Інші літературні пам’ятки та офіційні тексти за формою та змістом почали звірятися на відповідність «П’яти канонам».

Завдяки цій роботі багато книжок вдалося відновити та водночас багато з них тоді були свідомо чи мимоволі сфальсифіковані. Однак робота з відновлення справжнього змісту давніх китайських трактатів з того часу не припинялася і не припиняється досі, а нею займалося багато видатних китайських вчених.

На основі усно переданих текстів, що були записані в II ст. до Р. Х. уведеним при Цінь «уставним письмом» («лі шу»), сформувала своє вчення офіційно визнана «школа текстів нового письма» («цзінь вень цзі сюе»). Ця школа приписувала авторство «Шести канонів» Конфуцієві.

Особливе значення для цього інтелектуального напрямку набув текст «Ґун’ян чжуань» – тлумачення Ґун’яна (V ст. до Р. Х.) на «Чунь цю», в якому акцентувалося на прихованих алегоричних смислах тексту канону. Крім того, «школа текстів нового письма» широко використовувала «вторинні книги» («вей шу») – тексти, пристосовані для ворожіння за канонами.

Наприклад, школа вивчення «Ши цзіну» на території князівства Ці на основі «Чунь цю» розробила систему ворожіння, що застосовувалась для вдосконалення правління.

Цим же прославився перед імператором У-ді згаданий вище видатний конфуціанець тієї епохи – Дун Чжуншу, який, як вважають, вмів знайти в «Чунь цю» передбачення про події майбутнього, пояснити те, що відбулося в минулому чи відбувається в теперішньому.

Згаданим вище указом У-ді 136 р. до Р. Х. було затверджено тексти «П’яти канонів» саме в редакції «школи текстів нового письма».

У I ст. до Р. Х. виникла також «школа текстів старого письма» («гу вень цзін сюе»), вчення якої ґрунтувалось на текстах, записаних «дореформеним письмом» («да чжуань»).

За легендою, вона утворилась на основі корпусу збережених текстів («Шу цзін», «Лі цзи», «Лунь юй», «Сяо цзін»), що нібито були виявлені потомком Конфуція Кун Аньго (бл. 156 – бл. 74 рр. до Р. Х.) в стіні під час перебудови будинку Конфуція. За іншою версією – ці тексти знайшов правитель повіту Лу Гунь-ван.

Головну увагу ця школа приділяла тлумаченню «Гувень Шан шу» («Книга переказів старого письма»), тобто «Шу цзіну», «Чжоу гуані» («Чжоу лі») та «Цзо чжуані» («Коментар Цзо [Цюміна]» на «Чунь цю»), текстові «Лунь юю» та коментареві «Мао» на «Ши цзін».

Послідовники «школи текстів старого письма» оголосили тексти «школи текстів нового письма» ненадійними та неповними. Натомість останні оголосили тексти «школи текстів старого письма» сфальсифікованими.

«Школа текстів старого письма» вважала своїм основоположником Чжоу-ґуна (XI ст. до Р. Х.), а Конфуція – його послідовником та більшою мірою, істориком. Зокрема «Шість канонів» у цій школі розглядали як впорядковані Конфуцієм історичні матеріали.

Крім того, при тлумаченні канонів у «школі текстів старого письма» з підвищеною увагою ставилися до тлумачення окремих слів та виразів, а тексти сприймали буквального, застосовували історико-філологічні засоби тлумачення, і навіть робили спроби лексико-граматичного аналізу текстів. Саме в цій школі було створено перші тлумачні словники, що призначалися головним чином для потреб коментування – перш за все це, звісно ж, «Ер’я» («Наближення до класики»), згодом канонізований, та «Шо вень цзе цзи» («Пояснення простих знаків та аналіз складових») Сюй Шеня (бл. 58–147) з 14 частин, що серйозно вплинув на подальший розвиток канонознавства.

Коментаторський напрям «школи текстів старого письма» набув розквіту в епоху Східної Хань (25–220), отримавши назву «ханське вчення». Він справив суттєвий вплив на видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200), який вперше прокоментував тодішню систему канонів як цілісний інтелектуальний комплекс та прагнув у своїх коментарях узгодити тлумачення «школи текстів старого письма» та «школи текстів нового письма».

Видатний вчений Кунь Аньго, який був прямим нащадком Конфуція, пропонував офіційній владі канонізувати тексти «школи текстів старого письма», однак отримав відмову.

Тексти двох шкіл відрізнялися розбивкою на розділи та глави, обсягом і навіть змістом (складалися із різних фрагментів, по-різному інтерпретували історичні події, діяння історичних чи міфічних осіб тощо).

Тож між двома канонознавчими школами впродовж усього періоду Західної Хань тривала гостра ідеологічна боротьба, що під кінець цього історичного періоду набула політичного характеру.

