Сли коли око твоє жалем запало,
                     Сли-м був нещасливий серце закривлити…
 

Голос Анни довго йшов до Маркіяна, і врешті він таки почув його.

– Я теологією не захоплююся, панно… – відказав Маркіян і зніяковів від її щирого сміху, намагався згладити свою категоричність: – Тобто мене цікавить літературний бік теології… Я літературу люблю, історію…

– Маєте рацію, – вже крізь сон пробурмотів Уруський. – У русинів тільки попи й хлопи, а це нерозумно…

 
                     Прости м’я, отче, бо я ся каю,
                     Жалем серце бідне моє прозябає…
 

Маркіян схлипнув, стрепенувся, відчув на собі пильний погляд Анни, вона зараз запитає, чому він спохмурнів. Випередив її:

– А ви чим захоплюєтесь?

– Гм… Звичайно, літературою, поезією, чим іще може захоплюватися збідніла шляхтянка… Але я маю і фах – я піаністка. Народилася в Кракові, вчилася у Відні, тепер живу біля Львова. Така собі перелітна пташка і не знаю, що, власне, є моїм… – Анна стиснула тужливо губи. – Тепер працюю концертмейстром у хорі Амадея Моцарта-сина, він живе у Львові, заснував музичне товариство.

– Я й не чув про це…

– І все німецьке, все німецьке… Вуєчек впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщі. А її ж немає…

– Є Польща, – крізь дрімоту озвався Уруський. – Є народ польський.

– Але ж ми його не знаємо, вуєчку. Ні ви, ні я. А живемо серед русинів, і їх теж не знаємо. Ми немов на іншій планеті…

 
                     Твої ніженьки сльозами зливаю,
                     Ах, прости синові, хай не загибає!.. —
 

зойкнуло Маркіянові в грудях.

Анна сказала:

– Ви такий мовчазний… А скажіть, кого ви найбільше шануєте з польських поетів? Тільки нічого не говоріть про Міцкевича, його всі шанують.

– Я… – задумався Маркіян. – Я люблю Фредра.

– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львівських салонів у бальовому фраку… співець аристократичних недобитків. – Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливості. – Я знаю цього пихатого богеміста з паличкою, він приходить слухати наші концерти.

– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, ліберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжній.

– Талант виявляється не тільки в майстерності вірша, вуєчку, а ще й у тому, про що цей вірш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезії, борець, революціоніст, хоч і не завжди його строфа досконала… Його «Канівський замок»… ви не читали, Маркіяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспівує вашу історію! – запалювалася Анна.

– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо відказав Маркіян, на мить прохолонувши до Анни, – її захоплення Гощинським здалось йому навіяним, штучним. Запитав: – А ви і з поетом знайомі?

– Та ні, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навіть поняття, де він живе…

– Тепер у Варшаві, – вставив Уруський. – Я зустрічався з ним колись у Львові.

– І мені не сказали?

– Ну, з ким я не зустрічався… А ось уже й Ожидів. Ви заночуєте у нас, Маркіяне, правда?

– Ні, ні, зупиніться біля дороги на Білий Камінь. Звідти до Підлисся рукою подати, я пішки…

– То, може, вуєчку, підвеземо його, адже чорна ніч, – запропонувала Анна, і знову тепло хлинуло від неї на Маркіяна.

– Та що ви… – пробував заперечувати.

– Мовчіть, ви ж у нашому полоні. – Анна торкнулася рукою до Маркіянового плеча, крізь сутінок він побачив наближені до нього великі темно-брунатні очі. – Гм, я кажу – «мовчіть»… А ви й так – наче німий.

Білокамінською вибоїстою дорогою коні йшли поволі, і чим ближче під’їжджала бричка до Підлисся, тим терпкіше ставало на серці в Маркіяна. Перед ним неминуча зустріч з батьком, з ним слова покаяльного вірша, які шматують душу, а за ним… За ним зараз прогуркотить і стихне бричка Уруського, зникне, може, назавжди, прекрасна панна, і схолоне тепло, що зігріло його у тяжку хвилину.

Тією самою дорогою – через Ожидів, Юськовичі й Олесько – пізно вночі поволі пробирався крізь темряву ридван, запряжений двома парами коней: граф Едмунд Ржевуський їхав з бал-маскараду до Підгірець у товаристві дорогого гостя індійського князя Соломона Бальзаміна і старого шамбеляна Йов’яльського – доньки і зяті зіпхнули недоріку на тиждень гостинному графові, нинішньому розпорядникові Підгорецького замку.

