На Великих Луках, що біля Твері, розлучившись навіки з Дніпром, який стрімко помчав на південь, перекроюючи навпіл Україну й роздираючи тамтешній люд на два різномасті етноси, котрі й донині вперто намагаються об'єднатися, але досягти цього не вміють, – російська матушка-Волга круто повернула на схід, і аж у Чувашії зважилася у віддаленій злагоді попливти паралельно з батьком-Дніпром, проте, наблизившись до Дону, завбачливо ухилилася від нього й попрямувала через калмицькі степи до Каспію. Ще раз наважилася вклинитися гострим кутом у козацькі землі, та, вбоявшись запорізько-донської вольниці, повернула на південний схід, й московські царі на тому куті, для застороги донським і дніпровським розбишакам, побудували фортецю, назвавши її Царициним.
За фортецею потужна і спокійна Волга, яка на око ніби й невідомо куди тече, враз розбіглася, утворюючи більші й менші острови, розчахнулася на рукави, рукавці, заплави й стариці, немовби хотіла швидше всякнути в калмицькі піски, щоб своїм повноводдям не виплеснути, бува, солоні води з берегів Каспію; й на одному острові прикуцнуло над кручею рибальське селище Дубовка. Кам'яний простір острова вічно бур'янився чортополохом, й це тривало аж до тих пір, доки російське військове міністерство не розпорядилося обгородити просторий неужиток колючим дротом й загнати туди австрійських полонених.
Різнорідний люд опинився в таборі: поляки, чехи, австрійці, мадяри, та переважали тут колишні Українські Січові Стрільці, й панівною мовою, якої не розуміли й не хотіли розуміти московські охоронці, стала українська мова галицького варіанту. Й лунали вечорами понад безкрайньою Волгою тужливі стрілецькі пісні: «В горах грім гуде», «Як ви умирали», «Ой та зажурились Стрільці Січовії», а сотник Євген Коновалець по неділях проводив лекції з історії України й навчав побратимів бойових пісень: «Не пора москалеві й ляхові служить», «Бо війна війною» та гімну «Ще не вмерла Україна» – й таким чином українізувалися в таборі і чехи, і мадяри, і австрійці.
Та мало хто з українських полонених вояків здогадувався, що у верхів'ях ріки, далеко від Дубовки, живе багатолюдне купецьке місто Симбірськ, з якого вийшов у широкий світ лютий ворог неросійських народів, великоголовий карлик, який набув у місцевій гімназії, а потім у Казанському університеті ґрунтовних знань, однак у зрілому віці, прийнявши у свою свідомість марксівську ідею світової революції, зацементував її у звапнілих від сифілісу звивинах мозку на тій стадії розвитку, коли в них витворилася і не зазнала більше змін манія терору як найоптимальнішого способу впокорення суспільства.
Отож той карлик з калмицько-єврейського роду 7 листопада 1917 року вчинив у Петербурзі більшовицький переворот, і над Українською Центральною Радою, яка встигла вже проголосити два автономістичні Універсали, нависла смертельна загроза. Про це в Дубовському таборі нічого ще не знали…
Полонені Українські Січові Стрільці жили в Дубовці розконвойовано, дротяна загорожа була лише позначкою меж табору, й крізь пройми в ній можна було виходити на острівний простір, блукати рибальським селищем і часом отримати шматок хліба від добросердих жінок, переправлятися поромом на правий берег й долати пішки віддаль у тридцять верстов аж до Царицина, і якщо в кишені бранця шелестіли купюри царських рублів, то можна було запастися й харчами.
Колишні вояки почувалися в таборі досить вільно, ніхто ні за ким не стежив, і коли котрийсь нестерпно затужив за рідним краєм, то міг безперешкодно втекти, якщо не боявся пробиратися крізь фронти на захід. Такі випадки траплялися досить часто, охорона табору за втікачами погоні не влаштовувала, й ніхто не відав, чи вдавалося їм упроголодь перейти крізь калмицькі, донські й запорізькі степи.
Рядові жовніри мешкали в саманних, критих очеретом бараках; годували їх раз на день баландою й рибою, якої у Дубовці було більш ніж удосталь; на ту рибу полонені вже й дивитися не могли, вона без сліду розчинялася в шлунках – не було потреби й випорожнюватися, шкіра жовтіла, тіло ставало в'ялим, очі – скляними, мов у випотрошеного осетра.
