Розповіді мого дідуся Максима були для мене гейби насправді реставрацією фресок, схованих під тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрідний за хрущовської відлиги вернувся з Колими, мені минуло тринадцять років, й, можливо, був він зовсім іншою людиною, ніж та, яку я уявляю собі нині; ну а батька не пам'ятаю, я бачив його кілька разів уночі у своїх сім-вісім років. Образ батька змоделювала мати зі свого болю… Сказав якось мені вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у київській Софії інтерпретує те, чого ніколи не існувало: художник віднайшов у колекції польського короля Станіслава Понятовського аркуш із правдивим княжим зображенням, й то була зовсім інша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи історичні персонажі, знаходять в усталених легендами образах зовсім інші портретні й характеристичні риси, які згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаєшся…

І я так собі уявляю… Стоїть перед своїм сином Остапом розгублений адвокат і керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН Максим Безрідний: з глибини його душі проколюється бунт проти сина, та б'ють в обличчя справедливі Остапові слова. Десять літ минуло відтоді, як Корпус Січових Стрільців відступив, здесяткований, з поля бою і склав полякам зброю в Луцьку; січовиків було інтерновано, і хоч незабаром вони розбрелися з таборів, все ж і донині залишилися інтернованими окупаційною Польщею; занурені в глибоке підпілля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишніх битвах націоналістичну ідеологію… Й, опустивши очі перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нині ж безсилий комбатант, згадує…

Усю світову війну Максим Безрідний прослужив незмінним ад'ютантом Євгена Коновальця – як до того дійшло, ти дізнаєшся із моїх записок. А коли Корпус Січових Стрільців був розбитий більшовиками під Бердичевом, Полковник перевів рештки свого війська до Луцька, де їх, як я вже говорив, інтернували, а в 1920 році випустили на свободу. Коновалець зі своїм штабом опинився у Відні й там створив першу клітину Української Військової Організації. Тоді ще була надія, що Антанта не віддасть Галичину Польщі, тож Коновалець вирішив створити основну сітку УВО на Західній Україні й з тією метою приїхав з Відня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрідний.

Полковник Коновалець замешкав біля Високого Замку на вулиці Собінського у віллі пані Терміни Шухевичевої. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п'ятитомного етнографічного дослідження «Гуцульшина», відома емансипантка, яка разом із Костянтиною Малицькою зорганізувала у Львові «Клуб Русинок», перейменований згодом на «Союз Українок». У бабусі Терміни мешкав її внук, син повітового старости в Кам'янці Струмиловій – Роман.

В гості до пані Терміни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрідним, а також колишній поручник УГА Степан Федак зі своєю вродливою сестрою Ольгою – господиня їх приймала в «гуцульському покою», декорованому вишивками, ліжниками, різьбленими тарелями й підсвічниками – меморіальній кімнаті покійного професора Шухевича.

Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сиділа поруч із братом Степаном, немов шукала біля нього захистку серед надмірно авторитетного для неї товариства мужів, які пройшли через страшну війну й напевне відзначалися хоробрістю, чей же здобули високі військові звання – від поручника до полковника.

Мужі говорили про потребу подальшої боротьби, начебто їм замало було походів, крові і смертей, – війна для них ще не закінчилася, про що свідчили їхні військові мундири без відзнак; в Ольги складалося враження, що ці воїни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на ім'я, а за званням, найстатечніший серед них був Коновалець, до якого зверталися не інакше як «пане Полковнику».

Ольга не відводила очей від Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловік з вусиками, такий звичайний, чемний і небалакучий, зумів створити ударний Корпус Січовиків, котрі прогнали з Києва гетьмана Скоропадського, двічі завойовували столицю України й уцілілі вирвалися з табору інтернованих, – хіба ж йому не досить боїв, і що за сила нуртує в ньому, що він не вгамовується і створює нову військову організацію, невже війні ніколи не буде кінця; а хто його підтримуватиме на дусі в підпільних небезпеках, у мандрівках світами – без пристанівку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, ніби він зараз не в затишній кімнаті, а у військовому штабі. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукує команданта Коновальця до рішучого чину, надаючи своїй мові, мабуть, з пошани до Полковника, надмірної пишноти:

«Пане Полковнику, ви з'явилися серед нашого народу в час глухої апатії, коли найпопулярнішою стала жалібна пісня «Ой та зажурились Стрільці Січовії, як Збруч-річку проходили», і, немов Єгошуа, розтоплюєте звуками нової сурми єрихонські мури нової неволі… Хвала вам за це, ми підемо за вами у вогонь і воду, але ж не заводьте нас у глухе підпілля, дайте команду до вимаршу на передню лінію! Чуєте, пане Полковнику, час не чекає – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашої неволі!»

Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скільки в нього витримки, а Степан не знає міри – цей відважний вояк повинен стояти під командою розважного зверхника… Полковник відвів погляд від розпаленого бунтівною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академічної гімназії Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших біля вікна. Бабуся Терміна дозволяла внукові бути присутнім при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, і Степанові слова відбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник підвівся, підійшов до Романа й аж тоді відповів на запальний вибух Федака:

«Спочатку мусимо підготувати амуніцію, пане поручнику, скласти план військових дій, створити військову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бій, то на майбутню битву поведе своє покоління цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцеві на плече долоню. – А не злякаєшся?»

