Порвана фотокартка

Вислухай мене спокійно, прошу тебе. Ти ревнуєш мене до всього, навіть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофіційним тоном із знайомою жінкою, мені не можуть подобатися навіть артистки кіно… З мого альбому позникали майже всі фотографії колишніх моїх знайомих дівчат, тих, що вже давно мають власні сім’ї й люблять своїх чоловіків, може, іншою, ніж ти, любов’ю, тих, що залишили в моїй пам’яті теплий спогад юності. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двоє малих дівчаток, яким ми передали свою власну молодість, у мене стільки клопотів і праці, і навіть до праці ти мене ревнуєш. А сьогодні ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Ліди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я її кохав?

Тепер ти складаєш шматочки старої фотографії, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеїти їх…

Їх можна ще склеїти й перефотографувати, але не зліпиш уже того, що порвалося тут, у самому серці. Адже і в тебе були свої святощі. Можливо, це й не було перше кохання. Хіба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всім серцем відчула красу і силу сонця, коли тобі хотілось упасти на землю й цілувати ще не висохлі росинки весняної ночі, коли ти вперше відчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський іній у вишневому саду, може, зустріч Нового року, єдиний новорічний карнавал, який запам’ятався на все життя?

Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцінний скарб на довгу життєву дорогу.

Воно допомагає тобі жити. Тим самим незгаслим у попелі буднів вогником грієш ти свою сім’ю, виховуєш дітей, вітаєш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що є він у тебе, і завжди намагаюсь підтримати його горіння. Я знаю, що у важкі хвилини він допоможе тобі боротись, він – відчуття прожитого повно, всіма силами й здібностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоєму житті. А ти порвала його на шматочки.

Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсім не гніваюсь, мені тільки боляче. Навіть не боляче, а якось порожньо в серці. Так, немов те почуття найбільш ніжної любові до давно забутої людини, кохання, яке я живцем переніс у наш сімейний куток, яким я цілую на сон наших дітей і твої спрацьовані руки, немов те довір’я, яке мене живить у розлуці з тобою, немов ту увагу, що приносить тобі дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розірвала ти сьогодні на шматочки.

Не плач, я вже більше не буду докоряти. Розкажу ще тобі одну маленьку пригоду, яку почув зовсім недавно від матері. Так, так, від цієї самої старенької жінки, яка й нині плаче при згадці про давно померлого чоловіка. В її кімнаті висить невеликий портрет вродливої жінки. Це кохана мого батька.

Важко переживши нерозділене кохання, батько покинув ті місця, де кожен предмет нагадував її, осів у глухому гірському селі, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тільки її фотографію.

Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Він так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Підійшовши крадькома, щоб зненацька затулити очі й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливої жінки і сльози… сльози на обличчі мужчини.

Батько зніяковів, зім’яв у руці фото, механічно заховав у кишеню й поскаржився на головний біль. Але тут же побачив, як наївно звучить ця його неправда. Розказав усе дружині й віддав їй у руки свої святощі.

Мати мовчала весь вечір. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своїм столиком ту фотокартку. Це було над його сподівання. Він зірвав її зі стіни й хотів кинути у піч, але мати схопила його за руку.

– Вона згорить, а чи вигорить у серці?

– А як же інакше?

– Хай висить. Колись сам знімеш…

Батько зняв фотографію через багато років. Зняв, ніби ненароком, перед побілкою, і не вішав більше.

А після смерті батька мати дістала з батькової касетки пожовклий від часу портрет незнайомої дівчини, вічно молодої й красивої суперниці, витерла чистенько й повісила на стіні. Як пам’ять про початок повного сімейного щастя, довір’я, взаємного розуміння…

Ти ще ніколи так не розмовляв зі мною… Чому ти завжди мовчав і мовчанням роз’ятрював ревнощі? Пробач мені… Ні, навіть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькі шматочки?

