II. Увертюра до театру

…Незважаючи на всі драматичні випробування, що випали на його долю, Лесь виглядав молодиком веселої і безжурної вдачі, жартівливим, балакучим та спритним у рухах, жестах, міміці.

Уважно придивімось до його дитинства. Народився в інтелігентній родині. По чоловічій лінії у роді Курбасів усі чоловіки були священиками. Дід Леся – Пилип Іванович спочатку був парохом у селі Куроп’ятники, що поблизу Бережан, а потім, понад сорок років, до кінця життя – у Старому Скалаті Підволочиського району на Тернопільщині. Парох у Галичині – це не тільки релігійний, але й культурний лідер громади. Згадаймо отця Івана Озаркевича, який організував у Коломиї у 1848 році перший український професійний театр у Галичині. У будинку отця Пилипа зберігалась і була відкритою для загального користування велика, зі смаком підібрана бібліотека. Проте Пилип Іванович Курбас рішуче не поділяв прихильності своїх дітей і онуків до театру, очевидно вважаючи, що сцена – це вічна бідність, невідворотні спокуси й суцільні розчарування. Для цього у нього було достатньо підстав, виходячи з практики тогочасного галицького театру «Руська бесіда».

Проте середній син Степан, усупереч сімейній традиції, де чоловіки йшли у священики, й тому накликавши гнів батька, став українським актором. Закінчивши сьомий клас гімназії в Бережанах, у 1884 році подається до театру «Руська бесіда». Степан Пилипович Курбас (1862–1908), за сценічним псевдонімом Янович, батько Леся, зробив блискучу, хоч і недовгу, акторську кар’єру у львівському пересувному театрі товариства «Руська бесіда». Але й передчуття Пилипа Івановича збулися…

Мати Леся Курбаса Ванда Адольфівна Тейхман (1867–1950), донька дрібного службовця з Чернівців, який долучився свого часу до будівництва Коломийської народної початкової школи, закінчила коломийську гімназію. Крім загальноосвітніх предметів, тут навчали грати на фортеп’яно та кільком іноземним мовам. По-справжньому навчали. Курбасівська актриса Софія Федорцева, що була своєю у кур-басівській оселі, згадувала, що якось Ванда Адольфівна, готуючи обід, поринула у читання роману німецькою мовою…

Так от, Ванда Тейхман, також всупереч волі батьків, вирішила присвятити себе українській сцені. У січні 1885 року Ванду приймають актрисою до театру «Руська бесіда». Тут і перетнулися шляхи два-дцятидворічного Степана і сімнадцятирічної Ванди. Спалахнула іскра: вибуховий темперамент актора-прем’єра і стійкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнішністю тендітної дівчини. За рік вони одружуються, також проти волі батьків. Благословили на шлюб молодих директор і актор театру Іван Біберович та актор і режисер Іван Гриневецький. Й надалі актори «Руської бесіди» опікуються долею Леся Курбаса. І він, як свій, стає актором цього театру.

Отака собі романтична історія. Кохання всупереч волі батьків, попри обставини – назустріч долі.

А долі судилося таке. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибуває на місячні гастролі до міста Самбору. Вівторок 25 лютого 1887 року був морозний, ясний і чарівний у сніговому вбранні. Ввечері Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках». Тоді ж у єдиному на той час в місті готелі у дев’ятнадцятирічної Ванди народжується первісток, якого за тамтешнім звичаєм батьки назвали подвійним ім’ям – Олександром-Зеноном. Мати звала його Лесь-ком, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем».

Дитинство Леся пройшло у мандрах. Події розгортались наступним чином. Акторське подружжя сподівалося, що з появою сина відбудуться зміни у стосунках з батьками. Під час гастролей театру в Тернополі вони очікували приїзду пароха Пилипа Курбаса, щоб охрестити онука, проте той не приїхав. Майже 11 місяців дитя Яно-вичів не було вписане в «метрикальні книги». І лише за допомоги артистки театру Іванни Гриневецької, родом з Перемишля, 8 січня 1888 року Леся охрестили в Перемишлі, де в той час гастролював театр «Руська бесіда». З обох боків – Курбасів і Тейхманів – негайного прощення не відбулося. Щоправда, бабуся Леся з боку Курбасів Осипа Григорівна, як пише дослідник галицького періоду життя режисера Петро Медведик, «не могла стерпіти відчуженості чоловіка до сина Степана і потаємно допомагала Яновичам матеріально».

