Цілий тиждень ішла вість із Бродів, прослизаючи шепотом від корчми до корчми, від трафіки до трафіки. Була вона спочатку непевною, сумнівною, як і більшість новин, що народжувалися десь там, у Європі, передавалася з таємничим застереженням, мовляв, це тільки для вас, я там не був і не бачив; Лейбусь шепотів до вуха Менделеві, Мендель – Пінкасові, Пінкас – Шльомі, Шльома – Хаїмові; вістка обростала домислами, наче лавина снігом, – так котилися до Львова всі європейські новини, а в самому місті танули, нікого особливо не дивували і мало хто в них вірив – аж поки не з’являлися повідомлення в газетах, бо Франція зі своєю Липневою революцією була далеко, а Бельгія, яка повстала проти Нідерландів, – ще далі. Ця ж вість – про штурм Бельведера у Варшаві – не змаліла, не розтанула, не розсипалася, вона стрімко вкотилася через Краківське передмістя на плац Каструм і вибухнула біля трафіки Арона, мов петарда.
Аронові повірили відразу й беззастережно. І не тому, що Варшава була близько, і не тому, що хтось там нетерпляче очікував ще одного удару по Священному союзу між трьома європейськими коронами – такими категоріями навряд чи мислив хто-небудь із тих, що сновигали буднього грудневого дня Гетьманськими валами, – Арон повідомив людям новину, яку перейняв від Сруля з Краківського передмістя, з таким захватом, ніби він ждав її усе своє життя.
– У Варшаві революція!
Арон не міг знати, що дасть йому повстання проти царя у Надвіслянському краю, але воно провістило хоч якусь маленьку зміну в житті цього тихого Королівства Ґаліції і Лодомерії, в якому з одного боку його халупи брудна Полтва, а з другого – величний палац.
Того грудневого дня від берегів Полтви брався шкоринкою чорний лід, він намагався замурувати масну, аж синю, струмину брудного стоку і, не маючи сили цього зробити, витискав з неї смердючі випари, що обкутували халупу трафікаря і проникали крізь щілини в шибках досередини, дотруюючи хвору доню Фаїну. Того грудневого дня пишний фасад Низького Замку виглядав особливо урочисто; сніг шубою звисав з балюстрад, великі вікна розмальовував мороз химерними візерунками, античні фігури одягли на голови білі кучми, і стояли незворушно біля парадних дверей припорошені снігом вартові.
У затхлій халупі було холодно, дочка пашіла з жару, Арониха патрала щойно зарізану козу, до трафіки ніхто не заходив, і здавалося Аронові, що ця безпросвітна печаль тягнутиметься вічно, аж тут заглянув Сруль, який має корчму на Краківському передмісті, і сказав Аронові таке, що розбудило сподіванку. Він вибіг на вулицю й на весь голос оповістив новину – раз, другий; довкола нього почали збиратися люди – він оповіщав щораз тихіше, а коли побачив поліцая, то й зовсім замовк і миттю сховався до халупи. Поліцай винуватця зборища не знайшов, а натовп сам розбігся, розносячи по місту вість, – не треба було й розганяти.
Увечері до келії Любимського прочинилися без стуку двері, бібліотекар навіть не почув, він сидів на своєму ліжку, спершись ліктями на столик, читав якусь рукописну книгу. Двері відчинилися навстіж, Любимський відсунув лампу, щоб не сліпила очі, повернув голову: на порозі стояв вусатий чоловік, пізнав у ньому директора Костянтина Слотвінського.
Засовався, щоб підвестися назустріч несподіваному гостеві: Слотвінський мешкав наверху, його кабінет розміщався над келією бібліотекаря; директор ходив скрадливо, щоб не порушувати спокою Любимського, але до нього в келію не заходив ніколи, по службі звертався тільки в бібліотечній кімнаті. Слотвінський, якого недавно запросив на посаду директора куратор Закладу Генрік Любомирський, застав уже тут Любимського і ставився до нього вельми шанобливо, однак мовчазність старого і вік, а також його малоросійські літературні зацікавлення пролягли певною межею між ними обома, хоча директор був задоволений, коли Любимський хтозна й як діставав для бібліотеки книги й журнали харківських та петербурзьких видань.
