IV

Різноголосою тривожною луною линули над Загайпіллям вістки про війну. Бої котилися стороною, над Прут долітав далекий фронтовий гул, і лише зенітки десь далеко час від часу пугукали, і прожектори розрізували вночі чорне небо вогняними перехрестями.

Не збиралися біля читальні ґазди «на політику», як колись під час польсько-німецької війни, було не до того. Наче сніг у травні, звалилося на голови людям зовсім несподіване, і люди сторопіли. У тремтливому чеканні справжнього жаху, пожеж, голоду і сирітства жив народ у ці дні і не сходився гуртами, і не співали вечорами дівчата на вулиці.

На Пруті, нижче броду, лежав дивовижним мостом збитий німецький бомбардувальник, але й біля нього не збиралися. До літака прийшли тільки батьки двох хлопчиків-пастухів, щоб забрати останки своїх дітей. Їх розірвала бомба, коли вони хотіли помацати продовгувату блискучу диковинку.

На Дідицькому сталася також подія – помер старий дяк Пантела Бобик. Перед смертю сказав, що він не може більше дивитися на злигодні – бачив за свій довгий вік досить. Хату й поле заповів Семенові й Оленці. Коли піп Бабиняк прийшов сповідати Пантелу, він підвівся й промовив:

– Йде велике горе, отче. Будьте людиною і потіште народ хоч раз розумним словом.

За домовиною Пантели йшло півсела. Зловісною була смерть сільського патріарха.

Клим Запоточний ходив по селу, щоб відвести балачкою душу. Всюди повторював одне:

– Червона армія – не польські улани. Гаратнуть, із німця – дим та й нитка. Будете видіти.

Але його слова не втішали загайпільчан. З дня на день чекали мобілізації, не одна мати тихо піднімалася вночі з постелі, щоб постояти в узголів’ях синів, не одна дружина здавлено хлипала всю ніч на грудях сонного чоловіка.

Та мобілізації не було, і це дивувало людей. Газети приходили до Загайпілля реґулярно, в них щодня повідомлялося про успішні бої, про збиті літаки і полонених німців.

Партприкріплений Скакунов поїхав до Коломиї таки в перший день війни і не повертався, а Опришко чекав його і чорнішав з кожною годиною. Ніс ще більше витягнувся, Андрій щоранку приходив до сільської ради і запалими очима дивився на Івана Ковбанюка.

– Що це робиться, Іване?

Голова сільської Ради нічого не міг відповісти Опришкові: він також чекав розпорядження з райкому партії. Його блідувате марне обличчя почало останнім часом наливатися здоров’ям, а тепер зжовкло, як після перепою.

Бували в Опришка хвилини, коли він з жахом відчував, як до його мозку приходять зовсім чужі думки і палять, шпигають зневірою:

«Як це так? Виграти громадянську війну, а через двадцять років хитнутися від першого удару? Що сталося?…»

Та це були секунди сумнівів. Опришко йшов тоді між люди, кричав на тих, хто впадав у безнадію, підозріливо вглядався в Пушкареві очі, намагаючись вловити в них вогник зрадницької втіхи. Пушкар заклопотано поглядав на голову колгоспу і запитував про наряд на роботу, бо війна, мовляв, війною, а хліб треба буде збирати – жнива на носі. Нічого не міг прочитати Опришко на непроникливому обличчі свого бригадира, як і не знав, що вечорами виходить Пушкар у поле, пробує на зуб воскове зерно, гладить молоді листочки на вербових прутиках на межі – їх повтикав крадькома ще ранньою весною, – а тоді в його горлі клекоче злобний сміх, і він здіймає вгору кулаки: «Чекай, жеброто… Прутик деревцем стане. Два ряди головатих верб, мов жовніри на варті. Вішати вас буду на тих вербах! Щоб і внуки сотому заказували переступати межу!»

Іван поїхав до Коломиї, а повернувшись, зайшов прямо до Опришка. Є вже наказ евакуювати установи, відступ триває. Треба збиратися в дорогу.

– Втікати?! – скрикнув Андрій. Він дотепер сидів згорблений за столом і ніби й не слухав Івана. – Від кого? Від своїх людей я, Опришко, втікати буду?

