Старий закурив люльку, та, замість слухати Антона, сам почав говорити.

Антін ловив кожне його слово.

– Ви всі так розбрелися, що й не знайде вас ніхто по світі. Але, як то кажуть, гора з горою, той-во… Ади, ти показався. Одна з твоїх сестер, Марійка, відай, таки зразу померла. Оленка й Василь десь загубилися по чужих селах. Нічого про них не чути… А в нас тепер багато нового робиться, той-во… По селах, май більших, всюди «Просвіту» організують. Навіть у нас школу будують. Але я, брате, виджу, що з того ніц не буде. Ти, напевно, не тямиш того Якубського, що в дідича економом був… Ага… Дідич збанкротував, а Якубський загарбав усе та й сам поміщиком став. Тепер буде двір розбирати. Аби, кажу тобі, клапоть землі попав людям з дідицького. Все з’їв. Оце він упхався до тої школи, бо солтисом його призначили. Не буде хісна. Меш видіти, що правду кажу, той-во… А втім, най багачі будують, може, щось і бідному обірветься. Лиш одне я кажу: панами всі не стануть. Та й що, мой, з тої науки, коли бідних шарпають з усіх боків. Як тоті пани вже не збиткуються над бідним людом! Недавно на села понаїхало постерункових тьма-тьменна. Робили содому і гомору. Зерно з нафтою мішали, подушки пороли, в піч одежу кидали.

Є ще такі, що хочуть ліворуції. Але ті таяться. Отак ніби, як усі парубки, до дівок ходять, співають, а вечорами десь збираються. Поліція за ними, брате, як пси по сліду. А вони в маю фану червону на грунівській вежі повісили. На Хімчині недавно зловили якогось сторонського, допитували, страшно били, а потім – ланцюжки на руки – та й до криміналу.

Тепер за податки тиснуть. У мене здекутор кожух узяв. А я вже й робити не дуже годен…

У запічку сокотів цвіркун. За вікном шумів камеральний ліс. По кутках тулилися сутінки. Ніхто не світив світла, ніхто вже й не розмовляв. Тільки сутінки густішали, давили. В хату лізла ніч. Темна ніч.

Після вакацій Антін з Владеком зустрічалися рідше. Незрима перепона лягла між ними, і ні один з них не знав, як її усунути. Антонові стало важко жити. Він хотів поговорити з товаришем про все, що накипіло на серці, але Владек не бажав цього. В нього були свої інтереси. Робота славістського гуртка поглинала весь його вільний час: йому подобалося відкривати засідання, вести протоколи, похапцем писати й зачитувати перед студентами реферати. Антін скептично дивився на таку діяльність.

– Що ти нового сказав сьогодні про гуральські говірки? – роздратовано питав він Владека після його доповіді. – Хіба ти знаєш цей діалект? Навіщо перефразовувати відоме – не розумію.

– Досить нотацій, Антосю. Ти й цього не зробив. Соціальними питаннями зайнявся!

Антін промовчував.

У Владека почав формуватися свій світогляд. Дотепер він не мав власного погляду на речі. Добрий і легковірний від природи, життєрадісний і честолюбний, він ніколи не любив глибоко думати. І не було потреби. Думав батько, думав Антось, а він їм довіряв. Тепер Владек багато часу проводив зі своїм господарем, комісаром поліції Костельніцьким. Той ніколи не втручався в життя квартиранта, тільки деколи розмовляв з ним на політичні теми. Він так, між іншим, ділився з Владеком газетними новинами чи враженнями від прочитаної книжки, інколи за чаєм ні з сього ні з того пригадувалося щось з історії. Траплялося, що Владек слухав і з зацікавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповідав ще раз. Тоді Владек, забуваючи про розплющений ніс Костельніцького, пильно вдивлявся в очі розповідача. Деякі історичні факти були дуже цікаві. Розгром Хмельницького під Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Віслою» в 1920 році Костельніцький говорив як про єдиний в своєму роді приклад героїзму. Це було справді цікаво. Прочитавши ще раз «Огнем і мечем» Сенкевича, Владек простодушно поділився з Антоном:

– Цікаво, що інколи прості розбійники, як-от козаки, відіграють значну роль в історії.

Антін обурився. Він розповів товаришеві про визвольні війни сімнадцятого століття, про те, як польська шляхта гнобила і гнобить український народ, однак Владека це не переконувало.

– Україна – народ, – це я згоден. Україна – територія, визнаю. Але Україну як політичну одиницю не уявляю.

