IІІ

Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.

З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що запізнюється на поїзд. Механічно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на їхні здивовані погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скоріш на сажотруса, ніж на магістра філософії, але йому, видно, байдуже було і до своєї зовнішності, і до здивованих поглядів знайомих, і до потертого засмальцьованого костюма.

Біля університету – самі діти в скверику й незмінні потемнілі скульптури на фасаді.

Антона турбувало одне: університет закритий, Мохнацький у відпустці й кудись виїхав.

Але важкі двері подалися, підвальним холодом обдало Антона, і швейцар загородив дорогу.

– Панові до кого?

– Ви мене не впізнали, мабуть?

– Ах, пан Кривда, здається! Перепрошую, не впізнав. Але ж в університеті нема нікого.

– А на кафедрі славістики?

– Та ви пройдіть подивіться.

Ніби крадучись, Антін заглянув крізь напіввідчинені двері. В бібліотечній кімнаті – нікого. З кабінету професора долинув скрип крісла і легкі кроки.

«Мохнацький», – полегшено зітхнув Антін.

Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованої постаті, не вірячи своїм очам. Пізнавав і не пізнавав. Стрепенувся, як від несподіваного вітру, що увірвався раптом через вікно й підхопив на столі папери.

– Антось?! – уста розтягнулися в усмішку і враз застигли. – Антось… Здоров! Мій низький уклін! – Розвів руками чи то до обіймів, чи від здивування. – Звідки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?

Антін звільнив свою руку з Владекової, розстебнув брудний від поту комірець.

– Духота у Львові нестерпна. Ти хоч би вікна відчинив. Маринуєшся.

– Ми якось говорили про тебе з професором. Він запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.

– А ти відповів, що не знаєш і знати не хочеш.

Владек зрозумів натяк. Усміхнувся, багатозначно похитав головою і підійшов до Антона з таким виразом обличчя, ніби хотів сказати: «Запізно, колего, позиції змінилися». І все-таки зморшка незадоволення вирисувалася на його чолі.

…Після похорону матері Владек недовго пробув дома. Пригнічений горем, батько ставав чимраз важчим у співжитті. Вся розмова зводилася до спогадів про маму, яка нарешті в уяві батька стала неземним творінням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував і запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Він холодно розпрощався з батьком і поїхав.

А у Львові навіявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригніченим, задуманим і щоразу запрошував до себе. Владек часто відчував на своєму плечі співчутливий дотик важкої руки Мохнацького, часом ловив короткий погляд Юлі. Він уже не позував перед нею, не розсипав компліментів, самовпевнено чекаючи реваншу.

Юля деякий час зовсім байдуже ставилася до візитів Владека. Спочатку їй хотілося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своєї кімнати, коли приходив Владек. Але минали дні, все частіше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його погляді, і в неї почала змінюватися думка про Владека.

– Ви так змінилися, Владеку.

Як йому було приємно чути такі слова! Вони були платою за все: за колишні прикрості, за смерть матері. Він навіть насмілювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тільки мить, Владек помічав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далі. Часто прогулювався з дівчиною в парку біля університету, якось запросив її до себе поглянути на бібліотеку. Про Антона не згадували ні словом. Був Антось, і нема його. Був добрий друг, і залишилась після нього тільки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно відписуватиме. Як добре, що Антін залишився другом. Бо так недалеко було…

І несподівано він приїхав. Навіщо він приїхав?

…Владек байдужим тоном відповів:

– Які дурниці! Невже ти думаєш, що я злий на тебе ще відтоді? Було, правда, неприємно. Але ж треба розумітися на панєнських примхах. Якось сама призналася…

З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.

– Що сказала?

– Так, нічого надзвичайного. Хотіла просто мене покарати за мою самовпевненість.

– Хочеш сказати, що я був об’єктом її примхи? – зніяковів Антін.

Владек голосно засміявся.

