У кнайпі розповідав Антонові про смерть матері. Розповідав спокійно, без жалю, байдуже, не помічаючи скупої сльозини в Антоновому оці. Антонові дивним здавався цей спокійний тон Владека: «А можливо, в житті так і повинно бути, – думав. – Воно, життя, таке байдуже до смерті».

Щоб розвіяти сумніви, Владек спитав про колишню Антонову сім’ю.

– Що це ти так раптом зацікавився? – не розуміючи такого повороту розмови, спитав Антін. – Скільки разом жили, не розпитував.

– Мама казала, що ти нікого не пам’ятаєш…

– І тобі також, як і матері, хотілося, щоб я нікого не пам’ятав?

– Ти не повинен би так згадувати мою маму. Ми ж росли, як брати… Якщо навіть у тебе і були сестра чи брат, то, зрозуміло, вони не могли б бути мені близькими…

– Що ж, тепер скажу… Воно твоїй репутації вже не пошкодить. Ні, ні, це не докір покійній Кузьмінській. Так мусило бути… – Антін задумано дивився в тарілку. – Були в мене… Був брат Василь… і сестра Оленка була…

Дзенькнула об тарілку виделка. Сполохані Владекові очі глянули на товариша, але Антін не помітив цього. Він сидів край столу сумний, погляд його спинився на бокалі з брунатним вишумілим пивом. Не говорив і не їв…

«Брат повії», – вдарило Владекові в скронях. Те, що хвилину тому було недоречним, диким бажанням, стало тепер страшною дійсністю. Тоді йому хотілося, щоб так було, бо він мав би чим дискредитувати Антона перед Юлею. Але ж це тільки в уяві. А насправді? Насправді – Антось, його найближчий товариш, майже брат, став раптом братом повії. А це страшно. Цим не принизиш його перед Юлею. Цим його уб’єш.

Суперечливі почуття завирували у Владековому серці. Там ще жило співчуття до Оленки. Спогад про неї ще яснів білою плямою, але та пляма звужувалася, меншала й погасала. Невидима рука відкрила завісу невідомого минулого Кривди, і звідти виповзли виснажені постаті коростявих дітей серед брудної хати. Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антін з селянської родини. Тепер огида стрясла його тілом на згадку, що з цими людьми він лежав на одній постелі, їв з однієї тарілки. Ні, Владек готовий і зараз зробити їм добро, але визнати їх собі рівними було над його сили…

«Відірви, відірви руку, поки не пізно, щоб не довелося відрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельніцького. Владек схопився з-за столу.

– Ти чого так швидко? – підняв голову Антін.

– Ах, пробач, – знітився Владек, ховаючи в нещирій усмішці своє збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.

– То йди, – Антін не підводячись подав руку.

Владек вибіг з кнайпи, як із кімнати, сповненої чадом. Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч і доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юності. Шкода. Але й немає тепер суперника. Бо хто він? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепані, обличчя посиніле од вітру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядає вітрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто він, чому тоді любив його? Може, й любив – за розум. Але все моє нутро бунтується проти бруду й розпусти. А він саме цей гріх несе в свому роді, і тому в мене немає супроти нього більш ніяких обов’язків!»

З відчуттям полегкості, що раз і назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опікуном, а останнім часом серйозним суперником, зі злобною втіхою, що має чим перегородити Антонові дорогу до Юлі, Владек не йшов – просто біг до Мохнацького. До Юлі. Не знав, що скаже їй, але мусив сьогодні її побачити. Може, для того, щоб оберегти цю ніжну істоту від дотику, навіть від погляду долею проклятого Антона. «Це не егоїзм, не безсердечність, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую її, Юлечку…»

Застав Юлю в садку біля квітів. Привітався, відчинив хвірточку і зупинився.

«Це втілення найпрекраснішого, що є на цьому світі», – подумав Владек. Хіба зможе він хоч би натякнути їй на такий бруд? Ні, він мусить тільки відгородити її своїм коханням. А це вдасться, уже вдається.

…Мохнацький зняв окуляри й довго не міг упізнати свого колишнього студента. Приглядався.

