– Хлопаки! – скомандував Грицько. – Серенаду співаємо Марусі! – А в самого був такий вигляд, ніби рідну матір хотів ударити.

Іван зблід. Він не хотів цього. Чим заслужила Маруся на «котячий концерт» під вікнами, такої ганьби?

Хлопці не сміли противитись, хоч наказ у даному випадку був явно безглуздий. Слухняні і знічені зупинилися біля живоплоту перед верандою і вже почали пристукувати залізякою об кусок бляхи.

– Замовкніть! – вигукнув Іван, побачивши, як Маруся відсахнулася од вікна. – Не смійте, нахаби!

«Серенада» урвалася. Здивовані й злі хлопці витріщилися на Івана. Ось що ти за птиця!

Грицько ступив наперед, скреготнув зубами.

– Бовдур! Бабій! Гайда, братва, за мною!

Іван залишився біля живоплоту сам у вечірніх сутінках. Свист і крик товаришів давно затихли, а він усе ще стояв і не міг зібрати думок докупи. Уперше в житті замислився, як далі жити – самому, без друзів.

Хтось доторкнувся до його плеча. В голові майнула думка: «Грицько». Іван здригнувся і вже підняв руку, щоб дати ляпаса навідмаш, але дотик був боязкий і ніжний, тепла долоня тремтіла на його плечі.

Він зрозумів і несміливо обернувся. Вечір враз прояснився, наче на небо виплив повний місяць. Зорі заморгали, посміхнулись і впали золотим дощем на землю. Перед ним стояла Маруся.

– Це через мене ти… – прошепотіла вона.

Іван мовчав.

– Але ми підемо вдвох до них. Не бійся, ти не залишишся без друзів. – Наблизилась до нього й одним подихом вимовила: – Дякую.

Іван стиснув їй руки. Хотілося сказати, що він не хоче більше йти до товаришів, що йому зовсім добре з нею.

Маруся мовби відгадала його думки і звільнила долоні.

– Чому Грицько хотів це зробити? – спитала.

Холодок вихором обкрутився довкола серця. Іван зітхнув. Грицько її цікавить. Вона давно знайома з Грицьком, а оце, напевно, посварилися. Отже, він буде всього-на-всього посередником між ними.

– Що хотів зробити? – перепитав, щоб виграти час і впорядкувати свої думки.

– Чому він такий недобрий? – повторила запитання Маруся.

Хто недобрий? Грицько недобрий? Та хіба ти знаєш, який Грицько? Він міст підірвав, дитину врятував. Так, але це останнє було першим кроком до відчуження… Іван проковтнув слова, що мали вирватися на захист Грицька.

– Грицько добрий, – промовив скупо. – Це він після смерті батька став такий сердитий. А за сьогоднішнє я винен, – признався щиро. – Він не хотів.

І одразу ж в Івана розвіялася нехіть до розмови. Він незграбно взяв Марусю за руку і почав палко розповідати про товаришів. Хай не думає, що вони справді якісь шибайголови… Це їх так назвали панянки з сусідньої вулиці, які не знають навіть, звідки хліб береться. А взагалі дівчат вони таки не святкують. Хлопець, що водиться з дівчатами, – та чи ж він здібний на героїчні вчинки? Де там!

Іван забув, що сам іде з дівчиною. Маруся нагадала йому про це.

– А дівчата хіба не воюють на фронтах? – заперечила. – Ти цього не чув?

Не дала йому відповісти. Ось вона – дівчина, а скільки зазнала горя! Хоч тітка Фрузя їй за рідну матір, все ж вона сирота. Брат в армії ще з сорокового року, одна залишилася з цілої родини. Сто кілометрів пішки йшла до цього міста. Стомлена і голодна впала на дорозі, і якби не солдати… А тепер вона тітці допомагає і вчиться. Хоче все життя вчитися. І любить веселе товариство. Пристала б до них, тільки…

– Та ти не дивись, що Грицько такий, ну… – гаряче заговорив Іван. – У Грицька добре серце. Я ж кажу тобі, що він цієї весни врятував дитину від смерті, як ото солдати тебе. Про це всі знають, хоч він і таїть…

Іван помітив, як прояснилися очі в дівчини і вона мрійно посміхнулася.

– Ти чого?

– Так собі…

Знову холодок обкрутився вихором довкола серця, й Іван зітхнув. Для Грицька ця усмішка, не для нього.

Але холодок розвіяла таки Маруся.

– Ти завтра вийдеш, як стемніє? – почув він і не повірив. Напевно, причулося. А поки опам’ятався, Марусі вже не було. Тільки двері грюкнули.

Іван стояв, мов заворожений, хвилину чи цілий вік, потім, стримуючись, щоб не закричати від радості, помчав стрілою темною вулицею, збиваючи ногами каміння.