– Я давно говорив тобі: не втікай від компанії панянок. Ти б вивчив їхні вибрики. А так, то певно – побачив одну красуню і подумав: ангел з неба!

Антін блиснув очима.

– Якщо кохаєш її і так говориш, ти – цинік.

Антона вже не цікавило, яке враження справлять його слова на Владека. В згадці виникли Юлині темні очі, сповнені подиву й жаху від його грубих слів. На нього дивився тепер отой нерозуміючий погляд, такий, як тоді, коли він розповідав про своє життя, в дотику відчув холодні руки. Маревом майнула в згадці тиха зоряна ніч… Галузка бузку заслонила її обличчя, а звідкись раптом з запахам жасмину і її волосся долинули слова: «Антосю… Антосю…»

Та невже це все було примхою? А він, чого він тільки не леліяв у своєму серці, вертаючись до Львова! Антін не писав листів. Пробувши довгий час із самим собою, він зрозумів, що листів писати не можна, що треба їй віч-на-віч розповісти. Кожну ніч засинав, кожний ранок будився з думками про неї… І от приїхав. Боже, яке це все підле! Та ні, ні! Ті очі, ті палаючі цікавістю й чистотою очі не можуть бути фальшивими! Це неправда!

Підвів важкий погляд на Владека, а коли побачив, що той починає ніяковіти, спитав хрипко:

– Мохнацького нема?

– Ні, він на урльопі.^[8] Інколи приходить на кафедру. А в мене приємні новини, Антосю, – заговорив швидко, радий, що тема розмови змінилася. – Просемінар буду вести.

– Ти зробиш кар’єру. В тебе це виходить.

Владек нарешті поцікавився, де був Антін. Так, ніби щойно помітив його несподівану появу.

– Та кажи ж, звідки ти приїхав такий страшний?

– Із Шльонська.

Ця спокійна відповідь здивувала Владека до сміху.

– Що ти плетеш? Здурів?… То ти таки поїхав після тієї розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тільки ти здатний. Ти фанатик, слово честі. Тож розповідай, це дуже цікаво. – Владек запалив цигарку.

Кривда не квапився оповідати. Він, здавалося, й не чув Владекових слів. Задумані очі втомлено ковзали по невеликій кімнаті. Не дивлячись на Владека, Антін зайшов до кабінету професора, сів у м’який фотель напроти стола. Владек ішов за ним.

Все так, як було тоді, коли Антін складав магістерські екзамени. Лише один новий предмет з’явився – асистент Кузьмінський. Кривда зупинив на ньому погляд.

– Ти про щось питав?

– Розуміється, я чекаю від тебе цікавих новин.

Антін підвівся. Він глянув на елегантного Владека, що стояв поряд з вичікувальною усмішкою на вустах, і в Антона пропало бажання розповідати.

– Ти ще не женишся, Владку?

Запитання було несподіваним і, на думку Владека, нетактовним.

– Ти залишився таким дивакуватим, Антосю, як і був. Хіба про це зараз мова? Ну, сідай, чого став?

Антін почав розповідати про свою подорож у Сілезію.

– Я думав там знайти якусь підтримку в учених колах. Нема нічого. Нема навіть учених кіл. У тих нещасних бібліотеках Освєнціма і Катовиць сидять шваби або польські перевертні. Їм усе байдуже. Ба що більше, їм не байдуже. Вся польська література під прилавком, а на виставках рекламуються фашистські брошурки. Не тільки вугілля експортують до Німеччини, а й честь польського народу. А в селах темнота. За два місяці перебування я обійшов десятки сіл, а шкіл – на пальцях перелічиш. Стільки, як у Галичині українських. Або й ще гірше!

Худі Антонові щоки ще більше позападали від хвилювання. В очах палахкотів гарячковий вогник. Чорний чуб уперто спадав на очі. Владек спокійно слухав. Креслив скріпкою якийсь трикутник на різьбленому прес-пап’є. Потім тихо ахнув і почав поспішно затирати його нігтем.

