Скиба землі

Оповідання

Осінь. Барвиста, прозора, тепла осінь. Прикарпатські ліси, вкрились строкатим одягом, а вітер роздягає їх. Сумовито шелестить пожовкле листя, зриваючись з гілля.

Ріка шумить, але не так, як влітку. Вона тепер тиха, вода в ній чиста, як сльоза. Небо ласкаво пестить землю, всміхається задумане сонце.

А поле жовтіє стернями; по ньому бігають польові смугасті миші, дбайливий хом’як забирає останній колосок і несе поспішно до своєї нори; по кукурудзищах бродять корови, пастухи палять ватри, гріють ноги й печуть бараболю.

Поле просить плуга.

Міцно взявшись за чепіги руками й погукуючи на коней, зігнувся хлібороб і розорює поле.

Яким оре не свою ниву. Його нива облогує, він заробляє в дідича коня та плуга, щоб потім собі виорати.

А Повзонюк оре на своєму березі. Добре йому: його коні, його плуг, його й правда. Сам оре, щоб даром не тратитись на робітників. Багато поля в Повзонюка! Вся обочина аж до самого лісу – його, вся царина аж до ріки – також його. Мабуть, не здужає всього своїми руками, прийдеться боржників скликати, адже не з милостині давав він людям хліба на переднівку.

А біля Повзонюкового поля вузенькою смужкою простягнулася Якимова нивка. Вона з’їжилася стернею, немов від страху, що зорють її чужі люди, що ніхто не стане на її оборону, що топтатимуть її не Якимові ноги.

Повзонюк доорює до краю свого поля. Чому ж ще раз повертає коней? – думає з тривогою у серці й опускає чепіги.

– Мабуть, поправляє, – зітхнув полегшено, але скоро побачив, як масна скиба землі, политої його власним потом, землі, яка годує його численну сім’ю, переливалася на Повзонюкове поле.

Якимові зашуміло в голові, до лиця підступила кров. Не пам’ятаючи себе від злоби й обурення, він помчався на Повзонюків берег.

– Ви що, Пилипе, ласку мені робите? – крикнув, важко дихаючи Повзонюкові в лице, – я й сам своє виорю!

– А я не твоє орю, а своє.

– Ви, може, п’яні, що межу забули?

– А де межа? – Повзонюк повернув коней і почав різати другу скибу.

– Як, де межа! А кілочки!

– Кілочки! Можеш собі забивати їх, де хочеш, тільки не в ріллю. Я знаю, що межа через чотири скиби, не бачиш, де вільшина росте?

Якимові кривда й біль стиснули серце, і він кинувся до коней.

– Ні кроку далі, розбишако! – крикнув він, шарпаючи коней за вуздечки. – Ні кроку!

– Вйо-о-о! – ударив Пилип коней батогом, і вони, зваливши з ніг Якима, шарпнулись уперед. Яким піднявся, позеленілий від злості, і кинувся на Пилипа. Довго вони тягалися по ріллі, потім попадали й товкли один одного, поки не змучилися.

Спльовуючи кров’ю з розбитої губи, піднявся Повзонюк і прошипів:

– Ти поплатишся за це, жебраче паршивий!

– Ти поплатишся, й на тебе прийде час!

– Побачимо, як завтра будеш говорити з поліцією!

– Свистіти мені на твою поліцію. Бог дасть, і на неї також прийде свій час.

– Політикою граєшся, москалів ждеш?

– Когось діждемося, кровопивцю! А тобі не довго панувати.

– А-а! Комуніст! Добре, дуже добре. Завтра ти за все будеш відповідати. А тепер нема часу. Вйо-о! – він не звертав з Якимової ниви, а смикнув поводи, щоб поганяти далі. Але Яким знову скочив:

– Марш звідси, я сказав!

– Що ж ти мені зробиш, голодранцю? Хочеш процесуватися?

– Мій процес один! – і Яким, піднявши зі стерні кіл від копні, замахнувся на Повзонюка.

Кинулись убік коні, відскочив Повзонюк, і кіл переламався об плуг.

– А-а! То ти так… – прошипів Повзонюк. – Завтра ти будеш зі мною говорити в суді.

– То буде завтра, а нині – марш звідси!

Яким сам не знав, звідки в нього набралось стільки сили та рішучості. Повзонюк завернув коней і поплівся на своє поле, сиплячи прокльонами.

* * *

Пізно ввечері повернувся Яким додому. Пропив у корчмі останні гроші з горя. Бродив хміль у голові, але на душі чомусь стало легше. Може, тому, що перший раз у житті сміливо підніс руку на того, перед ким схилявся весь вік? Він не думав уже про поліцію і про суд. У шинку шепнув йому стиха Микола Калиняк, що Польща війну програла. Якимові пригадалися слова Повзонюка: «Що, москалів ждеш?» І він вголос подумав.