1958

Прут несе кригу

Онуфрій Горда ще має силу. Крига тріскає, скрегоче, б’є в передній край порома, а він один жердиною штовхає проти хвилі. Жінки з запертим віддихом притискають клунки до грудей, мовчать від жаху на кинутому, мов трісочка, поромі серед розбурханих весняних вод.

Прут несе кригу.

Великими брилами черкає береги, рве камінь, гримить під днищем порома.

Горда впевнено кидає, немов геть від себе кидає довгу жердину, вгризається закованим кінцем у дно і сам повисає на ній. Здається, зламається вона або викине поромника за борт. Міцні руки напружуються, як тятива, жили на шиї синіють від натуги, дрюк випрямляється.

Горда сам.

Берег ще далеко. Пором ніби стоїть на місці або летить разом із запіненою кашею вниз. Маленький хлопчик із застиглими на очах сльозами, вчепившись мамі за подолок, дивиться на Горду. Той посміхається малому: не бійся, сину, будь спокійний. Горда відповідає за тебе. Горда відповідає за людей. Жили перервуться, дрюк зламається – зубами затримає, а доб’ється до берега. Бо це його люди. Його ріка, його земля.

Тридцять років не бачив її. Півжиття розтратив на чужині ні за простибі, щастя шукав. Тридцять років… А пам’ятає, як востаннє капнула його сльозина на скований льодом крутоберегий Прут, та й чи не від гарячої, гіркої і пекучої рушила тоді на ньому крига.

…Портовий вантажник, пуща бразильська, бойні Чикаго, чужа мова, непривітний край і туга, туга, що грудкою крові запеклась у зболеному серці й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рідну землю і цілував би кожний її клаптик, кожну порошину, всіх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб ніколи не покидали рідного краю.

А роки йшли. Шуміли весняні каламутні, текли задумані осінні води – тік десь там рідний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Ніби ще вчора спокійний і покірливий, Прут двигтів під полозами саней і кінськими копитами, скрипів під ногами пішоходів, ще вчора мовчав, німий, безмовний. І ось капнула сльоза – не перша й не остання гірка людська сльоза – тріснула холодна брила, і ніщо вже не зупинить нестримний біг ріки.

І не була це вже ріка в пам’яті Горди, це був його народ, міцний, могутній, а він, як осколок, виснажений тугою, зігнутий нуждою, хворий і безпомічний.

І часто плакав уві сні, бо вдень не було сліз.

Було літо, коли повернувся. Це було свято всієї землі, коли він ступав по зарінку до Пруту. Зігнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повірити, що він уже тут.

А потім сам переплив на другий берег. Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихій воді й відчув, що молодеча сила хвилями наливається в його руки, серце. Ні, він ще поживе, даремно думав, що повертається, аби лише померти на рідній землі. Го-о, він ще пригадає людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зібгали обличчя.

…Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокійно дивиться Горда із застиглою суворою усмішкою на обличчі.

Мине ще багато років, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, різаний, битий канчуками, вкритий шибеницями і – безсмертний. Чому ж би то Горда мав старітися і випускати стерно з рук?

Він буде завжди молодим. Гляне задумано на синюваті гори вдалині, гляне на повноколосі простори за Прутом, попестить їх вистражданою своєю любов’ю, бадьоре слово пошле спітнілим хліборобам, погладить по волоссячку малу дитину, біль старий переломить усмішка на обличчі, й до червоного сонця над обрієм блисне скупа й безболісна щира, тепла сльоза.

Пройдуть роки, а він стоятиме на сторожі рідних полів, дивитись буде на чисте небо, чи не буриться де гроза на обрії, чи не заскиглить де перед бурею, черкаючи крилом чисту воду, білокрила чайка…

1958

Не рубайте ясенів
(1961)

Не рубайте ясенів

Сам не знаю, як це сталося, що я не встиг порахувати своїх років, зморщок на своєму обличчі, карбів у серці. Про все це нагадали мені сьогодні два стрункі ясени, що густим гіллям заступили потрухлий готичний будиночок на передмісті.