Любимський не сподівався побачити Слотвінського у себе в гостях, та не із запобігливості перед своїм начальником поривався встати: він зрадів, що цей учений чоловік, який досконало знає слов’янські літератури, а в своєму «Науковому часописі» помістив дослідження Івана Могильницького про руську мову, таки вирішив переступити ту межу, котру відчував і Любимський.
– Сидіть, сидіть, пане маґістре, – підійшов ближче Слотвінський і поворухнув закрученими вгору вусами.
«Оце й усе, що залишилося від його родового шляхетства, все інше – великопанське – поглинула наука», – подумав Любимський і добродушно посміхнувся, згадавши побрехеньку, буцімто директор, будучи ще урядником маґістрату, ніяк не міг зробити службової кар’єри: уперто не голив вусів, а цісарський уряд не дозволяв урядникам їх відпускати.
– Я радий вас вітати в себе, – погасив усмішку Любимський, помітивши, що директор чимось стривожений, вуса в нього рухалися, дотикаючись то до однієї, то до другої ніздрі. – Прошу сідати, хоч нема де… хіба ось тут, біля мене.
– Ні, ні, – підвів руки Слотвінський, – я не на посиденьки… Ви нічого, очевидно, ще не знаєте, я теж знаю мало – тільки-но почув і не маю з ким поділитися… У Варшаві повстання…
Любимський рвучко схопився з ліжка. Він якусь мить нерозуміюче дивився на директора, ніби не розчув, потім його очі молодо зблиснули, він ніби ще раз за своє життя почув торжествуючий клич «Vive la revolution!»45; Любимський затулив долонею обличчя, немов ураз засоромився молодечої втіхи, яка так не гармонувала із зморшками й мішками під очима, і довго так стояв не рухаючись. Слотвінський спочатку подумав, що старий плаче. Маґістр врешті відняв долоню від лиця – воно було задумане й зосереджене, як у людини, яка не може спіймати в пам’яті думки. Така реакція бібліотекаря прикро вразила Слотвінського: адже докотилася нарешті європейська революція – з Італії, Греції, Франції, Бельгії – до Польщі, до розідраної між трьома державами ойчизни, а йому, свідкові страти Людовіка XVI, все одно?
– У Варшаві повстання, пане маґістре, ви не почули? – повторив Слотвінський. – Може, це останній удар по Священному союзу хижаків?
– Я почув, почув, пане директоре, – вираз обличчя Любимського не мінявся, – і до мене прийшла страшна, мов вирок, думка: поляки спізнилися на цілих п’ять літ…
– Не розумію вас…
Слотвінський сів на ліжко, за ним присів Любимський; вони дивилися один одному в очі; старий вичікував, поки директор збагне смисл його слів, погляд Слотвінського врешті поник.
– Ви маєте на увазі декабристів?
– Їх маю на увазі.
– У ваших словах є крупинка рації… Але ж вони нас не хотіли взяти в спільники.
– Це ви не хотіли. Делеґат від польського Патріотичного товариства на з’їзді Південного товариства в Києві не прийняв республіканської програми.
– Так, князь Яблоновський багато де в чому не погодився з Пестелем, та все-таки можна було починати разом. Але ж Пестель сказав погордливо: «Без вас ми можемо відвоювати свободу, ви без нас – ні». А не змогли.
– А ви зможете тепер – самі?
– Декабристи спиралися тільки на військову силу, а польське повстання буде… повинно бути народним.
– Повіримо, що так станеться, пане Слотвінський. Повіримо, що поляки врахують помилку декабристів, але чи зуміють вони врахувати помилку Костюшка?
– Помилку Костюшка? Яку? – підстрибнули вуса у Слотвінського.
Любимський поклав долоню на розгорнуту рукописну книжку, погортав аркушики, потім мовив:
– Кіндрат Рилєєв у Петербурзі сказав полякам: «Кордон Польщі починається там, де кінчаються малоруське й білоруське наріччя». А вони цього не прийняли. Бо ж про це колись навіть і слухати не хотів великий Костюшко…
– Ось ви про що… Звичайно, коли в революції беруть участь народи, не можна нехтувати їх етнічними кордонами. Але, як слов’янофіл, я стою за об’єднання всіх слов’ян.