«Не злякаюся!» – випалив Роман і виструнчився перед Полковником.

…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкінці вересня 1921 року прибув до Львова на візитацію своїх нових володінь маршалок Юзеф Пілсудський. І коли він у супроводі воєводи Грабовського вийшов з магістрату, щоб із трибуни привітати польських громадян, які перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловік у військовому мундирі, вийняв з кишені кітеля револьвер і зі словами «Це тобі за зраду Петлюри!» вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воєвода Грабовський і впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.

До вілли пані Терміни прибігла Ольга й до зімління схвильована вигукнула:

«Я мушу побачити Полковника!»

Та Коновалець сам вийшов на ґанок: йому вже доповіли про атентат на Пілсудського.

«Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У місті арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!»

«Заспокойтеся, панно Ольго, – спокійно відказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогодні виїду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал і, мабуть, впору…»

«Я проведу вас, – підійшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерішучості. – Тільки до двірця…»

«Прошу провести мене до Праги».

«Як накажете, пане Полковнику…»

Увечері до кордону помчала двокінна бричка, в якій сиділи Коновалець, Ольга і двоє охоронців.

Максим Безрідний залишився у Львові в розпорядженні полковника Романа Сушка.

…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрідного, коли він, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рівноваги. Чей же сказав Полковник молодому Шухевичу: «Ми підготуємо амуніцію, а ти поведеш у бій своє покоління».

«Й це покоління вже прийшло: ось стоїть переді мною його емісар в образі безстрашного мого сина Остапа», – подумав Максим.

…Про подальшу долю батька розповідала моя мати Марія, вона таємно обвінчалася в Ходорові з партизаном УПА Остапом Безрідним на псевдо Вітер.

Остап зі своєю боївкою переховувався в пропастях тужанівських лісів аж до початку німецько-совєтської війни. Перед інвазією червоних військ в Галичину 1939 року новітні партизани цілий тиждень зазнавали кривавої волі: розбита німцями польська армія Ридза Сміглого панічно втікала в Румунію. Відступаючи, польські жовніри підпалювали сільські хати, вбивали мирний люд. Боївкарі їх знищували, роззброювали й ховали оружжя в бункерах; коли радянська влада встановилася на наших землях, група Остапа Безрідного зачаїлася в непрохідних недеях і чекала виправи з Кракова відділку Крайового провідника ОУН Володимира Тимчія-Лопатинського, з яким мала намір підняти антибільшовицьке повстання в Галичині.

За наказом голови краківської Дружини українських націоналістів Шухевича-Тура Лопатинський взимку 1940 року зі своїм відділком перейшов Сян. Випав тоді сніг, й чекісти вистежили. Повстанці забарикадувалися на горищі якоїсь хати в селі Устинові, відстрілювалися до останнього набою і підірвали себе гранатами.

Остапова боївка вижила: півтора року селяни з Городищ, Залісок і Рудківців підтримували життя партизанів, й вони, зголоджені й обдерті, дочекалися 22 червня 1941 року. Тоді Остап вийшов із криївки й товарняком дістався до Львова. Львів у ті дні був ще вільний, німці зупинилися на лінії Рясне – Скнилів, а на Ринку, 10 у приміщенні «Просвіти» Ярослав Стецько від імені Провідника ОУН Степана Бандери ЗО червня проголосив відновлення Української Держави – на львівській ратуші вдруге залопотів синьо-жовтий прапор.

Остапа, через його обшарпаний вигляд, до середини зали не впустили, а тоді він назвав псевдо голови Дружини українських націоналістів, який керував виправою Лопатинського:

«Я повинен побачити Тура!» – вигукнув Остап, і всі, хто був у залі, сторожко придивилися до обірванця, який знав псевдо Романа Шухевича.

Остап стояв непорушно біля дверей і ждав на реакцію міністрів. Мовчанка в залі тривала довго, та врешті підійшов до Остапа довгобразий, з русявим кучерявим волоссям чоловік, він пильно придивився до зайшлого і запитав:

«Звідки знаєш ім'я Тура?»

«Від Тимчія-Лопатинського».

Тоді Шухевич взяв Остапа за лікоть, провів його в кінець зали й спитав пошепки:

«Боївка ціла?»

«Збереглася і жде вашого наказу».

«За тиждень прийдеш у село Княгиничі на Рогатинщині й допитаєшся до фельдшерського пункту».

Так відбулося знайомство мого батька із майбутнім генерал-хорунжим УПА, брате… Остап Безрідний добирався до Ходорова ночами, й моя мати приймала свого мужа в гості. А втім… – голос Михайла губився в темряві, я ще почув його слова: – А втім, як склалося життя мого батька, краще прочитай. Мені нелегко про це розповідати…»

«А як гадаєш, друже, ми ще довго пробудемо на Майдані?» – спитав я в Михайла, коли він вимкнув акумулятор, даючи мені зрозуміти, що «пора в стебло».

Й він відказав тихо крізь дрімоту:

«Нинішній Майдан – не революція, що раптом спалахує й закінчується перемогою або поразкою. То родові муки, в яких суспільство народжує нову генерацію. Це довгий і затяжний процес…»

Михайло рівно дихав, я підсунув до себе акумулятор, увімкнув світло й продовжував читати манускрипт.