V

Чому так довго не можна розплющити очей? Ціла вічність проходить над Вірою, а їй несила глянути, що робиться довкола. Перед очима пересуваються якісь картини, немов коралі-вервечки в пучках набожної бабусі. Та нарешті світло вузькою смужкою прорізує мертво склеплені повіки. Стеля… Домашня, біла, і мухи зрідка мандрують вниз спинками, не боячись упасти. По боках – мальовничі стіни (ні, це не в мами), і запах постелі чужий… А-а!

– Пані Слівінська!

Гостра копичка кіс тінню відбилася на стіні, зажурене обличчя нахилилося над нею. Голубі очі серед віночка зморщок, ніби озерця між сухими берегами, заблищали втіхою.

– Я не Слівінська, я Марина… Але ти засни, засни…

Віра слухняно стуляє повіки. Їй не хочеться чи сили нема думати над тим, чому вона потрапила до незнайомих людей, чому не може ворухнути ні рукою, ні ногою. День зараз чи ніч? Вдома вона чи на своїй квартирі в господині Слівінської? Не цікавить її і те, хто ця жінка, яка назвала себе Мариною.

А може, таки вдома? Травневий ранок, набухлі росинки на осиці… «Я люблю тебе, Вірочко…» – «І я тебе, Мироне. Ти візьмеш мене з собою, бо я найкраща з квітів…» – «Ви мотлох, пані!» – «А чому, чому така сумна мелодія?» – «Сумним акордом скінчився день… Скінчився день?…»

Коралики безконечно довгого разка пересуваються в пам’яті, плутаються, губляться. Віра силкується ще раз розклепити повіки, але вони олов’яні й печуть, як перед добрим сном.

Заснула. А коли прокинулася, за вікном варився день, розпарене повітря вливалося духотою в маленьку кімнату й заносило багатоголосий гамір з вулиці, а серед гамору різко вирізнявся ритмічний тупіт сотень чобіт і уривки якоїсь рубаної пісні з уїдливим, одноманітним рефреном.

Не могла зрозуміти, що трапилося. Чужий дім, чужа пісня на вулиці, і нікого немає в кімнаті. Рвучко підвелася, та гострий біль у правому боці шпигонув аж до серця. Запаморочилася голова, нудка млість пройшла по тілу, і спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тілу – товстий шар бинтів туго опоясав її попід груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?

Ага… Була неділя…

Здригалися будинки від гуркоту бронемашини, з-під коліс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, і кричали люди на вулиці.

А Віра стояла на тротуарі, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу біля ветхого будинку на Замарстинівській, і безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.

Рожеві півонії сивіли за парканцем від пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Віру і грубо вилаявся: «Роззява!», пробігли з карабінами бійці, і гахнув вибух зовсім недалеко, біля шкірзаводу.

Що це? Війна?!

Неначе сама смерть зірвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небі й понад землею в божевільній радості.

Не вірячи, що це таки війна, Віра підбігла до незнайомого чоловіка, що квапно проходив мимо неї, схопила його за полу піджака й переляканим поглядом благала заперечної відповіді:

– Що це, війна?

– Ні, забава! – різко звільнився чоловік з її рук, та, повернувши за будинок, зупинився й крикнув:

– Чого стоїш? Цяцю в небі побачила?

Вернувся, схопив її за руку, і обоє впали ниць. Металевий рев, пронизливий і кровожерний, пронісся понад димарями – розшаліла смерть гуляла безкарно над громаддями будинків і гасила хижу спрагу над Полтвою, вириваючи камінь і мерву у блакитне небо. Застогнала земля, просячи рятунку, така ж безпорадна, як і люди.

Піднялись, Віра побігла за незнайомим чоловіком. Де заховатись? Але в цю мить згадала, чого прийшла сюди раннім ранком аж з другого кінця міста, висмикнула руку і майнула на вулицю. Ще раз, зовсім близько, ригнула смерть полум’ям і димом, та Віра вже не бачила й не чула ні вибухів, ні зойку поранених, ні шроту цегли та каміння, що падали з неба й кришилися на бруку, ані свисту осколків.

Бігла, та не додому, а вниз, навмання, не втрачаючи надії, що таки зустріне його, адже він не міг злякатися. Впевнена була, що ні камінь, ані осколок не сміє її зачепити, поки не побачить вона Мирона, поки не скаже, що любить його так, як жодна жінка в світі не вміла любити, бо не тільки наснила, вимріяла його в дівочих мріях, а й сама доспіла після зустрічі з ним, як вишня в червні.

Вірила… Мелькали поруч вікна будинків і чиїсь злякані очі, шалений трамвай котився вниз без гальм, залізний птах, наче коршак, падав просто на неї і піднімався, лютий і жорстокий, понад фабричними трубами до неба.