Найгостріші суперечки точилися під час правління західноханського імператора Ай-ді (6 р. до Р. Х. – 1 р. після Р. Х.), першого східноханського імператора Гуан У-ді (25–58) та імператора Чжан-ді (76–89), коли представники «школи текстів старого письма» набули офіційного визнання і їм надавали вищі вчені звання «знавця канонів» – «бо ши».

Основне суперництво двох шкіл відбувалося по лінії коментаторських традицій літопису «Чунь цю» – «Ґун’ян» з боку «школи текстів нового письма» та «Цзо чжуань» з боку «школи текстів старого письма».

Поділу коментаторських шкіл на «школу текстів старого письма» та «школу текстів нового письма» передувало більш давнє розмежування коментаторських напрямів за місцем їхнього започаткування. Коментаторські школи, що зародились у царстві Лу та пов’язувались з іменем видатного конфуціанського Вчителя Мен-цзи (бл. 372–289 рр. до Р. Х.), та коментаторські школи, що зародились у царстві Ці, що пов’язувались з іменем іншого видатного конфуціанського Вчителя – Сунь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).

Цей поділ коментаторських шкіл не цілком збігався з поділом на «школу текстів старого письма» та «школу текстів нового письма» – всі «школи текстів старого письма» виводили своє походження з рідного для Конфуція царства Лу, однак серед «шкіл текстів нового письма», більшість з яких вели своє походження із царства Ці, було кілька ліній передачі, що походили також з царства Лу – коментаторська традиція «Ши цзіну» («Лу ши»); старша «Дай» та молодша «Дай» школи коментування «Лі цзи»; школа коментування «Ґулян» на «Чунь цю».

Приблизно ще через сто років після У-ді (156–86/87 рр. до Р. Х.), у 26 р. до Р. Х., під час правління імператора Чен-ді, знову було видано указ про розшук втрачених книжок. Цього разу цим мали займатися спеціальні чиновники, до обов’язків яких входило розшукувати тексти по всій країні.

Як наслідок, до імператорської бібліотеки надійшло дуже багато книжок, але вони зберігалися абияк: невпорядковано та несистематизовано, тож користуватися книгозбірнею було дуже важко. Крім того, книжки на бамбукових планках нищилися від часу, шкідників та умов зберігання.

За того ж імператора Чен-ді (на троні: 32–6 рр. до Р. Х.), коли імператорське книгосховище знову поповнилося численними виданнями, зібраними по всій імперії, канонознавець Лю Сян (79–6 рр. до Р. Х.), який служив при дворі трьох ханських правителів, військовий теоретик Жень Хун та медик Лі Чжу-го провели величезну роботу з відновлення та впорядкування цих книжкових багатств.

Після смерті Лю Сяна цю роботу продовжив його син – Лю Сінь (бл. 46 р. до Р. Х. – 23).

Саме завдяки титанічній діяльності попередників щодо активного відновлення текстів та збирання давніх книжок, Лю Сінь мав змогу впорядкувати їх за різними категоріями, а приблизно у 5 р. до Р. Х. створив знаменитий каталог «Сім підрозділів» («Ці люе»), що дійшов до нашого часу у вигляді бібліографічної глави у складі «Історії [ранньої] династії Хань» («Хань шу»).

У книжковому каталозі «Сім підрозділів» («Ці люе») зафіксовано 3390 цзюанів (звитків) книг, що їх Лю Сінем було поділено на сім підрозділів: зібрання (антології та авторські збірники); шість класичних книг (конфуціанська класика, до якої не входили «Ши цзін» та «Шу цзін»); філософи; «Ши цзін» та «Шу цзін»; військові трактати; практичні науки (до яких також зараховувались астрологія та ворожіння) та медицина (з алхімією та магією).

Цей поділ передбачав, що книжки тих чи тих класифікаційних одиниць зберігатимуться в окремих приміщеннях.

Лю Сян та Лю Сінь були видатними текстологами. Вони звіряли та редагували давні тексти, а деякі пам’ятки фактично відновлювали за цитатами з інших творів. Також вони вносили зміни до структури творів, об’єднуючи матеріал у більш об’ємні глави (пянь). Наприклад, трактат Сюнь-цзи до їхнього редагування складався із 322 глав, а після – лише з 32.

Однак відомо, що Лю Сян вносив і серйозні редакторські правки до текстів: скорочував повторення та деякі глави подібного змісту, що призвело до спотворення змісту деяких трактатів.

Узурпатор престолу Ван Ман (45 р. до Р. Х. – 23) також приділяв багато уваги впорядкуванню імператорської бібліотеки. Відразу після захоплення трону він доручив Лю Сіню (який на той час підтримував Ван Мана) скласти перелік «дозволених книжок», до якого тоді було занесено 677 назв – до нашого часу з цього переліку дійшла лише (або «аж») чверть.

