V

Відтоді люди стали по-іншому ставитися до Цезаря. Якщо Ізаурик стоїчно, як і належить старому солдату, сприйняв свою поразку, то Катулл, який бачив у своєму майбутньому понтифікаті вершину своєї кар’єри, так і не зміг оговтатися від цього удару. Наступного ж дня він у своїй промові в Сенаті почав викривати свого опонента:

– Тепер тобі не сховатися від нас, Цезар! – кричав він настільки злісно, що на губах його з’явилася піна. – Тепер ти відкрив карти, і всім зрозуміло, яка твоя мета. Ти націлився на захоплення держави!

У відповідь Цезар лише посміхнувся. Що ж до Цицерона, то його становище було двозначним. З одного боку, він був згоден з Катуллом у тому, що Цезар виношує зухвалі та неймовірно амбітні плани, які одного дня можуть стати загрозою для Республіки.

– Та в той же час, – розмірковував він, – коли я бачу, наскільки ретельно він зачісаний, і як обережно він одним пальцем поправляє свій пробор – мені важко уявити, що він здатний зазіхнути на римську конституцію.

Впевнений, що Цезар вже отримав майже все, чого прагнув, а решта – посади претора, консула, командувача військами – прийде до нього в свою чергу, хазяїн вирішив залучити Цезаря до керівництва Сенатом. Зокрема, консул вирішив, що очільнику державної релігії не годиться сидіти під час дебатів на лаві серед другорядних сенаторів, та звідти намагатися привернути увагу консула. Тому він почав надавати Цезарю слово одразу після преторів. Але ці спроби замирення супротивника призвели Цицерона до нової політичної поразки, яка вкотре проявила всю глибину підступності, на яку був здатний Цезар. І от як це сталося.

Незабаром після того, як Цезар виграв вибори – не більше ніж за чотири дні після цього, – йшло чергове засідання Сенату. Цицерон займав своє місце на подіумі, аж раптом на вході пролунав крик. Якийсь нікому не відомий пан продирався крізь натовп бездіяльних спостерігачів, що скупчилися біля входу. Його вкрите шаром пилу волосся стирчало в різні боки. Недбало накинута тога з пурпурним обрамленням не закривала повністю його військову форму. Замість червоного взуття він був одягнений у солдатські чоботи. В такому вигляді він крокував центральним проходом. Всі погляди були звернені на нього, і в залі Сената затихнули всі розмови. Ліктори, які знаходилися зі мною поруч, виступили вперед, аби захистити консула, та тут з лави преторів закричав Метелл Целер:

– Та зупиніться ви! Невже ви не бачите, що це мій брат?

З цими словами він з обіймами накинувся на прибульця. Залом пронісся здивований галас, який швидко перетворився на шум нервування. Всім було відомо, що молодший брат Целера, Квінт Цецилій Метелл Непот служив у Помпея легатом під час війни з Мітрідатом, і його несподівана поява в такому вигляді – вочевидь, він з’явився одразу з поля битви – могла означати, що римські легіони зазнали руйнівної поразки.

– Непоте! – закричав Цицерон. – Що це все має означати? Ну ж бо, говори!

Непот відірвався від обіймів брата. Це був гордовитий чоловік, який дуже пишався своєю природньою красою та фізичними даними (багато хто подейкував, що перевагу він віддавав чоловікам, а не жінкам). Та й насправді, він ніколи не був одруженим та не лишив нащадків. Однак, все це – плітки, які мені не хотілося б повторювати. Він розправив свої потужні плечі та звернувся до сенаторів:

– Я прибув прямо з табору Помпея Великого в Аравії! Я плив найшвидшими кораблями та скакав найшвидшими конями, аби принести вам цю радісну звістку! Тиран та запеклий ворог Риму Мітрідат Євпатор помер на шістдесят восьмому році життя! Війну на Сході виграно!