І тут сталося щось неймовірне. Високий будинок з вежею розсипався перед її очима, ніби складений з дитячих кубиків. Сліпучий блиск, шум у вухах, поштовх у бік. Може, скрикнула, а може, й ні. Заскрипів пісок на зубах, не стало неба, міста й людей. Тільки перед самими очима – щербатий кусень цегли, червоний, як згусток крові.

Ще пам’ятала, як хтось цупкими руками брав її під шию і під коліна, усвідомила, що стала враз дивно важкою, чула, як дихав хтось у її обличчя і шепотів: «Віро, Вірочко…»

Хто це був? Той самий незнайомий чоловік? Але звідки міг знати її ім’я? І де вона зараз? Що сталось, зрештою, на світі? Хто співав на вулиці маршову пісню по-німецьки?

Повела головою, спитала кволо:

– Де я?

Скрипнули двері. З маленької темної кімнати вийшов невисокий чоловік у шкіряному засмальцьованому фартусі, у кашкеті дашком назад, з шевським молоточком у руці. Він квапливо кинув молоток у кут на підлогу, витер долоні об фартух, і густе павутиння жилок на дрібному обличчі налилося багрянцем.

– Хвала тобі, Господи! – зітхнув і, склавши руки на грудях, сів скраєчку ліжка біля Віри.

Віра повторила ще раз те саме запитання.

– Не турбуйтеся, будьте спокійні… Ви, пане дзєю, під щасливою планетою родилися або в кошулі. Тепер усе гаразд… Більше двадцяти душ під тим будинком пропало. Та й вам було три чверті до смерті.

Віра хвилювалася все більше. До неї повністю поверталася свідомість, але дівчина не знала нічогісінько. Не мала уявлення, що це за чоловік із обламаними нігтями на пальцях і з видовженим уперед обличчям, наче він весь свій вік дивився напружено в одну точку.

– Хто ви? Куди я потрапила?

Чоловік зрозумів, що хвилюватися дівчині не можна, і поквапився розповісти коротко про все.

– В той день, коли розпочалася війна, – це мені розповів мій племінник, – ви мали зустрітися з ним. Мене це нічого не обходило, – обачливо застеріг, – то така справа, що нікого не минає. А він ще вдосвіта дізнався про все це лихо і таки відразу кудись там пішов. Куди – не знаю, бо то ніц мене не обходить, але через те запізнився на рандку.

– Ми-рон? – кинулася Віра.

– Так-так, наш Мирко. Тільки ви обіцяйте, що слухатимете спокійно. Лікар заборонив вам нервувати… Я – Миронів вуйко, Казьо Сарабай. Він живе, тобто жив… у мене. Але най це буде між нами… Ну, і, пане дзєю, маєте велике щастя, що він таки вийшов. Це ж Мирон вас приніс ледве теплу.

Щаслива усмішка ледь торкнулася вуст дівчини і відлетіла, злякана.

– Де він тепер?

– Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер ніхто нічого не знає. На фабрику я вже не ходжу, роботи ніхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком і знову, як за Польщі, вдаю дурного.

– Та скажіть, ради Бога, що сталося?

– Ах, я забув, що ви нічого не знаєте! У Львові… німці.

Віра заперечливо мотнула головою, злякані очі вп’ялися в зім’яте Казьове обличчя.

– Не може бути…

– Саме так, – зітхнув Казьо. – Відступають наші…

В пам’яті Віри спливли гомінкі збори та мітинги, пісні, що їх співали ті, яких вона весь час сторонилася.

Жаль, гіркота, розчарування і глуха злість нахлинули до її свідомості.

– Яке нині?

– Перше липня…

– За тиждень… А за місяць всю Україну стопчуть.

– То ще не знати, дівчино. Зненацька напали. Не виповідав війни Гітлер. Ну, але про політику мовчимо. Ви моя кревнячка. Як видужаєте, можете їхати додому. А хочете, то живіть і в нас. Малого жінка ще позавчора одвезла на село до своїх. Місце є.

– Я Мирона мушу бачити!

– Мус має два кінці. Ви не скоро побачите його. І Кривду теж. І дуже прошу, не смійте ніде згадувати ці прізвища. Їх не було.

Казьо схилив голову. Йому жаль було дивитися, як дівчину душать сльози, як вона ковтає їх, а здавлене ридання потрясає всім її тілом.

– Заспокойтеся, прошу вас. – Казьо погладив Віру по гладенькому чорному волоссі. – Все буде добре. Дасть Бог, ще зустрінетесь. Я вірю в це. А зараз вам треба спокою. Засніть, якщо можете. Я приготую вам чаю.

Казьо поспішив на кухню. За кілька хвилин приніс чай і шматок хліба з маслом.

– Масло ще довоєнне, – гірко пожартував. – У нас є невеликий запас.