Вдень охоронці вели полонених на роботу: управителі рибальського селища вирішили, не знати й для чого, побудувати на швидкоплинному рукаві млин, а що він мав молоти, коли ні жита, ні пшениці ніхто тут не сіяв, – самі не знали. Здається, будівництво було розпочате лише для того, щоб чимось зайняти полонених, та все ж галицькі умільці майстрували лотоки, вмонтовували звідкись привезені жорнові камені, натягали на барабани шкіряні паси…
Старшини мешкали поза зоною в кам'яному будинку поряд з охоронцями, на будівництві вони виконували функції наглядачгв. Минали дні, місяці й роки в позірній злагоді між переможцями й переможеними, доки в охоронщв не прокололася одвічна ненависть до хохляцької мови. Будь-який кацапчук з рушницею міг любо порозумітися з австрійцем на мигах, а коли знав слова «gut», «schnell», «Donnerwetter», то й заприятельовував з німаком, проте скаженів, коли до нього зверталися українською: «Ти можеш хотя би адін раз на день загаваріть со мной па-чєлавєческі?» Та ненависть кацапів до хохлів щораз то більше наростала, й одного разу стався випадок, який насторожив Коновальця: до офіцера підійшов солдат-охоронець і відрапортував: «Ваше благородіє, вот подошол ко мнє етакой замухрішка, торохтіт па-своєму, я спросіл єво, кто он, а замухрішка отвечает: українєц. Што ето такое, я не понял, то на всякій случай отвьол єво в каталажку».
Жаб'євського гуцулика визволив із «каталажки» Євген Коновалець, який разом з Іваном Чмолою та Максимом Безрідним мешкав у селищі; Коновальця як найстаршого за рангом – з невідірваними на комірі кітеля смужками з трьома зірочками сотника – охорона табору призначила старшим над полоненими земляками. Однак цей випадок був лише початком жорстоких цькувань усусусів.
Одного листопадового дня 1917 року хлопці, які ходили в Царицин за харчами, принесли вістку, що в місті на центральному майдані офіцери формують щойно приведену етапами із заходу велику партію нових полонених – для вимаршу в Дубовку. Коновалець нетерпляче чекав їхнього прибуття – ану ж серед них знайдуться знайомі старшини УСС, і які ж то вісті принесуть вони з України!
Нарешті прибула до острова безлика маса знедолених. Між причалом і правим берегом ріки безупину курсував пором, який викидав ту масу на острів; над кручею юрмилися сотні пожильців Дубовського табору; Коновалець протиснувся над саме урвище, по схилу якого спинався уверх ключ новачків. Усі вони були однакові, немов діти однієї матері, йшли, понуривши голови, ніби на страту; тільки один, вивищившись над нескінченною вервечкою бранців, йшов з підведеною головою й пильно вглядався в юрбу мешканців табору, що зібралася на плато; він ніби дошукувався когось знайомого, врешті виповз, чіпляючись руками за каміння, на берег кручі, став на повний зріст навпроти старшин з трьома зірочками на комірі, одну мить стояв занімілий і враз із великої радості чи то болю вимовив криком ні для кого не зрозуміле слово:
«Ґенку!!!»
Й упізнав Коновалець Романа Дашкевича, кинувся до нього, обняв, і так стояли вони в обіймах, відтиснуті прибульцями у натовп старожилів табору, аж поки не роз'єднав їх вояк, теж із трьома зірочками на комірі кітеля; незважаючи на втому, мав він світле, не замурзане потом обличчя, він один серед новоприбульців усміхався – вродливий, мов княжич. Був це сотник Андрій Мельник.
Конвоїри викрикували: «Вперьод, вперьод, не останавліваться!» І сказав Євген до приятелів:
«Як поселитеся, відпросіться в охоронців і прийдіть до мене в селище, там тільки один кам'яний будинок, і я вас, старшин, поміщу поруч з кімнатою, в якій мешкаю з Безрідним і Чмолою… Щось придумаємо».
На другий день охоронець привів Мельника й Дашкевича до кам'яного будинку й залишив їх старшині табору Коновальцю. Щоб якось прийняти дорогих гостей, Максим Безрідний подався до Царицина й приніс трохи харчів і бутель кавказького вина; друзі попивали з алюмінієвих горняток і навперебій розмовляли, згадуючи пережите. Андрій розповів про те, як потрапив у полон, а вісті з краю відсувалися гейби на потім – надто тривожні були вони; Коновалець, Чмола й Безрідний дізналися від прибульців про переворот у Петербурзі, й ця тема потребувала поважного обговорення…
У вересні 1916 року сотню Андрія Мельника оточили москалі під горою Лисонею, що біля Бережан, і роззброїли, а коли відводили полонених до Тернополя, до них, полишивши бойову позицію, приєднався поручник Дашкевич й добровільно віддав зброю конвойним.
«Навіщо ти зробив таку дурницю?» – не розуміючи Романового вчинку, спитав Коновалець, і в його голосі забриніло роздратування.