* * *

Тітка Фрузя спитала в Марусі:

– Знайомилася з героєм? – і лукаво поглянула на дівчину.

– Ваш герой – чистий грубіян, – відмахнулась, – Він на всіх дивиться так страшно, як на ворогів. Я з тим другим, Іваном, говорила, – промовила півголосом, як таємницю, а сама зашарілась.

Тітка похитала головою – рано, мовляв, ще з хлопцями зустрічатися вечорами.

– Та ви, тітко, не думайте… Він такий чудний. І за що тільки того Грицька так хвалить?

– Видно, є за що.

Тітка лежала в постелі і рівно дихала – заснула, а Маруся поверталася з боку на бік. Геть утік сон.

«Хіба є за віщо хвалити?»

…Якось ще ранньою весною до них прийшов у хату незнайомий хлопець з обдертою, замурзаною і посинілою від холоду дитиною на руках.

– Де тітка Фрузя? – спитав Марусі, поглянувши на неї.

– На роботі.

– Візьми оцю дитину і віддай їй. Та тільки гляди, вороно, станеться щось…

Потім подивився на неї, наче дотепер не бачив, та так дивно, що їй стало аж моторошно.

– Ти звідки тут виріцькалася така чорна? – спитав по хвилі. – Як називаєшся?

– Маруся… – Хотіла сказати, що її зовсім недавно так само принесли напівживу, як він тепер оцю дівчинку, але не наважилась. – У ремісничому вчуся.

– Скажеш тітці, що Грицько приніс. Вона знає мене. Ну, не стій, а помий дитину! – прикрикнув.

Після цього при зустрічі на вулиці він завжди дивився на неї тим самим дивним поглядом, як і перше, а вона бентежилася. Не могла і зараз не може ніяк його зрозуміти.

Повіки стуляються, полохливий сон пробігає перед очима химерними силуетами. Це на руїнах метушаться люди, діти. Потім усе зникає. Вона йде заасфальтованою алеєю зеленого парку.

– А подивись, – чує Іванів голос, – скульптура бійця з дитиною на руках!

Вона зупиняється, здивована.

– Іване, та це ж Грицько!

Але Івана вже немає біля неї, тільки Грицько посміхається з постаменту, ніби він не камінний.

– Я й не знала, що ти вмієш сміятися, – шепоче Маруся і міцно засинає.

* * *

Вранці Іван пробудився з відчуттям безмежного щастя в серці. Хотілося побігти на вулицю, до Марусі, стати перед верандою, покликати і спитати, як спала. Бо вчора була незвичайна зустріч, то прийшло кохання. Він стиснув обома руками подушку. Є в нього таємниця, велика таємниця, яку берегтиме від усіх!

У школі Іван зустрівся зі своїми друзями, йому стало гірко і соромно. Чекав, що Грицько чвиркне крізь зуби в його бік і назве ще раз бабієм. Навіть хотів цього. Іван тоді признався б Грицькові у всьому, і вони, напевно, помирились би.

Та Грицько мимохідь привітався, наче боявся, що Іван загляне в його очі і побачить в них не злобу, а смуток.

Інші хлопці теж якось принишкли. Ходили мовчазні. З болем у серці зрозумів Іван, що товариство розкололося, і за все брав вину на себе. Ладен був будь-що зробити для товаришів, щоб поновити старі відносини з ними, але знав: йому доведеться доводити, що він не бабій. Хіба можливо було зробити це зараз?

Іван і Маруся продовжували зустрічатися. Тільки хлопець не міг збагнути, чи справді вона ради нього виходить. Вибіжить з-за живоплоту й зникне. Якби не покликав, здається, не обізвалася б. Несміливо підходив до неї, і вони, не розмовляючи, йшли тоді навмання, поки густі верболози не змикались за ними, прийнявши їх у густі чепірнаті обійми. Обоє відчували, що йдуть не самі. Хтось незримий третій ніби завжди був поміж них.

Іван чекав на зустріч увесь день. Цілий день обмірковував, що скаже Марусі. Скільки сміливих планів роїлося у нього в голові. То він уявляв, що візьме долонями її смагляві щічки і гаряче прошепоче: «Люблю до смерті», то до болю стисне в обіймах її, тендітну й ніжну, питаючи: «Любиш чи жартуєш?» Але при зустрічі вся його сміливість пропадала, як дим на вітрі. Думати, мріяти – справа одна. В думках можна стати велетнем, а насправді ти звичайна людина.

Іван мовчав. Іноді звертав увагу подруги на чари місячної ночі, але й це було зайвим. Бо хіба треба говорити про те, що набагато красивіше найпишніших слів?

Маруся докладно розповідала за прожитий день, а далі також мовчала. Про друзів не згадувала ні словом.

«Що нам заважає?» – питали себе мовчки і не давали відповіді.

