Під цим військовим тиском імператорський двір Цзінь у 317 р. був вимушений залишити столицю Чан’ань та перебратися на південь до м. Цзянькан (біля теперішнього Нанкіна). Так розпочалася епоха Східної Цзінь (317–420).

Тим часом на півночі одне за одним змінювались 16 царств, що визнані традиційною китайською історіографією, хоч насправді їх було більше.

Своєю чергою на півдні влада зустрілася з іншими колосальними викликами. Йдеться, зокрема, про величезну міграцію населення, масштаби якої оцінюють від одного до двох мільйонів осіб. З нею вдалося впоратися завдяки енергійним діям влади (розселення біженців, залучення їх до сільськогосподарського виробництва через освоєння цілинних та малопридатних для обробки земель тощо). Крім того, економічні та політичні інтереси емігрантів зіштовхнулися з інтересами місцевих знатних «сильних будинків».

Час від часу повставали і регіональні військово-політичні провідники, що мали у своєму розпорядженні значні військові сили.

Коротке правління Західної Цзінь у контексті нашої головної теми примітне тим, що, згідно з указом одного з її імператорів, з IV ст. тексти книжок, ділового листування тощо потрібно було писати саме на папері, після чого папір цілком витіснив бамбукові планки та став звичним матеріалом для письма.

На той час технологія виробництва паперу дещо вдосконалилася – для цього почали використовувати головним чином кору тутового дерева, рамі та водорості.

Завдяки знахідкам рукописів у печерах Дуньхуана^[1], найдавніші із яких датуються IV–V ст., вдалося дослідити зразки паперу, на якому ці рукописи написані.

Перші книжки на папері, як і на шовку, були звитками. Таку форму, до речі, мали навіть перші друковані книжки.

Щоб читач міг краще уявити собі те, як зберігалися та читалися канони в той історичний час, зупинімося на цьому, дотичному до нашої основної теми, питанні докладніше.

Кілька аркушів паперу склеювали послідовно один за одним і в такий спосіб отримували довгу паперову стрічку, на якій писали текст. До стрічки кріпили тонку дерев’яну паличку (чжоу) покриту лаком, завдовжки яка була дещо більшою, ніж ширина звитка. Вона виступала з двох кінців. Згортали паперову стрічку зліва направо – так отримували звиток (цзюань).

Деколи палички для книжок родовитих та заможних власників виготовляли з інших матеріалів – скла, слонової кістки, панцира черепахи, сандалового дерева і навіть золота та яшми.

З огляду на те, що правий край звитка залишався після його згортання назовні, з часом він міг порватися, тому на нього наклеювали спеціальний матеріал, який називали бяо – найчастіше це був папір або шовк. До правої частини звитка також кріпили кольорову тасьму.

Довжина звитка зазвичай залежала від обсягу записаного на ньому тексту – найдовші звитки мали завдовжки кілька чжанів^[2], однак були і короткі – всього 3–5 чі. Ширина паперової стрічки становила один чі.

Така форма побутування книжок мала і певні незручності: щоб віднайти потрібне місце в середині чи наприкінці тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.

Вважають, що тоді одному розділові книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку відповідав один паперовий звиток.

Паперовий аркуш розлініювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два перші стовпчики залишали пустими – так, як це робили тоді, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всієї книжки, потім назву розділу чи глави (підзаголовок), номер звитка, після чого пропускали місце для кількох ієрогліфів та знову писали назву всієї книжки.

Після того, як дописували увесь розділ, залишали пустим один стовпчик і знову писали назву написаного розділу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та імені писаря, однак часто ці стовпчики залишалися незаповненими.

Зазвичай у одному стовпчику рукописної книжки-звитка поміщалося 17 ієрогліфів, хоч деколи їх було 20 і навіть 24.

Зазвичай одна книжка складалася з кількох звитків. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однієї книжки обгортали спеціальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а інколи – із тонких бамбукових планок, перев’язаних шовком. «Обкладинки» мали шнурівки для зав’язування, які не покривали кінців звитків. У одній «обкладинці» зазвичай зберігали 5–10 звитків, що становили одну книжку. Для дуже великих книжок доводилося використовувати кілька таких «обкладинок».

Звитки зберігали на спеціальних полицях. Через те, що кінці звитків залишалися відкритими (їх не покривала «обкладинка»), було відносно легко знайти потрібний. Також для зручності пошуку до кожного звитка кріпили спеціальну табличку, на якій записували назву книжки, номер звитка та інші відомості.