«Знаю, що за таке мене чекав би польовий суд серед своїх, – відказав Дашкевич, – та я не міг інакше… Після видужання у віденському лазареті я вернувся на наші позиції й дізнався, що моя Оленка потрапила в полон під Болеховом. А ще довідався й про те, що австрійських полонених поведуть етапом на Волгу… Й гнали нас цілий рік з Тернополя до Царицина. Десь тут має бути табір для жінок – я мушу знайти Оленку…»
«Ти із воїна став романтичним героєм, а нині не час на такі благородні пориви. Ми мусимо воювати, а твоя кохана, якщо жива, то ще зустрінеться тобі на воєнних перехрестях. Ті дороги несподівано перетинаються, й ними провадить своїх дітей сам Бог. Де ж ти знайдеш її – Росія безмежна. Я ж думаю про інше. У нашому таборі близько тисячі українців, а з вашим приходом їх стало набагато більше. І у всіх свої кохані, брати, сестри, батьки… То що, розбредемося – кожен на свої пошуки? А Українська Центральна Рада стоїть оголена на воєнних вітрах, без війська, й покірно жде московських головорізів. Чи ж не можемо ми провести збір добровольців і вирушити потягами, а то й пішки, до Києва? Ми ж вишколене, загартоване в боях, обкурене димами стріляного пороху військо, а не вальтер-скоттівські шукачі пригод».
«Те, що ти сказав, теж романтика, друже, – промовив Роман. – Це лише ідея, яка ідеєю й залишиться, бо як можна її зреалізувати? Де Волга, а де Дніпро…»
«Але те, що перестає жити як ідея, ніколи не переміниться в дійсність. Ми могли б партіями переправити до Києва щонайменше тисячу чоловік. Ти уявляєш, що таке тисяча вояків для київських політиків з порожніми руками?»
«А зброю де візьмеш?»
«Зброя в київському «Арсеналі», тільки треба його здобути».
«Голіруч?»
«Чому – голіруч? Зброю здобувають у наступі, а не в обороні… Скільки разів вона давалася нам у руки, і скільки разів ми її втрачали? Двічі княжа сила вдаряла об браму Візантії, але увійти до світової столиці, як ото готи в Рим або турки в Царгород, не зважилася. А здеморалізований княжою оборонною політикою обиватель став у опозицію не так до чужих, як до своїх, відчувши їхню бездарність і безсилля. І тому прийняв чужу, міцнішу, руку: варязьку, литовську чи то московську… Нинішня війна кличе нас до наступу, друзі».
«Я готовий спитати всіх українців, які перебувають у нашому таборі, – сказав Максим Безрідний, віддано дивлячись в очі Коновальцю. – І дізнаюся, скільки їх є, готових стати добровольцями».
«І хай це буде нашим остаточним рішенням, – сказав Мельник. – І ні кроку назад. Чей же ніхто не може повірити, що москалі триматимуть нас довіку в таких ліберальних табірних умовах. Коли станемо їм на заваді, вони знищать нас…»
«Якщо не фізично, то морально, – додав Іван Чмола. – Усусуси в таборі щораз відчутніше змінюються з бійців на невільників, готових до чолобитень. А московському бояринові з часом замало стане чолобиття, він почне вимагати, щоб ми і святощі свої обкалювали. Мусимо діяти, поки не пізно».
…Начальник Дубовського табору майор Калашніков відпустив старшину Євгена Коновальця під чесне офіцерське слово в Україну з причини хвороби батька. Не сподівався, що сотник повернеться в табір – не перший він і не останній: кожного ранку на розводі охоронці не дораховувалися когось із галицьких полонених. Спинити втікачів не мали сил, та й потреби такої теж не було. Харчів не вистачало, а більші й менші партії нових бранців прибували мало не щомісяця, місць у бараках бракувало, надходила зима, й завошивлені люди перебували під голим небом, до того ж у таборі спалахнув тиф, хворих відправляли до Царицина, й вони у холодних кошарах, відведених під лазарети, вмирали. На численні рапорти Калашнікова до військового міністерства прийшла нарешті цидула: негайно готувати полонених до вимаршу в Ташкент, де тепло.
Максим Безрідний встиг опитати колишніх усусусів, чи готові вони до української військової служби в Києві, й назвалося кілька сотень охочих. Максим, Чмола й Мельник нетерпляче ждали повернення Коновальця, адже ще трохи, й він може не застати їх у Дубовці.
Одного дня старшин дійняла неабияка тривога: пропав із табору Роман Дашкевич. Куди подався, невже вернувся в Україну, але ж для чого тоді добровільно здавався в полон? Більше тижня не чутно було про нього, та врешті з'явився: змучений, виснажений і морально занепалий… У рибальському селищі він дізнався, що в Самарі розташовано табір для полонених жінок – й подався закоханий Роман пішки уверх Волгою, сподіваючись віднайти свою Оленку. Однак добрався до Самари вже після того, як жіночий табір перевели в Середню Азію, й зрозумів поручник, що знайти наречену в степу безкраїм за Уралом не зможе.
