II

На другий день Антін знову пішов на Замарстинів. Насторожено минав перехожих, пильно і боязко розглядаючи їхні обличчя. Весь тремтів від страху, що може зустріти професора, Юлю або Владека, і його спитають: «А це куди, добродію?»

Боявся і… бажав цього. Бо чого ж ішов?

Щось дивне скоїлося з ним. Вчора він склав останній екзамен. Учора намагався розібратись у цілому рої питань, проблем, думок, навіяних останнім днем студій. Учора професор допоміг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планів, учора ж його дочка все те перемішала, збурила. Тільки здивовані очі, пахуче волосся і вологі холодні губи – тільки це залишилось, і пестило, і мучило, і томило. В кінці кварталу показалися фігурні залізні ворота, густо обплетені диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навіть у бік вікон, щоб не зустрітись поглядом з нею і не згоріти від сорому.

Година, друга, вечір. З сусідньої вулички спостерігає Антін за входом до фігурних воріт. Як сімнадцятирічний юнак. Здається, що прохожі зупиняють на ньому погляд і насмішкувато приглядаються.

А найближчого дня те саме. Знову болять від напруження очі, знову те ж відчуття: на нього глузливо поглядають перехожі. Так далі не можна. І він зважується на відчайдушний крок: зайде, постукає і скаже…

Професор подивиться на нього з-під окулярів і, погладивши рукою чорну борідку, перепитає до краю здивованим тоном: «До Юлі?»

Та-ак, це геніально! Наречений! Абсольвент у потертих штанах, вимріяна партія панночки Мохнацької! Бажаний зять професора. Парадокс! Але як далі?

З вікон вітальні Мохнацького падало світло на вулицю, чиїсь тіні рухалися за мереживними занавісками. Вона там, там!

Хотілося крикнути, назвати її ім’я і зникнути.

Зникнути… Думка, що народилася в пориві любовного захмеління, враз витверезила Антона. Виїхати геть зі Львова. Хоч на деякий час. А потім… Потім напише листа. Все, все напише їй. Скаже, що вона перша людина, яка з такою увагою вислухала його плутані думки. Напише, що він готовий приїхати, прилетіти, якщо… Так, так! А тепер геть зі Львова. На всі чотири вітри!

Юля чекала. Вдома стало тісно й нудно. Все навколо сердило: могильна тиша в будинку, скрип батькової ручки, клаповуха кімнатна собачка і навіть служниця, яка завжди проходила через кімнати навшпиньках.

Вечорами вибігала в садок і вірила, що він прийде. Хотіла в нього багато-багато дечого розпитати, бо все стало новим, неясним. Шелестів бузок, пахнув жасмин, біліла проти місяця незаймана лавочка… Щоранку ворожила на пальцях: буде – не буде, щовечора лічила зірки, як її колись навчила служниця. І завжди ворожіння провіщало: «Прийде».

Але Антін не приходив.

Гомоніло місто, дзвеніли трамваї, кричали фабричні гудки. Потім усе стихало, сяяло небо зорями, цілував теплий вітер гарячі щоки.

Через вікно кликав батько:

– Юлечко, ти тут?

– Іду, татку.

Одного дня після обіду до Юлі в кімнату тихенько зайшла служниця.

– До вас прийшли. Чекають надворі.

Схопилася з-за столика, випустила книжку й хвилину стояла нерішуче. Поправляла волосся, розгублено розгладжувала прим’яте плаття, хотіла про щось спитати в Марини. Потім кинулась до дверей. На мить зупинилася, щоб набрати в легені повітря, і тоді обережно натиснула на клямку. Відчинила, ступила крок, другий, потім подалася назад і розчаровано всміхнулася на Владекове привітання самим кутиком уст.

…Протягом тижня Владек не заходив до Антона після злощасного гостювання у професора. Не міг примиритися з тим, що мимоволі зіграв комічну роль у неприємній для нього п’єсі. І до всього той вигук навздогін їм: «Бажаю приємно провести вечір!» Замість іронії, вияву цілковитої байдужості, вийшло щось схоже на зойк переможеного. Владек не звик бувати в такому становищі, і тепер день у день його самолюбство шкребли почуття образи, приниження гідності і перші, ще не усвідомлені прояви ревнощів.

Через кілька днів затаєних мук Владек вирішив показатися на очі Антонові, вивідати його почуття й поглузувати з нього та з примхливої гімназистки. Чей же не закохався філософ по вуха?

На превеликий свій подив, Владек не застав Антона дома. Маційова не могла нічого до пуття сказати.

– Узяв, прошу пана, свою валізку і вийшов, нічого не сказавши. Був такий стурбований. Не знаю, що могло з ним трапитися.

Для Владека була зовсім несподіваною причина такого раптового зникнення Антона зі Львова. Поїхав, очевидно, шукати роботи, але чому не зайшов, не сказав?

Владек переглянув купи Антонових книг, конспектів з надією знайти бодай якусь записочку, але нічого не знайшов. Глянув на схилену постать Маційової і розвів руками:

– Нічого немає…

Обмірковував причини, що змусили Антона так раптово зникнути, й приходив тільки до одного висновку: щось неприємне мусило статися того вечора. Взагалі Юлина поведінка була тоді вкрай незрозумілою й дивною. Антін нагрубіянив, а вона попросила його, щоб провів додому. Адже не закохалася в філософа – це зрозуміло. Хіба міг Антін зі своєю необтесаністю раптом завоювати її серце? Але чому тоді Юля вибрала його? Владек бачив – вони пішли під руку. Може, хотіла прочитати Антонові мораль?