– Отже, повна германізація, – вставив.

– Я бачу, що ти слухаєш і нічогісінько не розумієш. Не повна, хто сказав, що повна? Але до того йде, і мовчати не можна!

Антін термосив товариша за руку, за плече, то знову відходив, поправляючи непокірне волосся.

– Послухай, Владеку, ми з тобою говорили колись про полонізацію українців. Ця справа тобі чужа. Але ж бачиш, тій самій владі, яка полонізує українців, зовсім байдужа доля власної нації. Задумайся: чому? Чому твому батькові не чужий був я, українець, а Костельніцькому, наприклад, зовсім чужі сілезькі селяни-поляки? Хіба не ясно тобі, що санаційному урядові немає ніякого діла, крім зиску, до тих, хто трудиться, незалежно від того, якої вони нації?

– Чого ти хочеш, Антосю? Ти говориш, немов читаєш комуністичну прокламацію. Знаєш… це мене починає лякати.

– Не бійся, я не комуніст. Але вони мають цілковиту рацію. Я не збираюся піднімати революцію. Можна знайти інші шляхи боротьби. Ми люди науки. Ми могли б наукову діяльність спрямувати проти таких ганебних явищ. Слухай, ти ж поляк, патріот. Мені здається, що коли б ти зрозумів трагедію національної загибелі поляків, тебе діткнуло б горе інших пригноблених націй… Ну, якого біса посміхаєшся, амебо!

– Антосю, Антосю, – похитав головою Владек. – Чого ти завжди гориш? Ще на семінарі отак: я, я, ми, нам! А що зробив? Дурного реферата на гуртку не зачитав.

– Дурного реферата не хотів зачитувати. Досить уже цього з тебе. Нехай я нічого не зробив, але ти навіть не маєш бажання. Загрів місце на кафедрі, ходиш по п’ятах за Мохнацьким і ждеш від нього ласки. Ех, Владику-паничу! Чому ти не комендант почесної варти в Мосьціцького, а асистент на кафедрі славістики? Які фатальні помилки бувають у нашому житті!

Владек не сердився. Він звик віддавна до таких Антонових вибухів. Тепер його цікавило чи, може, насторожувало тільки одне: буде Антін писати дисертацію чи ні?

– Не знаю, – відмахнувся Кривда, як від набридливої мухи. – Дисертацію вже ти пиши, щоб швидше відібрати крісло в Мохнацького.

– Антосю, ти, мабуть, дуже голодний, що такий злий.

– Голодний як вовк, це правда…

– А в кишені ні гроша…

– Як у турецького святого.

– Тоді ходімо в кнайпу. Відірвемося трохи від питань науки й поговоримо про життя. Воно іноді буває цікавіше, ніж твої наукові теревені.

– Безумовно, Владеку. Їсти треба… Ага, Мохнацький не виїхав нікуди, вдома?

Владек різко повернув голову.

– А тобі він навіщо?

– Мушу з ним поговорити. Це ще єдина розумна людина на цьому світі.

– Добре, я сьогодні скажу йому, і він буде завтра на кафедрі.

Антін посміхнувся:

– Боїшся. Страх тут нічого не допоможе. Те, за що боїшся, залежить, мабуть, не від нас. Так… А до Мохнацького я зайду ще сьогодні. То як, ідемо чи, може, роздумав?

Із удаваною байдужістю Владек поплескав Антона по плечу.

– Уявляю собі, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарієш.

Мовчки вийшли на вулицю. Розмова не клеїлася, і від цього обом було ніяково. Владек занепокоєно роздивлявся по вулиці і, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антін нічого не знає про смерть матері. Згадав і про зустріч з Оленкою. Глянув на Антонів профіль і заспокоївся: нічого подібного не було між цими людьми з однаковими прізвищами.