А в Дубовці йшли приготування до відправлення в Ташкент. До табірного начальства дійшла чутка, що полонені галичани поговорюють про створення якогось стрілецького батальйону, що в бараках для галичан Мельник і Чмола під виглядом невинних лекцій з історії України утворили Царицинську Центральну Раду й стали в ній секретарями; це неабияк насторожило табірних наглядачів – адже готується не дезерція до материнських і жіночих спідничок, а організовується військо, яке воюватиме проти Росії.
Незабаром полонені відчули наслідки тієї настороженості: охоронці наказали бранцям зв'язати розірвані табірні дроти в огорожі, робили перекличку вранці і ввечері, біля кожного барака поставили вартового, й дійшла до полонених чутка, що на царицинську станцію підігнано ешелони паквагонів, призначених начебто для відправки в Ташкент.
Коновалець барився, його військові плани могли будь-якого дня провалитися. До того ж галичани занепали духом. Наближалася зима. Як у морози здолати відстань з Царицина до Києва, нехай і поїздами, таж половина нас позамерзає в дорозі. А в Ташкенті перебули б зиму в теплі, далі ж як Бог дасть… Переконувати зневірених у протилежному було чимраз важче, та врешті воскресла надія: вернувся з Києва Коновалець.
«Я прийшов на засідання Центральної Ради, – розповідав сотник, – на якій провідні автономної Української Держави провадили довгу дискусію про те, чи потрібне Україні військо. Голова уряду Винниченко переконував Грушевського, що армії зовсім не потрібно – чей не підуть російські соціалісти проти соціалістів українських. Грушевський нерішуче обстоював думку, що молода держава повинна бути готовою до оборони. Безплідну балаканину – бо про що йшлося, коли війська нема! – обірвав я, нікому не відомий старшина. Я вигукнув: «За місяць буде сформовано галицьку військову частину, дайте лише гроші!» Мою заяву члени Ради зустріли глузливим сміхом, однак Голова Українського Військового Комітету Симон Петлюра пригасив зухвалий гармидер реплікою: «Пане сотнику, після засідання зайдіть до мене в кабінет!» Й сказав мені Петлюра: «Винниченко – капітулянт, на нього покладатися не можна. Вертайтеся до Царицина й ведіть звідти до Києва скільки можете людей. Я ж виїжджаю на Лівобережжя: на Слобідщині стихійно створився «Гайдамацький Кіш», йому потрібен провід».
Однак апатію галицьких полонених здолати не вдалося: дочекаємося, мовляв, весни.
«До весни від України нічого не залишиться, – переконував Коновалець маловірів на Раді. – Та невже ви думаєте, що більшовики задовольняться Петербургом? Московська орда – на те вона й орда – на одному місці не затримається: нині-завтра посуне на Україну – там хліб, вугіль, руда і море…»
Охочих покинути табір залишилося не більше сотні… Але трапилася приключка, як на воєнний час, досить незначна, всі ж бо до смертей давно звикли. Однак смерть усусуса з Жаб'я вмить здерла ліберальну маску з наглядачів і показала зневіреним справжній московський оскал: зі всіма вами так буде, прокляті самостійники!
Цей усусус, який колись потрапив у «каталажку» за те, що назвав себе українцем, і якого визволив з холодної Коновалець, ходив у таких порваних черевиках, що ступав босо на примерзлу землю. Щоб якось себе порятувати, зайшов уночі до недобудованого млина й відрізав з барабана шмат паса для підошов. Охоронці його піймали, привели в селище, всипали йому п'ятдесят шомполів й повели селищною дорогою. З халуп вибігали жінки, ті самі, які подавали полоненим шматок хліба, вибігали й діти і плювали нещасному гуцуликові в обличчя, вигукуючи: «Вор! Мазепа! Повєсіть єво мало!» Врешті охоронці вивели його на берег кручі й розстріляли.
Це був сигнал: зі всіма нами таке зроблять! Вночі добровольці прорвали дроти й більше тисячі їх вийшли у степ. Погоні не було: охоронців у таборі налічувалося не більше двадцяти… За кілька днів втікачі дійшли до Луганська, а звідти, осідлавши дахи товарних поїздів, добралися до Києва.
До половини січня 1918 року Коновалець, Дашкевич і Чмола сформували із втікачів Перший курінь Січових Стрільців, розмістили його в будинку Духовної семінарії на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником – Андрій Мельник. Максим Безрідний залишився у полковника Коновальця незмінним ад'ютантом.
О проекте
О подписке