Минав час. Кожний день був сповнений хвилюючими подіями – Радянська армія добивала ворога в його барлозі – Берліні. Іван затужив за товаришами. Хлопці вже не збиралися на толоці. В школі він з ними зустрічався рідко, бо вчилися в різних класах, а на роботу більше не посилали. Що вони робили, де гаяли час, Іван не знав. Тільки з випадково почутої розмови зрозумів, що вони збираються відзначити перемогу великим залпом.

Одного травневого вечора Іван сказав Марусі те, що мучило його вже кілька днів.

– Твій брат і мій батько на фронті. Чим ми відзначимо день перемоги?

Маруся вчула нотку докору в його словах. Він і сам її відчув. Йому пекуче бракувало хлопців, з якими перетерпів не одну важку хвилину в житті. От зараз він міг би разом зі всіма готуватися до великого всенародного свята. Іван навіть уявив собі, як це виглядатиме. Увечері хлопці розкладуть на зарінку чотири багаття і в кожне кинуть по жерстянці толу. Хіба важко його тепер дістати? Напевне, так! Полум’я зніметься вгору, мільярди іскор полетять над рікою, а потім осядуть. Через хвилину голосне «урра-а!» потрясе вечірню тишу. Як же вони з Марусею відзначать цю дату?

– В день перемоги, – сказала вона задумано, – посадимо два деревця, два ясени. Я вже їх підмітила біля моєї веранди.

Якби таке хтось інший сказав, Іван глузував би з нього. Але це скромне бажання, висловлене Марусею, набрало глибокого змісту. День перемоги – кінець війні, смерті, стражданням. Чи не краще саме в цей день дати початок молодому зеленому життю?

Іван схопив Марусю за плечі і хотів стиснути в обіймах, але тут же обоє побачили, що біля Марусиного вікна хтось стояв – на дорогу падала довга тінь. Вони придивилися і впізнали Грицька… Тінь хитнулась і зникла.

Іван довго мовчав, а потім спитав, глухо, поникло.

– Ви давно знайомі?

– Відколи він врятовану дитинку до нас приніс.

І вона до цього часу мовчала!

Зараз Маруся розповіла все геть чисто. Перед Іваном малювався Грицько в новому світлі. Сповнений роздумів про свого близького товариша, про дружбу, Іван пішов додому.

Маруся кликнула його навздогін:

– Грицьк!.. Іване!

Засоромилася і подумала жаліючи: «Образився, не прийде більше».

Коли Грицько прийшов додому, мати вже спала. Він дбайливо прикрив її ковдрою і нахилився над братиком, що теж уже засинав.

– Ти вечеряв сьогодні, Славчику? – спитав, як ніколи, ласкаво.

Малий здивовано подивився на брата.

– Вечеряв… Але чому в тебе очі так сяють, Грицьку?

– Спи, спи, йойлику.^[3]

Уже засинаючи, Грицько переконував самого себе: «До біса мені ті всі любовні справи… Я тільки вибачитися, перепросити її хотів за ту «серенаду».

Наступний день розпочався незвичайно. По місту лунали постріли: солдати випускали в повітря черги з автоматів – кінець війні. Цілий день не стихав гомін на вулицях. Люди обнімалися, гомоніла дітвора, з вікон лунали співи, веселий сміх – святкували перемогу.

Увесь день Іван не знаходив собі місця. Суперечливі думки не давали спокою. Смерком побачив товаришів. Вони зібралися на вулиці, про щось порадились і подалися до зарінку.

Іван, забувши про всяку обережність, прибіг до Марусиного живоплоту і покликав. Вона притьмом відчинила віконце з веранди, виглянула і стрілою вибігла на дорогу.

– Знаєш що, Марусю, – заспішив Іван. – Я вирішив… Я думаю… ось що: підемо до хлопців, з ними будемо. А ясени посадимо всі разом.

– Невже?! Іванку! – скрикнула Маруся і закрила долонями почервонілі щоки.

Іван також радів разом з нею, але її радість була більшою, іншою, і він до болю відчув, як якась невидима перепона лягла між ними раз назавжди, і ніхто з них не переступить її ніколи.

На зарінку палало багаття. Грицько сидів посередині, освітлений полум’ям, по обидва боки – хлопці, задумані, серйозні. Тільки тепер Іван помітив, як вони всі змінилися останнім часом. Та змінився і сам Іван. Ще здалека пильно вдивлявся в Грицькове обличчя: щось нове лягло разом з задумою на його чоло. Постійна ненависть, врізана в закрій уст, занурена в глибоких темних очах, змінилася на серйозність з легкою тугою. Все згадалося Іванові: міст, сварка, розповідь Марусі про Грицька, його постать біля Марусиного вікна, і змішане почуття поваги й співчуття розтопило до решти кригу в Івановому серці. Який був Грицько в цей вечір!