Книжки на папері у формі звитків були поширені в Китаї аж до X ст., а буддійські канонічні книжки зберігали таку форму й пізніше.

У епоху «Шести династій», якщо в книжці вміщували ще й коментарі, то основний текст писали червоною тушшю, а коментарі – чорною. Або основний текст писали великими ієрогліфами в один стовпчик, а коментар – дрібнішими ієрогліфами двома стовпчиками. Однак найчастіше коментарі писали одним стовпчиком під основним текстом, а два види тексту розділяли маленькою крапкою.

З огляду на те, що на той час книжки розмножувалися лише через переписування, людський чинник призводив до накопичення в текстах різного роду помилок: під час переписування ієрогліфів, переплутування частин тексту, внесення коментарів у основний текст тощо.

Такого роду помилки пізніше вимагали спеціальних текстологічних зусиль для відновлення початкової редакції текстів.

Тут доречно також згадати про туш. У той період вона була двох кольорів (чорна та червона) і використовувалась як у живописі, так і під час написання книжок. Саме чорною тушшю переписували рукописи, а червоною – робили розмітку тексту.

Китайську туш виготовляли у вигляді сухих пресованих паличок чи брусків. Основним її компонентом були сажа та клей. Сажу отримували від спалювання тунгової, кунжутної і сурепної олій, а клей готували з оленячої та коров’ячої шкіри. Щоб клей не псувався та мав блиск, до нього додавали курячий білок, муксус та сік різноманітних рослин.

Добре перемішаною масою заповнювали відповідну форму (що деколи виготовлялася вельми вишукано) і в такий спосіб отримували «кускову» туш.

Щоб приготувати туш для письма, її розтирали у спеціальній тушениці (янь), попередньо наливши воду, оцет чи інший розчинник у заглиблення. Ці заглиблення поетично називали «озерце туші» (мо чі). На деяких тушеницях було два заглиблення – одне для чорної туші, друге – для червоної.

Туш пізніше використовували і під час друкування книжок, а також у живописі та під час фарбування будинків і палаців. Своєю чергою жінки, до прикладу, фарбували тушшю брови.

Тушениці, які з’явилися в Китаї понад 6000 років тому, виготовляли зазвичай із каменю, рідше – з твердих порід дерева чи слонової кістки. Їх робили досить масивними, щоб вони були стійкими.

З VI ст. у історичних джерелах фіксуються перші достовірні повідомлення про приватні книгозбірні. Зокрема, згадується приватна книгозбірня самітника Жуань Сяо-Сюя (479–536), який був великим знавцем історичних трактатів.

Однак з впевненістю можна сказати, що збирання приватних бібліотек було досить поширеною пристрастю серед освіченої частини китайської еліти значно раніше, зважаючи на ставлення китайців до книжки як до цінності величезного значення.

Впродовж історичної епохи Північних та Південних династій (IV–VI стст.) канонознавство дуже занепало, бо більшість коментаторських традицій загинули, а неперервні учительські лінії передачі перервалися.

Найбільше постраждала «школа текстів нового письма» – збереглася лише школа Хе коментаря «Ґун’яна» на «Чунь цю». З традиції «школи текстів старого письма» залишились: школа Мао коментаря до «Ши цзіну»; школа Чжен коментаря до «Сань лі» (трьох канонів ритуалів – «Лі цзи», «Чжоу лі» та «І лі»); школа Пу коментаря «Цзо» на «Чунь цю».

Саме ці п’ять коментаторських шкіл (одна «текстів нового письма» та чотири – «текстів старого письма») сформували «істинну передачу [вчення]» після об’єднання Китаю династіями Суй і Тан.

Крім того, на кінець цієї історичної епохи в канонознавстві між собою конкурували дві школи – «північна школа» (бей сюе) та «південна школа» (нань сюе), які спиралися на коментарі до канонів видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200).

Різниця між ними полягала в тому, що «північна школа» загалом вирізнялася консерватизмом та довірою до тлумачень канонознавців I–III стст., тим часом як «південна школа» авторитетними вважала праці Кун Аньго, а також Ван Бі (223–249) та Ду Юя (222–285), конфуціанські та даоські перекази, містико-мантичну традицію, зазнала впливу буддійських ідей та тлумачила зміст канонів ширше.

Після чотирьох століть роздробленості об’єднати Китай вдалося під владою династії Суй (581–618), що стало початком цілком нової історичної епохи, зокрема і в галузі канонознавства.