– На принципах рівноправності?
– Звичайно. Так учить наш Йоахім Лелевель.
– Я теж не проти такого об’єднання. Але ж бо… Знаєте, мені важко повірити, що керівники нинішнього повстання поведуться інакше, ніж Костюшко: напевно, й вони використовуватимуть силу мого народу й будуть іґнорувати його бажання…
– Не судіть надто категорично про Костюшка. Його Поланецький універсал, наприклад, був радикальнішим від тогочасного земельного законодавства і в Австрії, і в Пруссії. Інша справа, що поміщики не зважали на цей універсал… А щодо його ставлення до інших народів… Воля Костюшка не завжди виконувалась так, як він цього хотів.
– Ні, вибачте. Саме така була його воля. Я розмовляв з Костюшком у Парижі.
Слотвінський вражено подивився на Любимського.
– Моя повага до вас непомірно зросла… Однак я вірю, що колишні помилки будуть тепер враховані. Якщо польське повстання очолить Лелевель, а так повинно статися, то майбутня Польща буде республікою. І український народ…
– А ви послухайте, – перебив Любимський директора, знову поклавши долоню на книжку. – Це «Історія Русів». Я зачитаю вам хоча б таке: «Пригадаймо живцем спаленого у мідному бику гетьмана Наливайка, згадаймо тих, яких тортурували живцем на палі, – їх закатовано за вітчизну, ці мученики волають до нас з гробів, вимагаючи помсти за кров…».
– «Історія Русів», – зітхнув Слотвінський, – твір перш за все літературний, публіцистичний, і факти його подекуди сумнівні. Я читав цю книжку. Наливайка не спалювали в мідному бику, йому відрубали голову.
– Можливо. Але кривда ще жива. Тому польським повстанцям треба перш за все подумати, що воля належить усім народам і закріпаченому російському – теж у тому числі. Адже не від доброго життя зродилися у російського поета Пушкіна слова: «Оковы тяжкие падут, темницы рухнут…»
– Мусять думати, – промовив Слотвінський у задумі. – Щоб тріснув фундамент коронованих фортець.
– Тріщина у тому фундаменті вже зроблена.
– Так, ще за Великої французької революції.
– Хто зна… Французька революція була матір’ю, яка породила для всього світу борців за свободу, сама ж виснажилася від пологів. А тріщину зробили-таки вони, декабристи…
Слотвінський довго сидів мовчки, посмикуючи вуса, потім тихо вийшов.
Любимський не помітив його відсутності. Він помандрував у ті часи, коли директора ще не було на світі, розбурханому першою революцією. Старий бібліотекар аж тоді зауважив, що сидить у келії сам, коли почув наверху кроки: Слотвінський ходив по своєму кабінету – нервово, швидко, не дбаючи вже про спокій сусіда…
…Отець Авдиковський і паніматка прокинулися від дзенькотливого стукоту у віконце. Так завжди – нігтем вказівного пальця по нижній шибці давав про себе знати лише Маркіян, коли приїжджав зі Львова до Підлисся пізно ввечері.
Отже, він приїхав, видно-таки, дізнався про хворість батька, хоча отець Семен рішуче заборонив сповіщати про це свого безпутного сина.
Дідусь і бабуся підвелися, разом підійшли до дверей, відчинили. Відступилися назад, коли втішений зустріччю Маркіян кинувся було їх обнімати, але подумав, що їм, роздягнутим до білизни, незручно по-родинному вітатися, сказав «добрий вечір» і навшпиньках пройшов через спальню до своєї кімнати. Коли відчинив навпомацки двері, помітив у своїй руці книжку, яку взяв у Любимського.