Тож від початку життя майбутній реформатор української сцени дихав театральним повітрям, виховувався за лаштунками. Напевне, хлопчик бачив на сцені батька. Звісно, не знаючи ані назви п’єси, де він грав, ані ролі, яку він виконував. В уяві Леся, який причаївся за лаштунками, напевне закарбувався контраст. Поруч, за крок, – яскраво освітлений простір, де відбуваються чудеса, де вирізьблюється гордовита постать батька, що перебуває у центрі подій. І на віддаленні, у глибині – темний, загадковий глядний зал, де люди сміються і плачуть, де чути оплески і вигуки «Браво!». Так відбувалося щеплення театром…

Початкову школу Лесь почав відвідувати, так би мовити, на хурі, переїжджаючи з міста в місто з батьками і театром, з книгами під пахвою. Як згадує його шкільний і студентський товариш Хома Водяний, книги і зошити йому купили і вчився на початку він сам – з матір’ю, батько у ці справи ніколи не втручався.

Зрештою, з часом Пилип Іванович подобрішав і забрав онука до себе. Уперше з дідусем Лесь познайомиться у семирічному віці й житиме у Старому Скалаті кілька років. Починає відвідувати початкову школу. У діда був старий рояль, і за ним нерідко можна було побачити Леся з матір’ю. То були перші уроки музики майбутнього актора. Усе життя він полюбляв імпровізувати на фортеп’яно на теми улюблених класичних творів. У книжкових шафах діда зберігалась унікальна фамільна бібліотека. Згодом Лесь сам збиратиме потрібні й улюблені книги у власній бібліотеці. З молодшим братом Нестором і дітьми акторів «Руської бесіди» він розігрував вистави для дітей…

Це дозволило батькам більше часу і сил віддавати своєму професійному зростанню й мистецькому самоствердженню. Для Ванди то був час розквіту її таланту характерної артистки. Була знаменитою виконавицею ролей Стехи у трагедії «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, Проні Прокопівни у комедії Михайла Старицького. Степан уславився виконанням головних ролей в сучасних українських п’єсах, зокрема, Михайла Гурмана в «Украденому щасті» Івана Франка, Гриця в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького, Гната у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Івана Непокритого у «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького. У вихованні Леся батько практично не брав участі.

У 1891 році Степан Янович одержує відрядження від керівництва «Руської бесіди» й відвідує Наддніпрянську Україну, щоб ознайомитись з практикою театру корифеїв. Після цієї поїздки, пройшовши, говорячи сьогоднішньою мовою, курси підвищення кваліфікації, Степан Янович стає у 1893 році головним режисером трупи «Руської бесіди». Лідерські якості провідного актора – в наявності. Подружжя вирізняє поміж інших українських акторів Іван Франко, зокрема, вважаючи Яновича «головною силою української сцени» і пророкуючи йому подальше творче зростання, розширення репертуару від героїчних до характерних ролей. Перед Вандою і Степаном розгорталося заманливе майбутнє.

Але так тільки здавалося. Занадто вразливий Степан не міг спокійно витримувати негаразди кочового акторського життя. А коли він очолив театр, його обурювали інтриги, неминучі у мандрівному колективі. Свій депресивний стан він почав гасити оковитою. Вочевидь, за свідченням Хоми Водяного, у Леся було подвійне ставлення до батька: пошана змішувалась з гірким болем, а чимдалі – роздратуванням.

Ніхто й гадки не мав, що на 36-му році життя Степанові доведеться покинути сцену, якій він віддав 15 років. Хвороба з невизначеним діагнозом. Хтось припускав тяжке нервове захворювання. Інші трактували його як психічне захворювання. Шкільний та університетський товариш Леся Хома Водяний розшифрував діагноз хвороби Степана Курбаса недвозначно – delirium tremens, тобто біла гарячка…

Лесь Курбас був байдужий до алкоголю, проте ймовірно припустити, що психічна неврівноваженість, генетично успадкована сином від батька, надавала гармонійній постаті Леся Курбаса якоїсь дивної хиткості й тендітності…