– Не втікати, а відступати. Кутузов теж відступав колись.

– Кутузов… Царська армія, генерали, запроданці! А ми, ми?

– Ви завжди були засліплені, Андрію. Тому не можете нічого бачити далі свого носа. І через те вам до паніки близько. А істериків і панікерів розстрілюють у воєнний час. Зрозуміло?

Опришко охолов. Важко сперся ліктями на стіл і прошелестів зшерхлими губами:

– Не буду відступати. Армія – інша справа. Є різні маневри, відступи й наступи. А я тут залишусь. Думай як хочеш. – Підвів очі, вони налились уперше світлом. – Ліси у нас, Іване, глибокі, слава Богу. Опришкувати буду! Жодного німака в село не пущу. – Він прояснів злою циганською посмішкою і колючим поглядом штрикнув Івана, мов двома розчепіреними пальцями межи очі. – Сина візьму, Павла Циганчука, тебе, партизанку створимо, гімназистику переляканий!

– Мені в райкомі наказали бути завтра в Коломиї, – спокійно відповів Іван. – І раджу вам також іти зі мною. Підпілля буде. Але для цього згуртуватись треба. А поодинці переб’ють. І вас… Тут-таки, в Загайпіллі.

– Дідька лисого! А втім… Роби як знаєш. Тільки я не піду нікуди.

Іван обняв Опришка і пішов прощатися з рідними.

Якимиха впала на коліна перед сином і благала не йти, люди ж свої, заступляться. Чи то ж одна влада тут була, і не вбивали таки нікого. А він, Іванко, що злого кому зробив?

Іван підвів матір, цілував її висохлі щоки.

– Я повернуся, мамо. Не вік же тут будуть німці.

– О, аж тепер ні, аж тепер за тобою слід рутою заросте, на твоєму похороні плачу нині, синку!..

Яким стояв посеред хати, і здавалося, не рушиться він, камінний, з місця, так і вийде син за отчий поріг і не візьме на важку дорогу батьківського благословення. Схлипуючи, дивилася Якимиха на чоловіка, тремтячі руки піднесла до горла і, завмираючи, чекала: невже отак розстанеться рідний батько з сином?

Наче в спину хтось штовхнув – кинувся Яким до Івана і затрусився від здавленого крику. Все, мабуть, тут – і прикрощі, яких завдав йому первісток, і втрачені надії, що їх колись плекав Яким, виводячи Івана в люди, і батьківська любов, яку таки не вбив жаль до сина, – збіглося зараз в один кривавий болісний згусток, і старий виплюнув його страшним словом:

– А будь цей світ навіки проклятий!

Тільки Василь холодно подав руку, не дивився в очі братові.

Учора ввечері він зустрічався з хімчинським Михасюком. Михасюк сам прийшов нагадати йому про той час, коли вони удвох вікна били комуністам. «Наша героїчна дає драла, ми будемо ще воювати за справжню Україну». Василь відмахнувся од нього, але крапля злоби впала і зашипіла на незастиглій ще образі… І тепер курилася десь там, глибоко в серці, їдким димком.

Вже на порозі обернувся Іван і, прискуливши очі, сказав з притиском:

– Бачу твій настрій, парубче. Тільки гляди… Зустрінемось – звіт даси мені. За добро, а чи за зло.

– Йди, йди, – визвірився Василь і з кулаками підступив до старшого брата. – З чужими ти прийшов і йдеш з чужими. Не було тобі тут рідні: ні в хаті, ні серед людей.

Позеленів Іван. Помутніло в очах від оскаженіння, він міг би тепер убити Василя. Але серед хати стояв батько, звісивши голову, і мати – з закляклими в розпуці руками, мов живий пам’ятник одвічному материнському стражданню.

Пішов. А коли проходив через Дідицьке, зупинився. На порозі Пантелової хати стояла та, яку кохав. На призьбі повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неї уваги, дивилася на Івана.

– Куди ви?…

Він підійшов до тину, переступив перелаз і, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв її по-парубоцьки однією рукою, поцілував у щоку.

– Щасти тобі тут, Оленко…

– Хай вам Бог помагає, Іване. За все добро… За мене.