Антін сам шукав кінця в заплутаному вузлі ідей і поглядів. Він закинув наукову працю і знову почав докладно вивчати програми численних партій і товариств. Як і колись, найближчим йому був соціалізм. Але рівночасно він боявся його: революція необхідна, коли є умови для неї. Якщо ж їх немає, тоді тільки кров і марні жертви… Що дають страйки і робітничі бунти у Львові? Поповнення для тюрем. Хіба це перспективна боротьба? Але ж яка тоді партія може змінити суспільний лад? Шукав і не знаходив.

Якось один студент шепнув йому (він навіть не запам’ятав хто) про нелегальне засідання «Студентської громади» в залі Коперніка. Антін знав про існування цього товариства. Знав, що воно легальне і перебуває під протекцією націонал-демократів. Чому ж раптом їм захотілося влаштувати недозволені збори? Це зацікавило Антона, і він пішов.

Виступав голова товариства студент Вербицький. Він із запалом і патріотичною пристрастю говорив про ганебну заборону ректора вживати термін «український».

– Це ганьба, це насмішка, панове! Ректор мотивує свій наказ тим, що слово «український» означає політичну партію, а товариство академічне не може мати політичної мети. Цього терпіти не можна, ми мусимо написати протест.

Хтось із залу попередив голову, щоб говорив тихіше. Антін слухав, затамувавши подих.

– У нас нема політичної мети, це правда, – знизив тон голова, – але чому нам мають забороняти називати себе благородним іменем?

Антін знизав плечима, ніби не розумів слів промовця, оглянувся. Не стримався і кинув репліку:

– Для чого ж тоді називати благородним ім’ям товариство, яке не має благородної мети?

Його зацитькали.

– Ми, очевидно, повинні бути лояльними. Ректорат подає нам грошову допомогу, за що ми вдячні, але…

– Ті гроші, що ви одержали від ректорату, вдвадцятеро злупили з вашого батька! – пролунало знову з залу.

Всі оглянулися.

– Ви не вмієте поводитися! – обуривсь голова. – Хто ви такий?

– Я із філософії. Кривда моє прізвище. Можна мені слово?

– Що за нахабство? – далі обурювався Вербицький. – Кидає радикальні репліки, перебиває промовця і просить слова.

У залі загомоніли.

– Ви, здається, не член товариства. До того ж у легальному товаристві недопустимі революційні промови. Це провокація!

– Це не провокація. Я випадково потрапив сюди, думаючи, що на засіданні без куратора обговорюватимуться істотні питання, – вступив у перепалку Антін.

– У нас і обговорюється істотне питання. Я гадаю, що вам, українцеві, не байдуже, як вас називатимуть, – русином чи…

– Не байдуже, ні! Бо нас ще називають кабанами! Але коли засідає товариство нелегально і турбується тільки про милозвучність назви, а не тим, чи є в цього русина або українця хліб на обід, кожух на зиму, то кому потрібні ці збори і така робота товариства?

– Непогано сказано! – почувся несміливий голос із залу і загубився в гаморі.

– Пройдисвіт! – гукнув хтось інший, і зал заклекотів: – Соціаліст! За вікно його!

Антін побачив налиті презирством і люттю обличчя.

– Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрі. – Прошу бути тактовними, панове!

У залі вщухло.

– Виділ товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозуміння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засідання пускали тільки запрошених. А цього добродія, якому байдужа рідна нація, дозвольте попросити з залу.

Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.

Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.

– Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.

Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:

– Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.

Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.

– Здається, я знудив вас, Юлю.

Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.

– А далі? Що Владек?

– Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.

– Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?

Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч у дверях залу Коперніка віддалила нас.

А мені потрібний був друг. Як повітря. Наступні роки були сповнені незвичайних для мене подій. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що ніколи не забудеш.

Пам’ятаю, одного дня ендеки^[6] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напівпритомного скривавленого єврея. Волокли й реготали. І ніхто не боронив його. Стояв і я збоку, як підлий боягуз.

А зовсім недавно я був свідком убивства робітника-демонстранта. Мабуть, до смерті не зблідне в моїй свідомості ця жахлива картина. У нього з рота і з вух стікала кров, а він кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революція!»

Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революційної пристрасті, не знаю, чи сама ідея така сильна, що примушує саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героєві: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти приніс своєю геройською смертю?» Я звинуватив його і тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соціалістичну літературу. Чи мав рацію – не знаю. Я залишився самотнім, безпорадним у плутанині власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до праці над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалі більше почала цікавити доля незнайомих і далеких германізованих слов’ян. Наче щось спільне знаходив я між ними й тими людьми, в життя яких заглянув тільки одним оком.