– Ви – Кривда? Але чому такий змарнілий? Що з вами? – схопився з канапи й підійшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашої політики! Але чому ви не зайшли до мене? Я зміг би вас влаштувати у філії державної гімназії…

– Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антін професора. – Я з дороги і тому… такий, – зніяковіло показав на костюм. – Пробачте за мій вигляд, але в мене невідкладна справа. Я просто з Шльонська…

Професор не дочув.

– Звідки?

– Із Шльонська, професоре, – уже усміхнувся Антін.

– Це справді? Як?

– Поїздом, пане професор.

– Та знаю, що не пішки, але… Ну, ходіть ближче.

Зайшли в кабінет професора. Мохнацький пересунув на столі папери і ще недовірливо дивився на Антона.

– Отже, їхав. А я й не думав. Сказати правду, не думав. Дивний хлопчисько. – Усмішка поглибила зморшки на обличчі.

Антін пригладжував пом’яті вилоги піджака, не знав, з чого почати. Мимоволі глянув крізь відчинені двері у спальню: на ліжку – зім’яте покривало й недбало відкинута подушечка, на краю тумбочки – книжка. І в спальні тихо…

– Розповідайте, чому мовчите! – пробудив професор Антона. – Дивіться на нього! Приїхав із Шльонська й мовчить!

Антін розказував докладно. Нестача грошей не дозволяла йому ґрунтовно ознайомитися з мовними особливостями етнічних груп Сілезії. Не мав можливості побувати в Нижній Сілезії, яка під німцями. Але все-таки дещо зібрав.

Професор узяв з рук Антона течку з матеріалами і, чухаючи вказівним пальцем чорну борідку, перегорнув дрібно списані картки.

– А мова де? – спитав. – Маю на увазі діалекти.

Мохнацький спідлоба зиркнув на Антона. В сірих Антонових очах побачив те, що завжди любив бачити у своїх студентів, – уперту думку. Кістляве заросле обличчя, зосереджений погляд сподобалися професорові.

– Ви зібрали виключно топонімічні матеріали, Кривдо. Це випадково чи з метою?

– Не можу сказати, щоб ставив перед собою якусь чітку мету. Але топоніміка мене зацікавила, і я…

– Пишіть дисертацію. Дослідження топонімічних назв… До речі, це дуже молода галузь науки. А ще до того топоніміка^[9] Полаб’я. Ви мали б успіх.

– Для дисертації поки що нема умов.

– Матеріалів замало?

– Матеріалів вистачить. Ще й Траутман пообіцяв дещо прислати…

– Ви йому писали? Ого! Дивіться… Тоді у чому ж справа? Пишіть.

– Пане професоре… Я хотів порадитися з вами. Можливо, ви й не знаєте, Шльонськ жахливо германізують. І ось я думаю, що за допомогою цих матеріалів…

– Добродію, не хапайтеся відразу за політику, бо зав’язнете у фразах. Ви опрацьовуйте матеріал. Чого вам ще не вистачає?

– По-перше, треба знайти роботу… Бачите, який я. А потім – керівника.

– Я згоден бути вашим керівником.

Обидва замовкли. Антін у душі погодився з професором. Справді, спершу треба розжувати матеріал. Аудієнція закінчувалася. Хотів уже підвестися, коли професор вибачився і вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.

– Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повірте, що це від щирого серця…

Антін не зрозумів.

Мохнацький сягнув у кишеню і вийняв звідти пачку банкнотів.

– Отут декілька злотих… Візьміть, прошу вас, Кривдо.

– Що ви, професоре! – спаленів Антін і рішуче одвів його руку.

– Я не хотів вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацію.

– Дякую, щиро дякую, – прошепотів Антін. – Але я не візьму. Мала ціна мені, якщо так буду пробиватися. Дякую, професоре. Я іншої допомоги у вас прошу.

– Гаразд. Хай буде й так. Залиште мені свою адресу на всяк випадок.

Уже сутеніло, коли Антін вийшов від професора.

Професор повів Антона за веранду.

– Ви не маєте бажання оглянути мій садочок?