На тракті догнала Івана Ганна Сторожучка. Хустина сповзла з голови на шию, злом іскрились очі, дихнула йому в обличчя пекучим докором:

– Так легко все, так просто, як дитині цяцьку показати… Куди ідеш, голово сільради, начальнику? За себе боїшся? А ми як? Погрались діточки в свободу і досить їм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?

– Ой, Ганко, Ганко… Скільки такого цвіту, як ти, змарнується. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.

Він нагнувся до її рук і заквапився по тракту, щоб не дивитися більше на горе, на тугу, що застигла сірим силуетом при битій дорозі.

Шинкарук повертався зі Львова. Йому пощастило доїхати до Станіслава товарним поїздом – це, мабуть, був останній, посланий для евакуації військових частин, – далі до Коломиї довелося йти пішки.

Не відчував ні втоми, ні голоду. Все, що не стосувалося його неймовірного горя, було далеким, чужим, ворожим.

Віри немає, донечки!

Люди ходять, працюють у полі, діти граються в поросі, хтось хихоче в сутінках за тином, навіть пісня, мов заперечення смерті, стрепенеться то тут, то там над стривоженою землею. Мирно стоїть крислатий дуб, розпростерши чепірнате гілля над хрестом край дороги, сонце досушує стомлене колосся, а воно хилиться й покірно жде серпа; вечори скроплюють росами прив’ялі трави, споліскують короткі грозові дощі смагу з землі; люди відчиняють двері й приймають подорожнього на ніч.

І все це живе поза його горем, байдуже до нього; світ існує, як і колись, не знає і знати не хоче, що він утратив дочку!

Дратували Шинкарука безжурні обличчя, ображали розмови про щось зовсім далеке від війни і смерті, святотатством здавався сміх. Він утратив дочку, над його сім’єю нависла страшна непевність, можливо, в нього немає вже дружини й сина, а світові байдуже до цього всього, байдуже!

Кілька днів тому Шинкарук, насилу діставши квиток на поїзд, приїхав до Львова. Тут він дізнався про відступ. Але тривожні розмови, голосні команди військових і лайка водіїв на вулицях ковзали повз його увагу. Він біг провулками, боячись, що заблудиться і не знайде будинку, в якому жила Віра. Знайшов. Господиня Слівінська скорботно розповіла про те, як Віра вранці збиралася йти в бібліотеку, була веселою і зовсім не сподівалася, бідна, що її схоплять енкаведисти. Бо, прошу я вас, за цих кілька днів скільки людей пересаджали! Ні-ні, вона нічого докладно не знає. Але казала пані Зарицька, а її чоловік працював кимсь там у міській раді – то хто вже буде краще знати, – казала, що був потайний наказ арештувати як можна більше, щоб німці не мали підтримки від свідомого місцевого населення. Але най добродій Шинкарук не падає у відчай. Можливо, Віра якось врятується, а може бути, що й не арештували, тільки дивно, куди б могла подітися? Першого дня, в неділю, бомби падали за містом і біля пошти. А бібліотека, куди ходила Віра, – осьдечки.

Шинкарук, німий і безвладний, сидів у кріслі і не міг тепер пригадати обличчя своєї первісточки, тільки виразно відчув, як крізь райдугу років простяглися до нього ніжні, теплі дитячі руки, обняли за шию, а віддуті рожеві губки прошептали: «Добраніч, татусю».

Глухий стогін вирвався з грудей і захлинувся в здавлених сльозах. Шинкарук схопився з крісла.

– Куди, куди мені звернутися? О Господи!..

– Пане добрий, – ламала руки Слівінська. – До кого звертатися? Таж то басурмени, азіяти, які не тільки людей – Бога топчуть!

– Що ви говорите? Люди ж вони…

– Людиська! Ви краще їдьте додому, поки не пізно. Хто знає, що там діється? Щиро вам раджу, бо я для своїх людей…

«Так! – стрепенувся Шинкарук. – Так. «Одного поля ягоди». І щоб не залишити ні однієї, Віру тут взяли, сім’ю, напевно, вивезли, а він залишився один. Один!»

Кинувся до дверей, вибіг у коридор. Слівінська втримала його за руку.