Владека мучила ревнива цікавість: що далі було між ними? Міг Антось філософствувати й образити дівчину? Або, може (від цієї думки Владекові стало смішно), освідчився їй у коханні і вона його висміяла? Це було найбільш правдоподібним.

Владек спіймав себе на злорадній втісі, викликаній такою здогадкою. Бо хіба ж так можна? Антось взагалі не вміє інтелігентно поводитися з дівчатами.

Про все докладно знає Юля. Тільки зайти зараз до неї було б нижче Владекової гідності. Правда, є професор, а він, Владек, кінець кінцем, його асистент. Можна придумати причину по службі й зайти, а на Юлю ніби й уваги не звернути.

І Владек пішов.

Його зустріла служниця.

– Професор спить, – повідомила.

Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов ділився таємницею:

– А панна Юля дома?

– Дома. Книжку читає.

– Скажіть, що до неї гість.

Служниця поглядом зміряла Владека з ніг до голови і мовчки повернулася.

Владек чекав і хвилювався. Намагавсь бути спокійним, але по тілу пробігав дрож, перехоплювало віддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владекові одлягло від серця, він навіть радів з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але він ще дасть їй відчути свою зневагу, байдужість. А гарні дівчата цього не люблять, їх це дратує, мучить і, нарешті, доводить до сліз.

Уже обернувся, щоб іти геть, коли ж… Скрипнули двері, і з них вибігла розрум’янена Юля.

– Добрий день… Це ви мене кликали?

Владек знітився від її холодного тону.

– Я… Я до професора прийшов у службовій справі.

– Татко відпочиває.

– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайняті?

– Читаю.

– Чи не пройдетесь зі мною? Відпочинете, так би мовити, від розумової праці…

– Яка там праця… Але пройтись – чом би й ні?

Владек прояснів.

Він доторкнувся до її ліктя, але Юля відвела руку.

– Не люблю так.

– Невже вам неприємно зі мною, гордовита панно?

– Ви дуже самовпевнені, пане Владек.

– І ваша примха в той вечір мала бути для мене наукою за це?

– Розумійте, як хочете. Де тепер ваш товариш?

– О, ви ним цікавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?

– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?

Юля розмовляла без сліду усмішки на обличчі, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на співрозмовника. Це бентежило і злило Владека. «Така шмарката гімназистка розмовляє зі мною, як дочка дідича з фірманом», – думав, але не змінював невимушеного тону.

– Ах, Антін! Я навіть не можу вам сказати, де він тепер. Зник зі Львова, нічого нікому не сказавши.

– Як це – зник? Куди?

– Не знаю, повірте мені. Кілька днів тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.

– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи відповіді.

– Слово честі, мене починає забавляти ваш інтерес до нього!

Юля не відповіла. В її темних очах майнула тривога чи то здивування.

– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.

Зупинилася.

– Вертаймося. Пройшлися, і досить.

– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вів далі Владек.

– Не знаю… А чому ви так думаєте?

Владек зітхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлі. Зупинилися біля воріт.

– Далі не підете?

– Не хочеться чомусь. Погода нині бачите яка, а я в одній блузочці.

– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знімаючи піджак.

– Ах, які рицарські жести! Не треба. Я піду.

– Завтра можна буде зайти до вас?

– Якщо маєте бажання… Тільки приходьте трохи пізніше. Татко після обіду відпочиває. – І пішла не оглядаючись.

У найгіршому настрої Владек повернувся додому. Ніяк не міг зрозуміти причину такої поведінки Юлі. Смішною була сама думка, що Юля закохалася в Антона. «Це тільки примхи», – переконував він сам себе. Та вперта заздрість підказувала протилежне. Пригадалася Антонова зовнішність: негарний, але його серйозність була завжди такою привабливою. Чи не це і Владека завжди тягнуло з вишуканого товариства до скромного і незвичайного, не такого, як усі, Антона. Черв’як злоби ворухнувся в мозку. Юлин тон у розмові з Владеком був більш ніж холодний – погордливий. Так дівчина може розмовляти лише з тим, кого зневажає. І все через Антона. А кілька запитань про нього, пройнятих щирим зацікавленням, підтверджували нашіптування ревнощів.

У коридорчику Владек зустрівся з Костельніцьким. Обличчя господаря з широким приплюснутим носом розпливлося в усмішці. Владек зрозумів, що є якась газетна новина. А зараз йому нітрохи не хотілося встрявати в дискусію. Привітавшись, Владек хотів пройти до своїх дверей, але Костельніцький перегородив йому дорогу газетою.

– Не читали сьогоднішнього номера, Владеку?

– Ні.

– Прочитайте, варто. Союз із Німеччиною зміцнюється з кожним днем. Ви знаєте, що це означає?

– Що це означає? – спитав знехотя Владек.

– А те, що Польща має союзником нового Наполеона. Далі самі думайте.

– Не хочу думати. Є для цього міністерство закордонних справ. Зрештою, і Наполеон скрутив собі в’язи, – махнув рукою Владек.