Зупинивсь я перед ними, з широкої дороги йдучи, зупинився на стежці своєї юності і не дійшов до краю. Далеко-далеко втекла вона та й загубилася у травах, квітах, у спогадах весняних.

Коли це було? Вчора? Здається, вчора тільки ясени з молоденьких прутиків деревами стали.

* * *

…Діялося це в останній рік війни. У колись зеленому, тепер зіяючому згарищами ні великому місті над Прутом пробуджувалось нове життя. Воно зводилося у спустошених кварталах, на запущених вулицях, йшло в парі з сирітством, злиднями і безпритульністю, стукотіло на відбудовних роботах, дихало димом ожилих фабрик, теплилось у стінах розвалених шкіл, у дитбудинках і йшло нестримно вперед.

…Ліворуч дороги, що скрадалася по закамарках передмістя, а потім губилася на зарінках Пруту, навпроти старого готичного будинку з невеликою верандою бур’янилася толока. Тут щовечора сходилось товариство вуличних хлопців. Серед підлітків особливо вирізнялися четверо нерозлучних: п’ятнадцятирічні брати-близнюки Петро й Мирон та двоє приятелів – Іван і Грицько. Петро й Мирон – круглі сироти (їхніх батьків гітлерівці схопили під час окупації і вивезли до Німеччини) – жили в старшої сестри – вдови. Іван, якому йшов уже сімнадцятий рік, тулився з матір’ю в уцілілій комірці зруйнованого снарядами будинку, батько його воював на фронті. Небагато старший за Івана Грицько був головою сім’ї. Відтоді як батька на їхніх очах розстріляли фашисти, мати лежала розбита паралічем. Хлопець мав турбуватися про неї і про маленького братика.

Грицько командував хлопцями. Не тому, що був старший і сильніший; він мав перед товаришами особливу заслугу. Після смерті батька Грицько готував фашистам криваву помсту. Цілий рік збирав тол і сам змайстрував міну. Коли гітлерівці відступали, він разом з хлопцями підклав її під центральну арку мосту на Пруті. Сховавшись далеко в кущах, хлопці кипіли з радості, дивлячись на ошалілих від жаху фашистів, коли міст злетів у повітря.

За це Грицька визнали ватажком.

Зразу після визволення хлопці щодня ходили на кладовище, де в цей час відкопували трупи розстріляних. З тої пори хлопці перестали сміятися. Потім заробляли гроші на відбудовних роботах. Восени відкрилася школа в будинку напіврозваленої гімназії. Навчання йшло з перебоями: не вистачало підручників і зошитів. Тому час до обіду хлопці сяк-так відбували в школі, а тоді – знову на вулиці. Збирали на руїнах паливо, курили солдатську махорку і ворогували з дівчатами. Це відтоді, як оті двоє дівчиська з вулиці Сенкевича, що вичепурені ходять до десятого класу, обізвали хлопців шибайголовами. За це їм дісталось! Дівчиська мало не подуріли разом зі своїм череватим татунцем від їхніх «серенад». А взагалі хто такі дівчата? Чоловіки воюють, хлопці допомагають матерям, а вони тільки варять готове, зашивають старе ганчір’я та ще й одвертаються від них на вулиці або втікають. Отже, вітатись з дівчатами було суворо заборонено, а щось подібне до закоханості вважалося в товаристві ганьбою. Та й не дивина. Тоді ще ніхто з них не думав про модний одяг, ніхто не трудився над зачіскою і не голив густого моху, що їжачився на щоках. Не було між ними і звичаю дружити з дівчатами. Бо хто думав про такі справи, коли батьки й брати воювали на фронтах?

Міцна була хлоп’яча дружба, спаяна лихоліттям. Міцно прив’язала вона хлопців до вулиці, а та тримала їх у своїх обіймах і не хотіла відпускати.