Ван Ман встановив звання «бо ши» за знання текстів «школи текстів старого письма» та припинив надавати це звання за знання текстів «школи текстів нового письма». Він прагнув «відновити ідеали давнини» – на цьому ґрунтувалися його політико-економічні реформи, тож опиратися міг саме на тлумачення «школи текстів старого письма».

За Ван Мана докладалися величезні зусилля щодо систематизації та редагування давніх рукописів. Саме в цей короткий за історичними мірками період створено остаточні редакції багатьох творів, що дійшли до нашого часу.

На межі I та II ст. сестрою видатного історика Бань Гу (32–92), Бань Чжао (бл. 49 – бл. 120) написано працю «Заповіді для жінок» («Нюйце» 女), що пізніше увійшла до окремого нормативного конфуціанського зібрання текстів для жінок, так званого «Чотириканоння для жінок».

У середині II ст. (143 р.) собівартість паперу стала нижчою за собівартість виготовлення шовку. Про це дізнаємося з приватного листа, в якому повідомляється, що виготовити копію бажаного твору на шовку нема змоги, бо його собівартість є занадто дорогою порівняно з папером.

Тоді ж два видатні канонознавці: Ма Жун – між 140 та 150 рр. та Чжен Сюань – між 160 та 200 рр. вперше уклали свої коментарі до «П’ятиканоння», в яких вчення викладено цілісно. Успіх цих коментарів серед книжників був величезним.

Хоч ідеї цих вчених не відрізнялися від ідей їхніх попередників, але вони узгодили різні інтерпретації тих чи тих пасажів канонів між собою, що полегшило їх вивчення.

На межі I–II ст. через зосередження влади в руках імператорських родичів, євнухів, фаворитизм, корупцію та сваволю, з правління Хе-ді (на троні 89–106) стали помітними кризові явища в управлінні відновленою династією, які посилилися при Хуань-ді (на троні 147–167) та стали незворотними при правлінні Лін-ді (156–189; на троні 168–189).

Після завершення гарячих дискусій між вченими у 174 р. імператор Лін-ді наказав Цай Юнові вигравіювати на камені «нормативні» версії канонічних книжок та виставити їх у столиці – на околиці м. Лоян, де була розташована Імператорська академія та в місці, що називалося Хундуминь. Це повеління було виконано одним почерком впродовж 175–183 рр. – тексти було вигравійовано на більш ніж 50 кам’яних стелах.

Зокрема, саме тоді повністю на каменях висікли: «Шу цзін», «І цзін», «Ши цзін», «І лі» (що тоді зазвичай називали «Лі цзи»), «Чунь цю» з коментарями Ґун’ян Гао, «Лунь юй».

У роки правління Чжен ши (240–248) династії Вей до ханських канонічних текстів додали кам’яні стели із вигравійованими на них трьома зразками почерку «Шу цзіном» та «Чунь цю» з коментарем Цзо.

Відомо, що фрагменти цих стел збереглися аж до епохи Сун (960–1279)!

Для того часу це мало величезне значення – з такими кам’яними стелами можна було вивчати тексти канонів, звірити власну копію тексту чи зняти копію для себе, поспілкуватися з іншими знавцями тощо. Як свідчать джерела, в ті часи до стел щодня приходили багато людей.

Для копіювання «нормативних» текстів канонів студенти академії заповнювали тушшю ієрогліфи, висічені на камені, робили з них відтиски на шовку чи папері – такий спосіб можна вважати прообразом майбутнього ксилографічного друку книжок.

Пізніше, зокрема, через повстання «Жовтих пов’язок» у 184 – 185 рр., природні катаклізми, економічний занепад, династія Хань поступово втрачає свою могутність. Особливе невдоволення та ненависть у аристократії, бюрократії, полководців та військових викликало засилля євнухів, які фактично узурпували владу та вплив на імператорів.

На середину 190-х років на хвилі боротьби з «Жовтими пов’язками» сформувалися кілька найсильніших регіональних військових лідерів, які повели між собою боротьбу за володіння Китаєм – Цао Цао (155–220), Сунь Цюань (180–252) та Лю Бей (161–223). Цао Цао мав політичну і легальну перевагу, бо в його ставці перебував останній ханський імператор – Сянь-ді (на троні 189–220).

Після смерті Цао Цао в 220 р. його син, Цао Пі (187–226), примусив Сянь-ді відректися від трону на свою користь і проголосив себе імператором династії Вей (220–264). Лю Бей у травні 221 р. також проголосив себе імператором суверенної династії Хань-Шу (221–263), а пізніше, наприкінці 222 р., і Сунь Цюань проголосив власну династію – царство У (222–280).