– Пане Шинкарук… Хоч то влада має змінитися, але ви заплатіть мені ще таки карбованцями.

Шинкарук витяг з кишені кілька папірців і, не дивлячись на грушувате обличчя Слівінської, побіг сходами вниз.

…Розмовляв з людьми, кожний день приносив усе свіжі новини: німців відтиснули, німці йдуть і палять села, червоні війська вже за Збручем.

Якось байдуже було до всього. Ба ні, не байдуже. В проблисках тверезого мислення він розумів, що в своєму горі став егоїстом, що все на цьому світі вимірює лише благополуччям своєї сім’ї. «Думаєте, як Пушкар, тільки про себе». Так казав Опришко, і він мав рацію. Шинкарук картав себе, називав негідником і все-таки вище свого горя стати не міг. Ці тверезі думки були наче не його власні, а нав’язані звідкись зовні, як ота стара австрійська пісенька, що зовсім недоречно вривалася в свідомість і глузувала його батьківського горя:

 
Гонвед-банда і музика!
Чого ж тобі, брате, ще?
 

«Геть, геть! Що мені до всього світу, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони прокляті!»

«Але ж, крім тебе, живе великий світ, океан людських доль! І твоя печаль чи радість – це лише крапля, а не зміст людського життя. Треба стати вище й глянути: може, твоє горе не збігається з людським? Яке ти маєш право проклинати те, чого не проклинає народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем. Адже чекаєш окупантів! Собі – мізерне добро, а лихо мільйонам? Стань вище, як ти смієш оцінювати життя людей своїм горем?»

«Дитини в мене немає… Ви розумієте? Вірочки моєї… О Господи, та невже це правда?»

Третю добу йде Шинкарук пішки. Обличчя заросле, очі спалені спекою і слізьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам він подібний до жебрака.

Остання подорожня ніч застала його недалеко від Коломиї. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловіком.

– Не бійтеся, гроші в мене є…

– Та ми не про гроші, – знизав плечима господар. – Різні люди тепер бродять.

– Я не з далеких. Загайпілля, може, чули?

Йому дали вечеряти, постелили на лавиці біля вікна. Прокинувся, коли сонце вже добре підбилося. З пасовиська втекла від ґедзів корова і мукнула під вікном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука і до болю відчутно нагадав йому про рідний кут. Сьогодні буде вдома. Але як там, що?

Він одягся, подав господареві червінця. Той відхилив його руку, гірко посміхнувшись.

Зрозумів: уже нема тут радянської влади; забулося власне горе, тривожно запитав:

– Німці вже тут?

– Нікого ще не бачив. Кажуть, Україну проголосили.

– Україну?! Хто? Яку?

– Кажуть, якийсь Бандера.

Шинкарук замружив очі, продумував почуту новину. «Україна… Як це? А де військо, державний апарат? З неба впали? І Бандера… Що за один? Це якась фікція… Хоч, може…»

– А що люди на це? – спитав обережно.

– Люди – не знаю… А я… Пам’ятаю трохи Австрію, хлопчиком був. Перебідив Польщу… На Радянській Україні не набив оскоми. Жив добре. А на цю подивлюся… Хоч і її ми вже бачили. Ще у вісімнадцятому вона також ішла поперед німців чи то за ними. То була гонорова Україна, панська, як Польща… Подивимось…

– Хто знає, чи на цю Україну будемо дивитися…

– А що буде?

Шинкарук не відповів. Відчув, як його власне горе поступилося перед маревом страшного лихоліття.

У Коломиї прочитав відозву. Від імені проводу Організації українських націоналістів і її вождя Степана Бандери проголошував самостійну Україну прем’єр-міністр Ярослав Стецько. На ратуші лопотів жовто-блакитний прапор.

«Виходить, німецької влади не буде, – зітхнув полегшено. – Українська влада… Але як же це так? Хто її дав Стецькові й Бандері? Адже німці…»

Поринувши у суперечливі думки, повертався додому. Назустріч йому вибіг Богдан.

– Тато вернувся!

«Слава Богу! Не встигли…» – прошепотів Шинкарук і припав головою до синового плеча.