«Господи, – жахнувся, – я зовсім забув про неї, і як тільки не залишив її у бричці Уруського», – і щемко тьохнуло в серці від думки, що мусив би в такому випадку завітати до Юськовичів, а так немає причини і не буде…
Зайшов до кімнати, бабуся принесла засвічену лампу і тихо вийшла, не сказавши й слова. Маркіянові дивною здалася мовчазність старих, подумав – сонні, роздягнувся, підбив високо під голову подушку й розкрив книжку.
Читав із захопленням і подивом; заглиблюючись щораз далі в поему, відчував, як від серця відтає все, що прикипіло до нього за дні тривоги, розпачу й журби, накип той спав нарешті з душі, мов на пустельному березі озера брудне лахміття з мандрівника, який після виснажливого переходу побачив чисте плесо й занурився в криштальну, свіжу воду.
Маркіян купався в тій воді всю ніч; вигорів гас у лампі, він засвітив свічку; очищувався, міцнів, мандрував крізь ніч разом з козаком Енеєм по всій широкій Україні і зрів її, знедолену й прекрасну, від Ворскли до Дністра, слухав чисту мову, пив її і в незмірній радості пересвідчувався: є вона, і він, оглушений темрявою рутенець, який забув свій родовід, належить до могутнього й живого народу, котрий із святої Полтави дав про себе чути на весь світ величною поемою Котляревського.
Перед світанком Маркіян закрив книжку і прошепотів слова поеми, мов клятву:
Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильнійша від гармат…
Короткий міцний сон перервала притишена й пересипана шепотами метушня у спальні. Маркіян притьмом одягнувся і, пройнятий незрозумілою тривогою, прочинив двері.
Отець Авдиковський і паніматка стояли біля порога, одягнуті в чорне, дідусь обережно, щоб не грюкнути, натискав на дверну клямку, палиця у другій руці тремтіла; бабуся, згорбившись, тримала під руку панотця і переривчасто зітхала, схлипуючи, вони не бачили Маркіяна, який стояв позаду з простягнутою вперед рукою.
Маркіян зрозумів. Згадав учорашню холодну зустріч з дідом і бабою, тепер побачив їх упокореність, чорний одяг, жалобну похилість і скам’янів від болю, а з того болю, нестерпного і безнадійного, виростав ще пекучіший, і хлопець видихнув його з себе надривним криком:
– Чому без мене? Чому без мене?
Бабусина голова затіпалася на плечі в отця Авдиковського, отець повернувся до Маркіяна і сказав упалим голосом, блукаючи поглядом по долівці:
– Він не хотів, щоб ти…
Маркіян кинувся, відсторонив діда й бабу від дверей, вибіг з дому і, завернувши поза плебанію, помчав сосновим лісом.
Через засіяні поля, кукурудзиння, через затуглі від морозу торф’яні луки біг розхристаний, не відчуваючи свого тіла, тіла не було, існувала лише палюча свідомість, яка спопеляла його невкаянним каяттям:
«Прости м’я, отче, бо ся каю, жалем серце моє прозябає… твої ніженьки сльозами зливаю, ах, прости синові… прости синові… прости синові…»
Батько лежав у труні, вмиротворений, тихий, ласкавий, – він простив уже всім і вся. Сестри і брати розступилися, пропустили до труни Маркіяна, він провів поглядом по їх сумних обличчях, шукаючи просвітку прощення в очах; сестри й брати, молодші за нього, по-дорослому прощали Маркіянові; біля узголів’я покійника стояла мати, дивилася на сина, та в її очах він не знайшов прощення.
Маркіян вклякнув, притиснув затиснуті кулаки до грудей, прошепотів:
– Я викуплю свій гріх… Усім життям викуплю.
Хтось поклав на його плече важку руку. Повернув голову. Біля нього стояв дідич Княжого, віце-маршалок Галицького станового сейму Тадей Василевський.
– Встань, Маркіяне, – сказав. – Я не дам пропасти сім’ї отця Семена. – Потім глянув на вдову. – І не шукайте, родино, тут винуватця. Винуватець поза цим домом.
Після похорону Тадей Василевський мовив до Маркіяна:
– Ходи зі мною, тобі треба трохи розвіятися. Спочатку поїдемо в Підгірці, а потім я знайду для тебе діло.
О проекте
О подписке