Але Віра не хотіла їсти. Вдячно глянула на добродушного шевця, хотіла бадьоро усміхнутися, та очі зайшли туманною мережкою.

Дівчина знову заснула.

VI

Офіційне проголошення самостійної України відбулося в будинку товариства «Дністер» при свічках.

Саме в той час, коли новоявлений прем’єр-міністр Ярослав Стецько зачитував відозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударні гітлерівські полки. Слідом за ними поспішав генерал-майор поліції Карл Ляш, якого Гітлер благословив на львівський престол.

Але сьогодні влада була в руках Стецька-Карбовича, і він квапився скористатися з неї.

Блимало, хиталося полум’я свічок, гойдались тіні на стінах, урочисто дзвенів голос прем’єра, в гробовому мовчанні стояли міністри, і весь цей спектакль нагадував панахиду.

Професор Бендас свято повірив, що він буде міністром освіти в уряді Стецька. Годі було й не повірити. Ще вранці останнього червневого дня до нього на квартиру прибіг кур’єр з «Дністра» і вручив листа від прем’єра.

«Вельмишановний пане Бендас!

Від імені проводу ОУН я призначаю вас міністром освіти самостійної соборної України з правом участі в засіданнях кабінету.

Я. Стецько-Карбович».

Міністр освіти! Грім з ясного неба. Багато надій плекав Бендас з першого-таки дня війни: адже тільки його мати була українкою, а батько – онімеченим поляком, посада при німцях гарантована. Завідуючий кафедрою, можливо, ректор університету, але – міністр освіти!.. Боже милий… А йому снилися такі скромні сни! Найвища особа у вченому світі! І як це вони, самостійники, у краківських закапелках не забули про його українське походження?

Гойдались тіні на стінах… Хиталась і сухорлява тінь міністра освіти. І думки вертілися навколо справ службового характеру – уявлялась розмова в міністерському кабінеті з найбільш ненависною у світі людиною:

«Хто? Як ваше прізвище? A-а, Мохнацький… Жаль, жаль… Ми не можемо вам дати кафедри в українському університеті, ані навіть пенсії. По-перше, ви поляк, а по-друге… Та що там, це не моя парафія, дорогий колеґо. З вами розмовлятимуть в іншому місці. Отже, останнє слово в дискусії за мною, професоре».

Вранці Бендасові вручили міністерське посвідчення. Цього дня він на власні очі бачив і на власні вуха чув, як представник німецької влади вітав український уряд. Цього було досить, щоб твердо повірити у свій міністерський портфель.

Наступного дня в свідомість професора почали закрадатися сумніви. Мало міністрів зібралося в «Дністрі», самого прем’єра не було, ніхто не розподіляв кабінетів. Ті, що прийшли, перешіптувались, знизували плечима. На третій день усе з’ясувалося. Доктор Ганс Бауер відповів кореспондентові «Краківських вістей», що він нічого не знає про західноукраїнський уряд Стецька, такого уряду немає. Єдиною владою в Галичині є влада німецька, і всі їй будуть підкорятися.

Міністри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопілому Бендасові, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть і посадити. Пішла чутка, що німці арештували й самого Стецька та інших провідників ОУН.

Що тепер буде? Чи не піти заздалегідь заявити про своє німецьке походження? Але кому?

Зіщулившись від тривожних думок, Бендас вислизнув з приміщення і за рогом «Дністра» порвав над урною своє міністерське посвідчення.

Панахида закінчилась. А щоб не була єдиною, щоб тисячі справжніх панахид проспівали протягом багатьох років на українській землі, розійшлися по всій Галичині друковані в Кракові націоналістичні відозви, і відлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жінок, вереском сонних дітей.

Микола Пушкар заплакав від радості, обняв жінку, луснув затурканого Леська по плескатому чолі: «Чуєш, чуєш?» – і сам вибіг нагору, до обійстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сідаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.

Пізно ввечері прийшов з Хімчина Михасюк і найменував його старостою Загайпілля.

Заскреготала, застогнала ніч, вітаючи новий лад в запрутських селах.

Вранці Клим Запоточний лагодив поламані віконні рами, складав поїдені шашелем шматки, – хіба на них кола треба було, самі ж у пальцях кришаться – і потішав Явдоху, що голосила й проклинала на чому світ стоїть Клима й колгосп.

– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки варті в людей і в Бога, коли про нас вороги наші не забули.

Сумно зіяло Дідицьке чорними ямами вікон, вуйко Онуфрій спішно забивав хату дошками, стояла Оленка заніміла на порозі, й Семен застиг серед подвір’я – згорблений, потемнілий, гіркий, як проклін.

Не було на висілку тільки Опришка. Його повели разом зі світанком до села.

Їх прийшло п’ятеро, а він – один. Зірвали двері з завісів, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк і ще два хімчинські парубки.

– В’яжіть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрівшись з налитими червінню Опришковими очима.