіпі» Макса Рейнгардта. Відомо, що, гастролюючи, Макс Рейнгардт нерідко запрошував місцевих студентів взяти участь у масових сценах вистави. Якщо така можливість існувала, то ж як допитливому і жадібному до театральних знань і умінь нею не скористатися? Цілком ймовірно. Фактично це була чи не єдина спроба побачити принципово іншу сценічну естетику.

Минуть роки, і Курбас поставить одну з кращих своїх вистав «Цар Едіп». І скільки б не теоретизували театрознавці щодо самобутності курбасівської постановки, і самий факт його звернення до цієї п’єси, і сама естетика постановки – не окремі мізансцени, а саме естетика – обумовлені незабутніми враженнями від постановки Макса Рейнгардта…

Улітку 1908 року після закінчення першого курсу Віденського університету Лесь Курбас повертається до родинного гнізда у Старому Скалаті. Батько почувався вкрай погано. 10 вересня 1908 року Степана Курбаса, видатного актора і режисера театру «Руська бесіда» не стало. Про повернення до Відня уже не йшлося. Майбутнє матері і сестри Надії залежало тепер від Леся. На сімейній нараді було вирішено, що Лесь продовжуватиме навчання у Львівському університеті – ближче до матері, що залишилася при хворому отці Пилипі.

І знов-таки, як у гімназії, він стає учасником аматорського студентського драматичного гуртка. У березні 1909 року в рецензії на постановку театральним гуртком «Сокіл» чи не вперше промайнуло ім’я Курбаса, який грав у «смішній нісенітниці» Коцебу «Псотник». У листопаді того ж року він уже ставить «Жидів» Євгена Чирикова у Драматичній комісії УСС (Українського студентського союзу) і сам грає головну роль Нахмана.

Тут вчасно зазначити, що політика рано увійшла у життя Леся Курбаса. Й нічого дивного. Соціалістичні ідеї поділяв Іван Франко, соціал-демократичних поглядів притримувалися Симон Петлюра і Володимир Винниченко. «Примикав до соціал-демократії з 1903-го по 1910 рік», – напише вже 1934 року Курбас, заарештований НКВС у протоколі слідчої комісії. Проте політичні погляди студента Львівського університету були досить-таки розпливчастими. Соціал-де-мократичні ідеї були широко розповсюджені у ті часи серед інтелігентної молоді. «Інтернаціонал» Ежена Потьє переклав свого часу українською Микола Вороний:

 
Чуєш, сурми заграли,
Час розплати настав,
В Інтернаціоналі
Здобудем людських прав.
Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв,
Як у вулкановій безодні
В серцях у нас клекоче гнів.
 

«Хто був ніким, той стане всім»?.. Діалектика соціального і національного у розумінні соціалістичних ідей у Курбаса за часів його студентства ніби не проглядалася, хіба що захоплення ідеєю зруйнування світу насильства і побудови нового світу загальної справедливості співвідносилася ним з ідеєю відкидання здобутків старого (посткорифейського. – Р К.) театру і побудови нового українського театру. У полоні цих ілюзій Лесь Курбас перебував до тих пір, аж поки практика будівництва соціалізму в СРСР не зруйнувала їх. Але це станеться не швидко…

1 липня 1910 року Курбас взяв участь у бурхливій студентській демонстрації, на якій висувалася вимога відкриття українського університету. В результаті він, як один із призвідників студентських заворушень, був відсторонений від університетських занять.