Але повернемося до кінця позаминулого століття. Степан Курбас не може змиритися із розлученням зі сценою, поза сценою не бачить себе. У помешканні батька він не знаходить спокою і, трохи перепочивши і підлікувавшись, рветься до сцени. Влітку того ж 1898 року, забравши дружину, їде працювати у сезонний театр Кам’янця-Поділь-ського. Тут у Літньому театрі Старого міста вони грають два сезони. 1900 року обоє повертаються було до «Руської бесіди». Але хвороба Степана Пилиповича прогресувала – почастішали рецидиви збуд-ження-депресії, що унеможливлювало систематичну роботу в театрі. І, навіть не доторкнувшись сцени, Яновичі знову повертаються до Старого Скалату – до батьківської оселі, де Пилип Іванович, нарешті, бере під свою опіку й виховує Леся, і де Лесь здобуває початкову освіту під родинним дахом.

Подальша доля акторської родини складалася драматично. Ванді Адольфівні судилося пережити чоловіка і своїх дітей. Одна трагічна подія накладалася на другу. У квітні 1895 року – смерть сина Корнила. Захворівши на тиф, помер 1902 року син Нестор, гімназист-третьокласник. Ванді Адольфівні довелося пережити смерть свого чоловіка у 1908 році. У 1915-му померла від сухот її сімнадцятирічна дочка Надія. Й від 1916 року вона пов’язала своє життя з Лесем, Лесь-ком, як вона його називала. Співпрацювала з ним як актриса у театрі «Тернопільські театральні вечори». Виходила на сцену в 1920–1921 роках у театрі «Кийдрамте», організованому сином, грала стару чорницю у знаменитих курбасівських «Гайдамаках». Розділяла його долю у київському і харківському періоді «Березолю». «Урівноважена, спокійна, стримана, вона завжди сміливо йшла назустріч долі» – згадує про Ванду Адольфівну актриса Софія Федорцева. Зрештою, мати пережила й останнього з живих свого сина. Доживала свого віку удвох з його дружиною…

Від батька Лесь успадкував запальний і бунтівний характер, від матері – велике, щире серце і вроджену інтелігентність…

А поки що 1900 року Лесь стає третьокласником тернопільської української гімназії Франца-Йосифа. Зазначу, що тернопільська гімназія була класичним навчальним закладом, де окрім загальноосвітніх предметів (історії, географії, математики, фізики, пропедевтики), особлива увага приділялася вивченню мов – латинської, давньогрецької, німецької, польської. Нічого спільного із сучасною середньою загальноосвітньою школою.

Чи ж доводиться дивуватися, що в майбутньому Курбас залюбки і з нагоди подальшої постановки вільно перекладав п’єси з німецької, польської, англійської…

Взагалі тернопільська гімназія уславилась своїм викладацьким складом. Так, географію викладав Григорій Величко, друг Івана Франка, котрий брав участь в австрійській експедиції з вивчення Землі Франца-Йосифа. Німецьку мову і літературу викладав Євген Мандичевський, український письменник, видавець тернопільського журналу «Молодіж». В гімназії існувала і добре вкомплектована бібліотека, де поруч з українською класикою зберігалися в оригіналі твори польської, німецької, російської літератур, літературно-наукові видання – «Записки наукового товариства імені Шевченка», «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ), «Киевская старина».

Й нема нічого дивного, що захоплення літературою надихає Леся на власні проби пера. У квітні 1906 року у ЛНВ, що виходив того часу за редакцією Івана Франка, під псевдонімом Зенон Мислевич з’являється один з перших літературних дописів Курбаса «В гарячці», а за рік – оповідання «Син». Як не погодитись з оцінкою дослідниці творчості молодого Курбаса Ірини Волицької, що у психологічній атмосфері твору, його нервовому імпресіоністичному стилі відчувається засвоєння молодим автором досвіду нової української прози. Леся Українка, Олександр Олесь, Володимир Винниченко входять в його життя як сьогодення українського мистецтва, як актуальний його вираз.

Хома Водяний відзначав надзвичайний енергійний запал свого товариша у засвоєнні гуманітарних знань і різнобічність, різноске-рованість його творчих нахилів і проявів. Як читець і соліст він був незмінним учасником шкільних концертів. Успадкувавши від матері музичні здібності, Лесь прекрасно грав на роялі, читав ноти з листа й усе життя залюбки імпровізував на теми популярних музичних творів. Відчуваючи потяг до малювання, Лесь особливо цікавився графікою, мистецтвом карикатури, а у старших класах гімназії навіть ілюстрував гімназійний підпільний сатиричний журнал.