Так розпочалася нова історична епоха, що отримала назву Трикнязівство («Сань го», 220–264), яка започаткувала тривалий період роздробленості Китаю – фактично до другої половини VI ст. – епоху «Шести династій» («Лю чао»).

Згідно з традиційною історіографією Китаю, епоха «Шести династій» поділяється на чотири періоди: «Трикнязівство», Західна Цзінь (264–317), Східна Цзінь (317–420), Південні та Північні династії (420–589).

Віднедавна в китаєзнавстві почали вважати, що епоха «Шести династій» – один з важливих етапів у історії Китаю, коли сформувались ті духовні форми та феномени, що донині визначають зміст терміна «традиційна культура Китаю».

Через громадянські війни в період «Трикнязівства» країну було розорено, а економічне життя повернулося фактично до натуральних форм. Одним з ознак цього є скасування у 221 р. обігу грошових знаків (монет цянь), а для розрахунків почали використовувати зерно та шовк.

Як руйнувалося звичне життя династії Хань, а країна занурювалася у війну «всіх проти всіх» – впродовж кількох десятиліть, до часткового об’єднання країни під владою династії Цзінь у 280 р., заснованої після державного перевороту в царстві Вей, описано у видатному китайському романі «Трикнязівство», написаному у XIV ст.

При наступникові першого імператора Цао Пі (на троні 220–226) – Цао Жує (імператор Мін-ді), в державі почалося протистояння між правлячим домом та іншими аристократичними кланами, зокрема сильним кланом Сима, представники якого пізніше й здійснили державний переворот та заснували нову державу.

Та попри напружені соціальні та політичні події, інтенсивне духовне життя у Китаї не припинялося: писалися та збиралися книжки, коментувалися канони, творилися поезія та живопис.

Книжки з імператорської бібліотеки імператорів Вей зберігались у бібліотечному відомстві («Мішу-шен»), у спеціальному павільйоні – Мішуге та трьох інших павільйонах.

Зберігачами рукописних фондів були Чжен Мо (213–250) та Сюнь Сюй (пом. у 289 р.), до посадових обов’язків яких входило також класифікування рукописів та укладання каталогів.

Чжен Мо уклав каталог «Книги внутрішніх [покоїв]» («Чжуншу»), а Сюнь Сюй – «Новий опис» («Сінь бу»), де зафіксовано 99 145 цзюанів (звитків) книжок – як бачимо, за досить короткий час знову вдалося зібрати велику книгозбірню.

Саме Сюнь Сюй у своєму каталозі запропонував нову чотиричленну класифікацію книжок, що кардинально відрізнялася від класифікації, уведеної Лю Сінем. З VII ст. вона стала панівною в бібліотечній справі імператорського Китаю на наступне більш ніж тисячоліття.

Ця класифікація складалася із: Цзін (конфуціанські канони); Цзи (філософи; пізні конфуціанці, згаслі філософські школи (напр.: моісти та легісти), військові теоретики та природничі науки); Шу (історики; сюди також зараховували офіційні та неофіційні династійні історії, життєписи, юриспруденцію, генеалогію, бібліографію тощо) та Цзі (вишукана література та поезія (вірші, оди, написи тощо).

Під час правління другого імператора династії Вей, Мін-ді (205–239, правив у 226–239), класичні книжки знову вирізали на кам’яних стелах та виставили у столичній школі в м. Лоян, але цього разу кожен ієрогліф того чи того канону вирізали трьома почерками – «сяо чжуань» («мала печатка», письмо, що застосовувалось у часи правління династії Цінь (221–207 рр. до Р. Х.)), «чжуань шу» («давня печатка», архаїчний стиль) та «лі шу» (стандартний стиль письма, «ділове письмо») – найпоширеніший каліграфічний стиль того часу.

У III ст. Ван Су (195–256) уклав нові коментарі на «П’ятиканоння», що справили значний вплив на становлення конфуціанства, хоч і не дійшли до нашого часу.

Внаслідок державного перевороту Сима Яня (236–290, на троні – 265–290), наприкінці 265 р. було засновано династію Західна Цзінь (265–316).

Правління Сима Яня позначилося значними соціально-економічними та культурними перетвореннями, що мали на меті відновлення сільського господарства, впорядкування системи оподаткування та створення дієвого адміністративно-бюрократичного апарату. Впродовж 279–280 рр. Західною Цзінь було завойоване і царство У.

Однак незабаром на Цзінь розпочали наступ сюнну під орудою Лю Юаня, який вважав себе нащадком правителя (шаньюя) давньої держави сюнну, а у 304 р. проголосив заснування васального від Китаю царства Хань (304–318) та прийняв титул вана.

Лю Юань був високоосвіченою людиною, знавцем конфуціанської та іншої китайської класичної літератури і щиро вірив у своє призначення «відновити велику Хань».