Та неждано-негадано ця дружба розкололась.

У готичному будинку, що вузькими вікнами дивився на зарослу толоку і хлоп’ячі зборища, жила якась дівчина. Вона не зачіпала хлопців, тільки завжди тужливим поглядом супроводжувала їхню галасливу компанію, коли вони залишали толоку.

Здавалося, всім було байдуже до неї. Та непомітно і невідомо навіть, як ця істота з чорненькою кучерявою голівкою і великими очима почала займати все більше й більше місця в житті товариства. Чи це тому, що не вчилась разом з хлопцями в одній школі, чи, може, тому, що замість погорди, якою частували їх інші дівчата, вона посилала їм завжди услід тужливий погляд?

Досить того, що Петро й Мирон задивлялись іноді на малу засклену зеленими шибками веранду, а Іван, найзавзятіший противник дівчат, почав якось дивно поводитися. Коли вона сиділа у вікні, він непомітно відставав од гурту і йшов останнім, сердитий на товаришів за їхню розв’язність. Думав хлопець, що ніхто не помічає. Та й справді Петро й Мирон самі не знали, чому вони дивляться на вікно. Не бачили вони ніякої підозрілої зміни в Івановій поведінці, хіба лише те, що між старшими почались незрозумілі незгоди.

Не вдалося Іванові приховати свої неясні почуття від Грицькового проникливого ока.

Але Грицько, який перший підняв би «бабія» на глум, тепер чомусь мовчав, над чимось думав, був неговіркий. Хлопці від людей знали, що Грицько цієї провесни врятував з охопленої пожежею хати дитину. Але про це він уперто не хотів нічого говорити.

– Не ваша справа, – відпекувався.

Грицькова таємничість боляче ображала Івана. Що він таїть і чому? Чому всіх цікавить (Іван добре бачить!) ця дівчина, тільки Грицько такий самовпевнено байдужий? Не смів про це питати та й не міг. Якось хлопці підняли галас на толоці, почали лаятись. Грицько раптом насторожився, ніби хотів гукнути на них, щоб замовкли, а тоді й справді гаркнув:

– Цитьте!..

Івана як би хто шпилькою вколов:

– А це чому? Кого соромишся? – кинув.

– Себе соромся, бовдуре!

– Цікаво, відколи ти став таким святим?

– Від завтра! Але краще, якби ти не допитувався, Іване.

Стояли один проти одного. Іван – ніжний на обличчі, як дівчина, кругловидий, синьоокий; Грицько – незграбний, насуплений, з вічно злими очима. Отак дивились один на одного насторожено, а очі кожного питали: «У чому смієш мене запідозрювати?»

Це непорозуміння закінчилося миром. Власне, тому, що воно тільки для Петра й Мирона мало вигляд непорозуміння. Грицько й Іван порозумілися: не зачіпати більш цієї теми, а поглядати на веранду готичного будинку і на чорняву голівку з великими очима було накладено неголосну заборону. Хіба немає інших справ тепер?

А події відбувалися справді незвичайні.

Була остання воєнна весна. Усі вже знали: незабаром велике-велике свято перемоги. Хто його не чекав? Хто не хотів, щоб до дня перемоги зникли з центру міста чорні руїни?

Працювали всі: від старого до малого. Грицько очолював бригаду хлопців першої школи на розчистці самого центру міста. Поруч працювали учні ремісничого училища.

Дехто з громадян поблажливо посміхався, коли юрба юнаків та дівчат зупинилась перед велетенськими купами цегли й каміння.

– Машин тут треба, не дітей, – казали.

Але молодь думала інакше.

Потомлені, чорні від пилу, їли пісний сніданок. Окремо хлопці, окремо дівчата. Неподалік відпочивали ремісничники. Ті сиділи разом.

– Ти подивись, – шепнув Мирон до Івана, – фезеушники геть побачилися.

Іван зиркнув спідлоба на Грицька. Але той думав про щось і ніби не чув розмови.