– Тепер, напевне, діждуся…

Коли повернувся додому, троє малих дітей спали вже на печі під рядном. Брудні, голодні, заснули без материного подиху, без колискової пісні, без пестощів. Хто приголубить сиріт? Яким їх любить, він радий живого серця їм вкраяти, але пестити не вміє.

Найстарший, Юрчик, сидить у куточку. До нього сягає слабеньке світло каганця, він потихеньку виймає книжечку із-за пазухи й починає читати.

Шелеснув листок.

Яким оглянувся, але, осліплений полум’ям, не побачив нічого і далі втупив очі у весело палаючий огонь у печі. Юрчик забув, що батько може почути, й почав вимовляти слова півголосом.

Яким підійшов до нього і, побачивши книжку в руках дитини, спитав здивовано:

– Це що?

Юрчик розгублено мовчав.

– Що це, питаю?

– Кни… книжечка…

– Звідки?

– Школярі дали…

– А хто читати навчив?

– Сам… від хлопців…

Колись Яким вихопив би книжку з рук дитини й кинув би в піч, – хай не забиває собі голови пустим, а вчиться ґаздувати. Але тепер… тепер Якимові стиснулося до болю серце, з очей капнули дві сльозинки на голову Юрчика.

– Дитинко моя… – прошепотів він здавленим голосом. Хотів просити пробачення в свого малолітнього сина, але сам не знав, за що той повинен був йому прощати.

– Юрчику… Пішлю тебе скоро до школи…

– Таточку!

Та зараз же вогник радості згас в очах дитини.

– А взимі хто дасть постолів? У чім ходити буду?

– Якось воно буде! – сказав Яким багатозначно, пригадавши слова Миколи.

Яким ще спав, коли прийшла поліція. Юрчик збудив його тривожним шепотом:

– Тату!

– Що таке?

– Поліція…

Яким зблід. Він забув про те, що вчора пив у шинку і що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втіхою п’яного, а нині життя показує всю свою жорстокість: сьогодні прийшла поліція, сьогодні мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А діти голі остануться під зиму, голодні, без опіки. Він хотів упасти на коліна й просити пощади або кинутись на поліцая і задушити його, хотів накласти на себе руки, щоб не мучитися.

Але нічого не зробив. Поліцай надів йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.

– Язда! – крикнув поліцай.

У дверях Яким стрінувся з Пилипом Повзонюком.

З-під навислих брів єхидно сміялися його очі.

Яким плюнув йому в лице. Поліцай ударив Якима прикладом у спину.

* * *

На протилежному березі ріки, біля переправи – якісь два вершники і бричка. Поліцаєві Гартику легко було пізнати уланську форму. Рогатівки зсунулись на потилицю, один втирає піт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.

– Куди панове так спішать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.

– А пан комендант куди спішить? – молодий улан глянув на арештованого й цинічно засміявся: – Боюсь, що ви поміняєтесь ролями в повітовій тюрмі.

– Не розумію пана…

– В повіті – більшовики!

– Цо пан муві?!

– Як Бога кохам!

Поліцай зблід, у нього затрусилися руки, він не міг витиснути слова з горла.

– Що робити? – прошепотів безпомічно Гартик і благально дивився на військових.

– У Румунію з нами, пане комендант, у Румунію. Там нас жде вже «непереможний» Ридз і пан Мосціцький.

Гартик не роздумував довго. Скочив у бричку, і курява з-під копит та коліс піднеслась слідом за ними.

– На всі чотири вітри! – зареготав Яким, стиснув кулаки, сіпнув руками, і ланцюжки впали в придорожну пилюку.

* * *

Оре Яким ниву, наспівуючи. Міцно держать руки чепіги плуга, крає леміш пахучу землю скибу за скибою.

Повзонюк почорнів зі злоби й страху. Довго не показувався в село, а тепер поволі починає смілішати, приязно всміхається до людей, низько кланяється Якимові.

«Хитруєш, куме!» – думає Яким, але мовчить. Він знає, що скоро прийде час, щоб звести всі рахунки з Повзонюками.

Вже давно полетіли через вікно школи портрет Пілсудського і кігтистий орел. Юрчик сам кричав їм услід, повторюючи за старшими: «В Румунію, пани, в Румунію!», хоч сам не знав гаразд, що таке Румунія.

А тепер вчиться.

Вже не ховає книжок, білим клубочком котиться зі школи і галасує на всю хату, тикаючи пальцем на великі букви в букварі.

– Тату, тату, дивіться, що ми сьогодні вчили!

Яким дивиться на незрозумілі йому закарлючки, приглядається і всміхається.

Юрчик не знає, чому батько такий дивний.

– Прочитали, тату?