Далі, як це зазвичай буває після оголошення таких драматичних звісток, на якусь мить встановилася цілковита й непорушна тиша, а потім уся зала вибухнула оплесками. Чверть століття тривала війна Риму з Мітрідатом. Хтось казав, що в Азії він винищив вісімдесят тисяч римлян. Інші казали про сто п’ятдесят тисяч. Та яке б з чисел не відповідало дійсності, Мітрідат був уособленням самого жаху. З незапам’ятних часів його ім’ям римські матері лякали своїх дітей, аби змусити їх добре поводитися. А тепер його більше не було! І в цьому – заслуга Помпея! І байдуже, що Мітрідат вчинив самогубство, аби не загинути від руки римлянина, – старий тиран спробував прийняти отруту, та вона не подіяла через те, що старий тиран довгими роками, побоюючись отруєння, вживав протиотруту для перестороги – і довелося кликати солдата, який його і добив. І байдуже, що багато хто вважав, що це саме Лукулл – який досі чекав на свій тріумф за міськими мурами – заклав підвалини тієї стратегії, яка зрештою поставила Мітрідата на коліна. Важливим було те, що сьогодні героєм був Помпей – і Цицерон знав, що робити в цьому випадку. Щойно оплески затихнули, він підвівся та запропонував оголосити п’ять днів всенародної подяки в Римі на честь військового генія Помпея. Сенат зустрів цю пропозицію оплесками. Потім він дав слово Гібриді, який теж пробуркотів декілька слів захоплення. Далі консул надав Целеру можливість прославити свого брата, який проплив та проскакав тисячі миль, аби донести до нас цю добру звістку. І в цю мить зі свого місця підвівся Цезар – Цицерон надав йому слово, вважаючи, що той запропонує принести богам жертви на знак подяки.

– При всій повазі до нашого консула дозвольте запитати, чи ми не занадто бережливі у проявах нашої подяки? – сказав Цезар оксамитовим голоском. – Пропоную поправку до пропозиції Цицерона. Кількість днів всенародної подяки має бути збільшена вдвічі і становити десять днів. Окрім того, Сенат має надати Гнею Помпею довічний дозвіл з’являтися під час Ігор в одязі тріумфатора – аби навіть під час відпочинку наші громадяни не забували, чим йому завдячують.

Мені майже було чути скрегіт зубів Цицерона за його штучною посмішкою, коли він ставив цю пропозицію на голосування. Він знав, що Помпей зверне увагу на те, що Цезар виявився вдвічі більш щедрим, ніж сам консул. Пропозицію було підтримано одноголосно, за винятком одного голосу молодого сенатора на ім’я Марк Катон. Він заявив, що Сенат обходиться з Помпеєм, наче він цар, займається запопадництвом та підлабузництвом – і засновники Республіки вже, певне, попереверталися в своїх трунах. Він у своєму виступі відверто глузував з рішення Сенату – і двоє сенаторів, що сиділи по обидва боки, спробували силою всадити його на місце. По обличчях Катулла та решти патриціїв я зрозумів, що Катону вдалося добряче зачепити їхнє самолюбство.

Узагалі, з усіх видатних постатей минувщини, яких я зберігаю в своїй пам’яті та які являються мені у снах, Катон – найбільш непересічна постать. Це була ну дуже чудернацька істота! Тоді йому було не більше ніж тридцять років, та він мав обличчя старця. Статура його була вкрай недолугою, за волоссям він не слідкував. Ніколи не посміхався та нечасто мився. Від нього тхнуло. Релігією для Катона було накопичення. Хоча він і був багатієм, та ніколи не їздив у ношах, переміщувався виключно пішки і, до того ж, дуже часто відмовлявся й від чобіт, а подекуди й від туніки. Катон стверджував, що хоче навчитися не озиратися на думку оточуючих, хай би про яку справу не йшлося – важливу чи дрібну. Службовці казначейства жахалися його, наче чорт ладану. Майбутній сенатор колись, коли ще був зовсім молодим, прослужив там близько року – і вони розказували мені, що Катон змушував їх звітувати за будь-яку, навіть дрібнісіньку суму, яку вони витратили. І навіть після завершення своєї служби там він продовжував приходити в Сенат з табличками видатків казначейства і, розсівшись на своєму незмінному місці на останньому ряду, дуже пильно вивчав ці таблички, не звертаючи уваги на сміх та розмови оточення.