Незважаючи на те, що період правління цієї династії був досить коротким, однак саме в цей час започатковано великі інфраструктурні проєкти (хоч далеко не всі з них мали раціональне підґрунтя, як, наприклад, грандіозне будівництво Міста великого процвітання, Да сінчен), а також важливі реформи, що стали основою розквіту китайської державності та культури за наступної династії Тан (618–907).

Перші роки свого правління суйський імператор Ян Цзянь (на троні 581–604), який відзначався величезною працьовитістю, присвятив наведенню порядку у країні: впорядкував адміністративно-територіальний устрій, ввів нове законодавство, перевів військо на професійну основу, сформував славнозвісну систему державних іспитів для поповнення чиновницького апарату (ке цзюй), стабілізував економічну ситуацію тощо.

Водночас, незважаючи на певне економічне піднесення, принципом внутрішньої політики залишалися заходи з посилення державного контролю над господарською сферою та населенням.

Другий імператор, Ян Гуан (569–618, на троні 604–617), прагнув продовжити починання батька.

Так, він відновив значну частину Великої китайської стіни, а також побудував Великий канал (його будівництво розпочато в 605 р., а завершено – в 611 р.), що сполучив Північ та Південь країни: на Півночі канал був доведений до сучасного Пекіна, а на Півдні – до Ханджоу.

Однак ці грандіозні проєкти підірвали економічну могутність країни, адже вимагали надмірну кількість трудових ресурсів. Ослабленню імперії сприяли також дві невдалі військові кампанії впродовж 612–613 рр. проти давньокорейського князівства Когурьо (36 р. до Р.Х. – 668).

Імператор Ян-ді дуже любив книжки, тому приділяв увагу поповненню та впорядкуванню своєї багатої бібліотеки, що розміщувалася у спеціальних приміщеннях під назвою Гуаньвеньдянь («Палац для читання книг») у палаці в Лояні – Східній столиці імперії. Крім того, в Західній столиці – Чан’ані, в палаці Цзяцзедянь також зберігалися близько 470 000 звитків рукописів.

Цікавим правилом у тодішніх імператорських бібліотеках, наприклад, було те, що крім оригіналів рукописів у них зберігалась велика кількість дублетів (кількість дублетів деяких текстів доходила до 50!), значна частина яких, схоже, була і у сховищі Цзяцзедянь. Вони призначалися, ймовірно, для дослідницької роботи придворних учених.

Книжки зберігалися в чотирьох сховищах відповідно до описаної вище чотиричленної класифікації, що остаточно утвердилася з того часу і аж до кінця імперського періоду Китаю.

У кожному сховищі рукописи поділялись на три класи відповідно до їх якості. Вона розрізнялася за матеріалом, з якого була зроблена вісь рукопису: червоний кришталь позначав рукописи найвищого ґатунку; ліловий відповідав середньому ґатунку, а рукописи найнижчої якості мали дерев’яні осі, покриті лаком.

Окремо у внутрішніх імператорських покоях палацу зберігалися також буддійські та даоські книги.

До речі, саме в цей історичний період буддизм у Китаї став потужною ідеологічною силою: поступово завершилась його ідейна інтеграція у китайське суспільство, було побудовано велику кількість монастирів. Можливо, це було обумовлено тим, що і сам перший імператор, Ян Цзянь, був вихований у буддійському монастирі та ревно дотримувався буддизму.

У цю коротку епоху північна та південна школи канонознавства отримали рівні права на існування.

Після падіння Суй настала епоха Тан (618–907), що вважається «золотою» в історії Китаю – країна мала величезні досягнення у сфері політики, економіки та культури.

Значною мірою це було обумовлено тим, що ця епоха породила багатьох талановитих правителів, які відповідально ставилися до своїх обов’язків, залучали до управління талановитих людей.

Фактично відразу після утвердження Тан за указом другого імператора, видатного Тай-цзуна (599–649 (правив: 627–649)), зусиллями найвідомішого канонознавця цієї епохи, нащадка Конфуція, Кун Інда (574–648) та інших учених було створено узагальнювальну працю «Правильне тлумачення “П’яти канонів”» (У цін чжен і), в якій зібрано тлумачення тих коментаторських традицій, які вижили, та зроблено спробу узгодити тлумачення «північної» та «південної» канонознавчих шкіл. Така стратегія обумовила збереження в цьому зводі різноманітних та часто суперечливих тлумачень канонів.

«Правильне тлумачення “П’яти канонів”» на тривалий час стало головним посібником для підготовки абітурієнтів у системі державних іспитів ке цзюй на заміщення вакантних державних посад.