– Боюсь, що і так забрав у вас багато часу. Але на квіти…

Через парканець вихиляли чепурні голівки кучеряві жоржини – білі, червоні, рожеві.

– Це моя доня їх плекає, – похвалився Мохнацький. – Ми й забули про неї. А вона, напевно, в садочку. Ходімо.

Антін тяжко перевів подих. Ні, він не забув про неї. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся і бажав: ось-ось у відхилених дверях спальні так, як тоді, покажеться чорноволоса циганочка, привітається, всміхнеться й збентежено опустить очі. Але Юля не виходила, і в серці Антона, мов обірвана струна, скрутився біль, коли він покидав кімнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить її… Підходили до хвірточки, а там – вона між квітів.

І саме цієї хвилини крізь кущі високих жоржин Антін побачив дві постаті. Одна – висока, в світлому костюмі, друга – в білому платті, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профіль силуетом вималювався на оранжевому прузі неба. Дівчина віднімала руки з долонь юнака.

– Будьте чемні, Владеку, – почувся шепіт.

Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.

Антін, блідий і зніяковілий, ледве вимовив:

– Іншим разом, професоре. На добраніч.

Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антін уже зник за ворітьми.

Юля почула за парканом батьків голос і ще чийсь знайомий. Крізь кущі побачила Антона, який різко повернувся і поспішив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвіртки і, не помічаючи батька, покликала:

– Антоне!

Але Антін не чув.

Юля не зважала на Владека. Вбігла до хати і, намагаючись бути спокійною, спитала батька:

– Чого приходив той… Кривда?

– Ти чимсь схвильована, доню?

– Ні, татусю, я бігла. Він до тебе приходив?

– Пхе! Я так думаю, в усякому разі. А ти гадаєш, усі приходять до тебе? Хоч, може… Він дуже збентежився, коли побачив тебе з кавалером. Я навіть не думав, що Кривда на таке здібний. А де ж Владек?

– Ну, що мені до Владека, татку? Я ж його не запрошувала…

– Виходить, Кривду запрошувала? Не розумію!

– Не жартуй, татку. Чого він приходив?

Професор споважнів.

– Цей хлопець – дивна людина. Уяви собі, він їздив у Шльонськ. На які гроші, не розумію. Зібрав матеріали для дисертації. А в мене не хотів узяти ні гроша. Що за воля… впертість!..

– Татусю! – тихо скрикнула Юля й замовкла. За хвилину спитала, ніби між іншим, де живе цей дивний Кривда.

– Напевно, хочеш скласти йому візит? – знову пожартував Мохнацький.

Юля боязко глянула на батька, але він дивився в папери.

– Де живе? – перепитав. – Ось його адреса… На Руській. Цей молодий філософ, дочко, примусив мене сьогодні задуматися. Сам українець, а цікавиться долею польського простолюддя. А ми, державна нація, долею українців не турбуємось нітрохи. Я про це подумав тільки тоді, коли він розповів про умови своїх студій. Дрантива квартира в сторожихи. Грибок. Одна кімната, повна бруду й сирості. Так живуть господарі своєї землі…

Юля слухала, затамувавши подих.

Коли смерклося, дівчина тихо вийшла з дому і попрямувала вулицею до найближчої трамвайної зупинки. Зійшла біля ратуші. Із завмираючим серцем відшукала браму під восьмим номером. Приглядалась до дверей на сходах – четвертого номера не було. Зайшла на невелике подвір’я. З одного боку – мур сусіднього будинку, з другого – двоє вікон і на дверях крейдою написано: «4». Вікно низько, майже біля землі. Одно світилося, друге, з відчиненою кватиркою – темне. Постукала. Вийшла Маційова. З цікавістю приглядалася до гарненької панночки, лукаво посміхнулась, мовляв, – гляди, тихенький!

– Антося немає… Він до якогось там професора ходив та звідти повернувся. А оце хвилину тому вибіг кудись. Почекайте в кімнаті, він швидко повернеться.

– Ні, ні…

Юля полегшено зітхнула, коли стара зачинила двері. Швидко написала записочку і кинула її через кватирку з надією, що Антін прочитає і прийде.