Індійський князь був стомлений, йому вже набридло розповідати довірливому, з романтичною душею Едмундові про благословенну країну Аракан, яка притулилася до Бенґальської затоки вічно теплого Індійського океану; Бальзамін їхав до Підгірець тільки з однією метою – взяти решту грошей у Ржевуського на його поїздку до Аракана, котра відбудеться приблизно через місяць. З паном Едмундом домовлятися доволі легко, а от з графом Яблоновським із Любеня було набагато важче. Довго довелося його вмовляти, поки він погодився купити індійського слона, та врешті таки вдалося його переконати, що присутність такої екзотичної тварини на графській конюшні незмірно піднесе його престиж серед маґнатів, – Соломон отримав гроші. Від Ржевуського вже має завдаток, завтра візьме решту, тож можна спокійно й поспати в ридвані. Тільки ж замріяному графові не закривається рот, він тепер узявся розповідати старому шамбелянові про Аракан.

Йов’яльський начебто й уважно слухав, відвісивши нижню губу; у закритому ридвані під стелею гойдався ліхтар, він подвійно відбивався в маленьких очицях шамбеляна, і Ржевуському здавалося, що очі старого горять цікавістю, тому й не дратувало його одне і те ж питання, яке Йов’яльський раз у раз повторював:

– Аракан? A są w nim ludzi-i?³⁸

Врешті шамбелян набрид Ржевуському, він повернувся до індійського князя, обережно діткнувся до його руки, щоб розбудити: пан Едмунд хоче йому розповісти про свій славний рід, який завжди стояв на чолі боротьби з несправедливістю.

– Та розповідайте вже, розповідайте, вашмосьць, – пробурмотів невдоволено Бальзамін і знову зімкнув повіки.

Отже, його світлість князь повинен знати, що в роді Ржевуських були й гетьмани вільної колись Речі Посполитої, і прийде час, коли цей рід у нинішньому коліні очолить народ Польщі в боротьбі проти німецько-російської неволі. Він, Едмунд, уже багато років пише філософську працю, яка стане політичним звинуваченням австрійській і російській імперіям; ту працю він розмножить у сотнях списків і розповсюдить їх серед польської аристократії – тоді вона прокинеться до боротьби за волю. Ні, ні, він зовсім не торкається сучасної політики завойовників: Ржевуський на підставі праць Геракліта, Платона, Епікура, Марка Аврелія доведе неминучість загибелі імперій – його праця буде ідеологічною основою боротьби. А повстання підніме двоюрідний дядько Едмунда – Вацлав Ржевуський, дідич Саврані на Волині.

Пан Бальзамін нічого не чув про Вацлава Ржевуського – славного Ревуху, про якого український люд уже й пісні склав? Е-е, то послухайте, вашмосьць!

Едмунд заспівав, сам собі дириґуючи вказівним пальцем:

 
                         Ой, поїхав Ревуха по морю гуляти,
                         Перевісив через плечі сагайдак багатий.
                         Грай, море, синє море, чорне море,
                         Ґалаґіґі-гей!
                         Ґалаґіґі, ґалаґіґі, ґалаґіґі-гей!
 

– А со to jest galagigi?³⁹ – засвітилися з очей Йов’яльського два ліхтарики.

– У цьому пісенному вигуку виливається козацька буйність, пане шамбелян, – пояснив Едмунд. – Ревуха збирає під свою булаву українських козаків.

– A kozacy – to ludzi-i?⁴⁰ – допитувався Йов’яльський.

– То лицарі, пане шамбелян, які колись через нашу окрутність воювали проти нас, а тепер їх треба воскресити…

– І oni pójdą na moskali-i?⁴¹

– І на австріяків, пане шамбелян! О-о, мій дядько – велика людина, ви чуєте, ваша світлість князю? Він багато років провів у Арабії, вернувся звідти еміром, як оце ви – індійським князем, він так і назвав себе еміром Тадж-ель Феґером, він заснував у Саврані біля Старокостянтинова новий Запорозький кіш! У нього є свої співці й лірники, вірний друг еміра славний стихотворець Тимко Падура уже пішов по Україні будити лірою народ, який проголосить Вацлава своїм гетьманом Ревухою, і поведе він, на білому коні, стотисячну козацьку армію на битву. О-о, пане Бальзамін, тоді ми забудемо, що є на світі Аракан – вільна країна, в якій немає ані тюрем, ані в’язнів, наша ойчизна сама стане такою.