– Прочитав, сину. Аякже… – і так, ніби сам до себе: – Тут про все написано, Юрчику. Про тебе і про мене, і про нашу земличку. Все тут є, читай, синашу.

Юрчик читає. А Яким і без грамоти знає, що там записана доля його сина, світла, ясна, не та щербата, що не розлучалася з ним з похмурих дитячих літ.

По-братерськи

Ескіз

Розказував мені недавно дядько Яким таке.

…Бувало часом у війну, а фронт був ще далеко, заходив Яким у гості до брата Павла, що мешкав аж за Прутом. Павло рідко приїжджав, хоч і коней мав, бо:

– У тебе, братчику, і для своїх не стає тої кулеші, ти вже краще в мене посидь. Пий, їж, бо ми – рідні.

І Яким їв та пив. Наїдався, щоб і на завтра вистачило.

А часом починав про політику.

– Б’ють, брате, німоту, – шептав Яким.

Павло мовчав. Затягався димом, похмурий, злий.

– То скоро й тут фронти будуть.

– Га, все може бути.

Курили смердючий сколоздрій.

– А якби так колись треба було дітей або й сам від фронту, то вже певно, що до мене, в гори, – пропонував Яким.

– Аякже…

– Тоді вже в мене будеш гостити.

– Та так…

Та й справді скоро загриміло, пішла понад Прутом фронтова лінія. Тоді-то Павло запряг коней у віз, наладував зерна, муки, та й столи навіть, посадив наверх дітей і поїхав до Якима в гості. Довго гостював. Спав із жінкою на печі, Яким настелив на землі соломи й ночував там зі своїми. Бо одна хатина.

Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберігав на чорну годину.

А потім фронт посунувся в гори. Тоді Павло забрав своє добро та й попрощався з Якимом.

– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобі по-братерськи…

А в горах довго гуло зловісно. То ближче, то дальше, то знов зовсім близько лизали вечорами заграви небо.

Не спали червневі ночі. Одного дня появились у селі червоноармійці. Сказали вибиратись всім за Прут, подалі від фронту.

Зібрав Яким добро в бесаги,^[1] завдав жінці на плечі клунок, дітей – наперед себе, та й за Прут подалися.

Павла не було дома. Мабуть, косив. Посідали в хаті на ослінчику та й ждали господаря.

Прийшов увечері.

– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Німці і мадьяри, чорт би їх побрав, та й ми, як видиш…

– Та виджу. Не повилазило.

Павло сидів за столом похмурий і курив сколоздрій. Якимові дуже хотілося затягнутись, але свого не мав, а просити не смів.

Прийшла братова, добрий вечір сказала і щось сердито поралася коло кухні.

Павлові діти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, ніби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залізли на піч куняти.

Павло мовчав.

– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потім.

Жінка не відповідала. Яким зі своєю та з дітьми мовчки сиділи на ослінчику.

Яким вирішив хоч що-небудь заговорити.

– То ти косив нині, Павле?

– Та косив.

Бриніли сонні мухи під стелею, на печі блимав каганчик і шаруділи таргани в запічку.

Яким глянув на жінку. Вона не сміла підняти очей, бо було соромно. Сама не знала, за кого: чи за себе з Якимом, чи за неповні добра бесаги, чи за Павла перед невинними дитячими очима, що мовчки зиркали із-за її подолка.

Але Яким вперто дивився на жінку. Тоді вона кивнула головою. Він ласкаво всміхнувся, ніби в подяку за те, що вона без слів так добре його розуміє.

Одночасно їх руки потяглись за клунками. Яким кашлянув, підвівся.

– Ми… то лиш клунки десь до сіней…

– Вечеря зараз буде, братова.

– А я… та ми зараз… – І тихо вийшла з хати. Яким йшов попереду, за ним жінка, а ззаду тюпали босоногі Василько з Марійкою.

– Чайка не возить, Якиме.

– Вбрід підемо.

А за Прутом з боку Карпат котився гул і стогнала земля. Було дуже темно, тільки зелені та червоні ракети час від часу освітлювали дорогу біженцям, що крадькома повертались до рідної хати…

Батько

Це було в ресторані на вокзалі.

Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився швейцарові.

– Можна?

Тоді зайшов.

Роздивлявся, де б сісти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втішно було його побачити через багато років.

Пили пиво з нагоди зустрічі.

Марко розпитував про життя, Панас скупо відповідав.

– А як діти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поїхала вчитися до Львова. А тут війна. Довідався від людей, що німці забрали на роботи. Так і не вернулась.

Пиво випили, а до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.

– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.

– А твоя?

Дід Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.

– То повіз би додому.

– Не маю нікого, одні стіни…

Розливав у чарки і – по скатерті.

– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати Богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.

Панас говорив чи, може, тільки думав:

– Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. У школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.

Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».

Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.