– А цікаво, що побудують на розчищеному місці? – спитав не стільки хлопців, скільки самого себе.

Питання викликало зацікавлення. А й справді, що?

– Тут буде клуб для молоді, – висловив Петро свою найзаповітнішу мрію. Він завжди марив дзеркальними залами, кімнатами, повними книг.

Мирон заперечив. Клуб для молоді – це добра річ, але працює тут не тільки молодь, чому ж їй такі привілеї?

– Клуб для всіх, – сказав.

– Могла б тут бути і школа з великим кабінетом механіки. Щоб на техніка зразу вивчитись, – включився у розмову Іван.

– Школа буде там, де й тепер, – категорично заявив Грицько. – Я тут посадив би дерева, щоб парк був.

А далі мріяв:

– У парку самі каштани і ясени. На клумбах – півонії, васильки (а сам думав, що такі, як на могилі батька. Ті – самі засіялися). Посередині доріжка, а по боках скульптури героїв.

– Яких?

– А то що, мало є героїв? Один, наприклад, обома руками душить фашиста, – Грицько розчепірює пальці, очі горять ненавистю – це він сам зараз душить. – Другий закріплює прапор на магістраті…

– Інший пораненого бійця рятує, – захоплюється Іван.

– Або підриває танк зв’язкою гранат, – додають разом брати-близнюки.

– І такий, що дитину врятовує від смерті, – почувся збоку дівчачий голос.

Всі озирнулися. Невисока, струнка чорноволоса дівчина, що сказала ці слова, пильне дивилася на Грицька, наче хотіла в його темних злих очах побачити вогник доброти, а на похмурому вилицюватому обличчі – усмішку.

Грицько схопився. Нічим не виправдане збентеження змішалося з несподіваною радістю – та лише на мить. Одразу це змішане почуття погасло. Погляд його ковзнув по зачарованому виду Івана, що стояв безглуздо усміхнений, і зупинився на ясних очах дівчини.

– Тебе хто сюди просив?

Опустила голову, зніяковіла.

– Ніхто… сама…

А хлопці підняли регіт. Грицька чіпляється напасть на чистій дорозі! Грицько буде командувати бригадою у спідничках!

Дівчина втекла до свого гурту, а Грицько, червоний від сорому й люті, крикнув:

– Та замовкніть, ви!

Цього вечора Іван не витримав. Хробак ревнощів уперше відчутно завертівся в його грудях. Грицько знає цю дівчину!

Розмову розпочав дипломатично.

– Ти не знаєш часом, Грицьку, що це за синиця у вікні? – кивнув головою в бік веранди.

Грицько зміряв поглядом Івана з голови до ніг. Але мусив відповісти. Посваритися з Іваном – значить, розбити товариство.

– Черниця, заплісніла небога тітки Фрузі, що працює в дитбудинку, – процідив недбало, підкреслюючи свою цілковиту байдужість до чорнявої голівки. – У ремісничому вчиться.

Іван так і підскочив. Так ось що! Виходить, він давно з нею знайомий і все це приховує від товаришів.

Грицько відчув, що проговорився і, намагаючись одвести від себе всяку підозру, тут же зрадив себе зовсім:

– Ти тільки дурного не подумай. Я, хло’, щодо того – залізо.

Іван удавано засміявся.

– Ти, може, й ім’я її знаєш, Грицуню?

– Знаю, ну й що? Маруська!

– О-о, ти навіть пестливо її називаєш! Хлопці! – звернувся Іван до товаришів, що насторожено прислухались до розмови старших. – Чули?

Хлопці мовчали, здивовані. Ніхто не допускав, щоб Грицько закохався. А він, грізний, підійшов до Івана.

– Мені б хотілося заїхати тобі… – прошипів, тамуючи лють. – Тобі що, доказу треба?

– А хоч би й так! – задирався Іван, не уявляючи собі, як Грицько може довести свою байдужість до дівчини.