Антін розповідав, а може, лише думав, бо часто Юлина рука дотикалася до його плеча, а великі здивовані очі дівчини злякано шукали його погляду й питали: «Як може бути все це правдою? Це з вами таке було? І оце ви, такий звичайнісінький, є такою незвичайною людиною? А далі?»

Юлі було дивно і страшно. Вона пригадала матір, хвору зажурену жінку, яка принесла зі свого Підгалля тужливу пісню, легенди про сміливих горців, гуральські вишивки і вічне здивування вищим світом. Від неї Юля чула про злидні простих людей, гірко плакала над їхньою долею, але людей тих ніколи не бачила. Вона росла й виховувалася дотепер у своєму, зрозумілому тільки для неї світі фантазії, поривань, мрій. Романи сучасних письменників вели її по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн відкривав перед нею світ, повний чудес, а Конан Дойль чарівною паличкою викликав з невідомого все нових і нових людей – страшних і добрих, цікавих і надзвичайних. А музика… Музика бриніла всюди. Небо, вітер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служниці, таємні дівочі мрії, незрозумілі для неї самої бажання – все це було музикою, що дзвеніла, гомоніла, сміялась, кликала і кликала кудись. Юлі бажалося чогось особливого в житті. Всі враження від зустрічей, знайомств тривали тільки хвилину, далі мусило статись те… Що саме – не знала, але вірила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження після сну, весна після зими, прохолода після спеки.

І враз воно прийшло. Дивувалась і не вірила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подібне до її мрій, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повітря. Неждано й раптово перед дівчиною відкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хіба тільки колись чула. Від страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий світ, серце завмерло у неї в грудях. Але вона ступила…

– Антосю… – прошепотіла, – Антосю…

Антін пробудився від своїх власних думок, спогадів і побачив перед собою її глибокі темні очі. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, він схопив Юлині холодні руки і, не вірячи, що це дійсність, потягнув її до себе.

Вирвалася з його обіймів і, не сказавши й слова, миттю вибігла з садочка, немов утікала від нього, від себе самої. Антін підбіг за нею до хвіртки. Вона зупинилась на веранді, – місяць золотив її волосся, – зупинилась, наче хотіла щось сказати. Але нічого не промовила. Рвучко повернулась і зникла.

У вітальні біля настільної лампи з зеленим абажуром сидів батько. Стомлений, знервований очікуванням, схопився з крісла і крикнув обурено:

– Де ти була? Друга година ночі!

Не знала, що відповісти. Вона ж і не подумала, що так пізно, що тато чекає. Мовчки вислухувала докори.

– Як тобі не соромно? Просидіти ніч?!

Ніч… Це звучало так дріб’язково. Ніч. А що таке одна ніч у житті людини? Сон, нереальні марення, як її дотеперішня фантазія. Таких ночей сотні, тисячі, а ця…

– Татку, ти будь спокійний за мене, – відповіла на пильний погляд батька, що впився підозрою в її сповнені щастям очі. – Будь спокійний, татку.

Аж тепер вона усвідомила, що трапилося сьогодні, їй хотілось кинутися батькові на груди, оповити руками його міцні плечі і щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися сміхом від великої радості й щастя.

Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кімнати.

І все-таки Юля засміялась. Розвела руки, мовби весь світ хотіла схопити в обійми, закинула назад голову і враз…

Мохнацький зробив гнівний жест, стукнув по столу і знову – кам’яним голосом:

– Щоб це було в останній раз!

Останній раз. Останній раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може він бажати своїй дитині, щоб така хвилина була першою і відразу останньою? Це щось не так, не так, не так!

– Так! – як відгомін її думок, грюкнуло останнє слово.

Зіщулившись, наче від побоїв, Юля зникла за дверима своєї кімнати. Впала на ліжко, сховала голову між подушками і ще хвилину дихала його віддихом, відчувала на своїх устах його поцілунок.

З подушки повільно зсувалась «Таємниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселі томи Конан Дойля, бездонно-таємничі Жуль Верна, суворі Жеромського, Міцкевича та Вальтера Скотта.

Коли-то візьмуть їх знову малі дівочі руки, розкриють, а зачаровані їх мовою чорні очі будуть бігти-переганятись по рядках? Коли те буде?