Соломон Бальзамін спав, закутавшись у біле фередже; захоплений рожевими мріями Едмунд не помічав цього, а Йов’яльський допитувався:

– А będą źyć w niej ludzi-i?⁴²

– Будуть, будуть, пане шамбелян! – вигукнув Едмунд.

Ржевуський взяв у долоні голову, похитував нею, крізь пальці протікали сльози розчулення.

– А я поїду, поїду з вами в Аракан, – схлипнув, – подивлюся, збагну, вивчу і повернуся…

 
                         Козак пана не знав звіку,
                         Він родився на степах,
                         Стався птахом з чоловіка,
                         Бо зріс в кінських стременах! —
 

заспівав Ржевуський, і Бальзамін прокинувся від бравурної пісні.

Він притулив складені долоні до чола, на якому чорніла родимка індійського магараджі, запитав:

– Уже приїхали-сьмо до вашого замку, що ви такі веселі?

– Ще трохи, ваша світлість, ще трохи, і ви побачите розкішний палац, власність мого двоюрідного брата Леонтія, який живе у серці Польщі – Варшаві. О, що то за палац! Його будував коронний гетьман незалежної колись Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський за проектом Боплана. А в ньому зали – кармазинова, китайська, золота, дзеркальна…

– A są w tym zamku ludzi-i?⁴³ – знову запитав Йов’яльський.

– Ми там будемо, ми, пане шамбелян!

Бальзамін опустив долоні, поглянув на щасливе обличчя Ржевуського і вдоволено посміхнувся.

Ридван зупинився. Пан Едмунд відчинив дверцята, вийшов, допоміг зійти Бальзамінові і Йов’яльському й маєстатичним жестом показав на шпилі замку, що проступали крізь ранкові сутінки.

…Аґасфер ішов своїм звичним недільним маршрутом, наче нічого нині з ним і не трапилося, одне тільки, що не підводив на зустрічних допитливого погляду: був задуманий.

Заклавши руки за спину й затиснувши в долонях голову палички, що волочилася за ним і видзвонювала закованим кінцем об каміння, він квапно крокував, ніби мав до когось пильну справу. Гетьманськими валами, понад смердючою Полтвою дійшов до плацу Каструм, на якому завжди паслася прив’язана довгим шнурком до палі Аронова коза – Аґасфер кожного разу її обминав, а коли вона войовничо наставляла роги, замахувався на неї палицею. Тепер зупинився, згадавши щось. Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега і закіптюженим, складеним із кількох шибок віконцем заздрісно дивилася на барокові капітелі колон Низького Замку, на великі вікна й балкони, підперті атлантами. Арониха розвішувала мокре шмаття на шнури – в неї був будній день, і її не обходила християнська неділя; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну і сигари. Він дуже здивувався, побачивши, що Аґасфер підходить до його трафіки⁴⁴ – ніхто ж бо ніколи не бачив, щоб старий курив.

Арон вдавав, що не помічає Аґасфера, йому ніяково було дивитися цьому дивному чоловікові в очі, якими він немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свій подив, уперше почув його голос:

– Ароне, – прошепотів Аґасфер, нахиляючись до трафікаря, – ти єврей і мусив би знати, чому мене називають Вічним жидом?

Арон розкладав на столику крам і не підводив голови: старий постоїть трохи й піде.

Але Аґасфер не відходив, чекав відповіді.

Що було робити: трафікар розігнувся, якийсь час дивився крізь примружені повіки на старця, погладжуючи бороду, врешті посмикав себе за пейси, що викручувалися з-під ярмулки, мовив розважливо:

– Кожен, хто хоче більше знати, ніж знає, мусить читати Святе Письмо.

– Я не вмію читати, – зітхнув Аґасфер.

– Хто не вміє читати, той уміє слухати, – підвів пальця Арон. – Але знаєш що: спитай про це краще у Вольфа на Личакові, ти заходиш до його цукерні.

– Він дає мені булочку, але говорити зі мною не захоче – Вольф багач.

– Тоді зайди до рабина в синагогу Золота Роза, той все знає.

– Рабин теж не захоче вести зі мною балачку, я ж не єврей.

– А хто ж ти? – Аронові ставала вже цікавою розмова з Аґасфером, якого знає скільки живе, а голосу його не чув ніколи.