Як доказ неоднорідності коментарів до класичних книжок при Тан можна навести такий приклад: особи, які складали державні іспити в роки правління Кай юань (713–741) мали показувати екзаменаторам примірники класичних книжок, за якими вони готувалися, для того, щоб у разі виявлення відхилень від офіційно встановленої інтерпретації тексту того чи того канону екзаменатори не поставили їм це у провину.

На той час культурну гегемонію Китаю визнали навколишні країни (перша за все – Японія, Корея та В’єтнам, а також степові державні утворення), що активно запозичували китайські культурні багатства та практики, адаптуючи їх до своїх місцевих умов.

У період правління імператора Де-цзуна (780–805) жінка-науковець Сун Жо-сінь уклала другий твір із «Чотириканоння для жінок» – «Лунь юй для жінок» («Нюй Лунь юй»).

У 738 р. було засновано Академію Хань-лінь («Ліс пензлів»), що проіснувала аж до династії Цін (1644–1911).

До найважливіших обов’язків членів Академії належало викладання та підготовка до перевидання конфуціанських класичних творів. Крім того, ця установа виконувала роль імперської канцелярії, займалася складанням урядових актів та історичних зводів. Члени Академії часто ставали радниками імператора.

Під час правління імператора Вень-цзуна (правив 827–840), у 836 р., було сформовано дев’ятиканоння, що, своєю чергою, поділялося на «великі», «середні» та «малі» канони: «Лі цзи» і коментар Цзо на Чунь цю вважалися «великими канонами»; «Ши цзін», «Чжоу лі» та «І лі» визначались як «середні канони»; «Шу цзін», «І цзін» та два коментарі до «Чунь цю» – Ґулян та Ґун’ян позначались як «малі канони».

У 838 р., у період Кай-чен, під час правління імператора Вень-цзуна, відповідно до усталеної вже традиції, тексти «Дев’ятиканоння» вирізали почерком кайшу (стандартний стиль «зразкове письмо») на кам’яних стелах та виставили у місті Чан’яні. Пізніше вони стали відомі як «кам’яні канони».

Наприкінці епохи Тан сталася ще одна важлива подія для китайської культури: сформувалося «Дванадцятиканоння» (без «Мен-цзи»), як останній етап перед остаточним формуванням нормативної системи китайських канонічних текстів – «Тринадцятиканоння». Це сталося вже в наступну епоху Сун (960–1279).

Якщо проаналізувати це зібрання канонів, то можемо переконатися, що до нього входять твори найрізноманітнішої тематики – філософські, релігійно-етичні, дидактичні, історичні, художні, філологічні тощо, що й давало змогу китайській державі за допомогою цих текстів готувати якісні бюрократичні кадри, компетентні в різних галузях суспільного життя, наділені ефективними алгоритмами управлінського мислення для впливу на соціальну реальність:

1. «Канон Змін» – «І цзін» або «Чжоу і»;

2. «Канон [історичних, документальних] писань» – «Шу цзін»;

3. «Канон поезії», «Канон пісень», «Канон віршів» – «Ши цзін»;

4. «Ритуали [епохи] Чжоу» – «Чжоу лі»;

5. «Зразкові церемонії та правила благопристойності» – «І лі»;

6. «Записки про правила благопристойності» – «Лі цзи»;

7. «[Літопис весен та осеней] з коментарями Цзо» – «[Чуньцю] Цзо чжуань»;

8. «[Літопис весен та осеней] з коментарями Ґун’яна» – «[Чуньцю] Ґун’ян чжуань»;

9. «[Літопис весен та осеней] з коментарями Ґуляна» – «[Чуньцю] Ґулян чжуань»;

10. «Обмірковані висловлювання» – «Лунь юй»;

11. «Канон синівського шанування» – «Сяо цзін»;

12. «Наближення до класики» – «Ер’я» (перший у Китаї тлумачний словник).

Важливою особливістю завершального етапу формування базової системи китайських канонів – «Тринадцятиканоння» є те, що за коментарями вчених епохи Хань було визнано найвищий статус канонів.

До IX ст. книжки розмножували лише переписуванням, що, звісно, вимагало багато часу та зусиль. Інколи переписування великого твору тривало роками, а то й десятиліттями.

В епоху Тан книжка стала дещо поширенішою та доступнішою: в VII–VIII стст. з’явився окремий прошарок людей, які переписували книжки на продаж. Також у цей період у Китаї відкрилися перші книжкові крамниці.

Та все одно книжки були рідкістю і коштували дуже дорого. Щоб отримати примірник тієї чи тієї книжки, або замовити її переписування для власних потреб, потрібно було витратити величезні зусилля, особливо приватним особам, та значні кошти.