– Я не знаю. Я цісарський… Ти, Ароне, бідний, але тобі ліпше: знаєш, що ти єврей, пам’ятаєш своїх батька, матір, ходиш на їх могилки, а в мене пропала пам’ять на те, що було, забутий мій рід, усе забуто, а я живу, здається, вічно, і смерті нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, і жодного проблиску немає в темній пам’яті, а коли питаю когось, хто я, мені кажуть: цісарський…

Арон уважно слухав старого і ледве вловлював, що він говорить; Аґасфер мішав польські, русинські, німецькі слова, він не мав навіть своєї мови – не тільки роду.

– Воно, напевно, так і є, – вів далі Аґасфер. – У підвалі на Пекарській я маю тапчан, підвал теплий, і ніхто мене звідти не виганяє. Чому не виганяють – цісар не дозволяє. Бо цісар всесильний: захотів би – і я б закоцюб на вулиці. Це ж він, бо хто ж інший, звелів давати мені їсти. Хіба Вольф з доброї охоти вгощав би мене булочкою в неділю або ж Каська на Личакові залишала б для мене щовечора трохи юшки в котлі й не продала б її за день у своїй харчівні, якби не цісар? А так! Ніхто з доброї волі не подасть нікому навіть води… Нема таких… А нині сказали мені, що і я не подавав… Ароне, може таке бути, що я жив ще тоді, коли Ісус ішов на Голготу?

Трафікар пригладжував кучеряві пейси і зі співчуттям дивився на Аґасфера; Арон бідний, але йому легше, бо знає, хто він, а цей старець не має навіть родової пам’яті – цісарський та й годі. Його прозвали Аґасфером, а тепер таємниця цього прозвиська так глузливо розкривається перед ним – але ж розкривається, пітьму пам’яті пробиває оманливе світло, проте воскрешає-таки початок, якого він так довго й трудно шукає, – хай має його цісарський питомець, хай заспокоїться.

Бідний Арон, про якого зовсім не хотів дбати цісар, але який мав велике, як виявилося, багатство – свій рід, захотів дати дрібку втіхи старцеві і з доброго серця збрехав:

– Ти жив тоді, Аґасфере. Жив… Твій дім стояв під горою. Один мученик, а їх завжди на світі багато, ніс хреста й попросив у тебе води. Ти був тоді ще багатий і гордий, то й відвернувся. Господь прокляв – і тебе спіткала така сама доля… За кару ти залишився жити вічно, і тебе назвали Вічним жидом…

– Таке було, Ароне? – спокійно лягли в глибокі ями допитливі тривожні очі Аґасфера.

– А було…

– Але ж я погано вчинив, Ароне…

– Хіба пізно викупити вину? Подай тепер стражденнішому за себе.

– Нема стражденніших, Ароне, я це знаю. І жити мені тяжко, я вмерти хочу.

– У Святому Писанні сказано, що Аґасфер житиме доти, поки не викупить свою вину добром. Хіба це так тяжко зробити?

Погляд Аґасфера згас. Арон опустив очі, бо соромно стало за свою брехню, сказав:

– Ну йди вже, йди…

Старець зажмурився, довго стояв згорблений і незворушний, та враз розпрямився. Очі його урочо зблиснули, ніби цієї миті він згадав усе своє забуте життя від початку, повернувся і без слова подався в бік костелу Марії Сніжної, не звертаючи жодної уваги на козу, яка войовничо наставила роги; йшов утішений, гордо викидаючи палицю, а потім уголос заговорив:

– Я не подав води і кару маю… Але знайду такого, хто це зробить за мене… Знайду! Я всіх у цьому місті перепитаю, а коли хоч один погодиться черпати її для стражденніших, тоді я умру. Умру! Боже правий, я ж справді мав криницю під горою і не подав спраглому води… Це був я, я! Люди, хто викупить мою вину?

Він блукав весь день містом, зробив багато обходів, перед вечором побачив льоншанівську юрбу, яку вів велетень у квітчастій свиті й циліндрі, зупинився і крикнув:

– Може, ти?

Але юрба пройшла повз нього, відсунувши його на проїжджу дорогу; тоді Аґасфер згадав світлолицього юнака і подався на Хорунщизну шукати.

Не знайшов. Серед ночі вернувся до свого підвалу на Пекарській. Був стомлений, але щасливий, бо – увірував.

Львів затих.

У Варшаві кадети школи підхорунжих, а з ними й поет Северин Гощинський, готувалися до штурму Бельведера.