Наступного дня після надходження звістки про смерть Мітрідата Катон завітав до Цицерона. Консул випустив стогін, коли я повідомив йому, що на нього очікує Катон. Він знав його з давніх часів та навіть виступав на його боці в суді, коли той піддався одному зі своїх несподіваних імпульсів та вирішив через суд змусити свою двоюрідну сестру Лепідію з ним одружитися. Та все ж Цицерон розпорядився запросити гостя.

– Ми маємо негайно позбавити Помпея посади головнокомандувача, – проголосив Катон, ще навіть не встигнувши зайти. – Та наказати йому негайно повернутися до Риму.

– Доброго ранку, Катон. Чи не зажорстке рішення, тим паче після його останньої перемоги?

– Саме в цій перемозі й криється вся проблема. Помпей має служити Республіці, а ми ставимося до нього, наче це він – наш хазяїн. Якщо ми не вживатимемо будь-яких заходів, то цей полководець повернеться та захопить всю державу. Ти маєш вже завтра внести пропозицію про його звільнення.

– В жодному випадку. Помпей – найуспішніший римський воєначальник з часів Сципіона. Він заслуговує на всі почесті, які ми йому надаємо. Ти припускаєшся тієї ж помилки, що й твій прапрапрадід, коли той позбавив посади Сципіона.

– Ну що ж, якщо його не зупиниш ти, то це зроблю я.

– Ти?

– Я маю намір подати свою кандидатуру на посаду трибуна і хочу, аби ти мене підтримав.

– Правда?

– Як трибун я накладатиму вето на будь-який закон, що буде вноситися прислужниками Помпея. Я хочу стати політиком, який буде зовсім не схожим на теперішніх.

– Впевнений, що саме таким ти й будеш, – сказав Цицерон, через плече дивлячись на мене та злегка підморгнув мені.

– Я хочу принести в політику невблаганну логіку філософії, розбираючи кожну проблему крізь призму максим та концепції стоїцизму. Тобі відомо, що в моєму будинку живе Атенодор Кордилій, який, ти погодишся, є провідним знавцем стоїцизму. Він стане моїм постійним радником. Республіка повільно дрейфує до катастрофи, як я це бачу. Її підганяють вітри компромісів, на які ми так легко йдемо. Нам у жодному випадку не слід було надавати Помпею цих виняткових переваг.

– А я їх підтримав.

– Я знаю, і тобі має бути за це соромно. Я зустрічався з Помпеєм в Ефесі, коли три роки тому повертався до Риму. Він нагадував східного тирана. Хто дозволив йому зводити всі ті прибережні міста? А захоплювати нові провінції? Сенат колись це обговорював? А народ за це голосував?

– Він командує військами на місці. Тому він неминуче повинен мати певний рівень самостійності. Після перемоги над піратами він був вимушений зводити бази, аби убезпечити нашу торгівлю. Інакше ці бандити повернулися б, щойно він залишив би ті території.

– Та ми загрузли в краях, про які нічого не знаємо! От зараз ми окупували Сирію! Сирія… Що нам там треба? А потім настане черга Єгипту – і нам доведеться постійно тримати там легіони. Хто очолює легіони, які контролюють імперію – це може бути Помпей чи будь-хто інший – він завжди неминуче контролюватиме й Рим. А того, хто намагатиметься йому заперечити, звинувачуватимуть у браку патріотизму. Консулам лишатиметься лише вирішувати цивільні спори від імені якогось заморського генералісимуса.

– Катон, ніхто не сперечається з тим, що певна загроза існує. Але ж у цьому весь зміст політики – долати перешкоди в міру того, як вони з’являються, і завжди бути готовим долати нові. Я порівняв би мистецтво політика з мистецтвом командувача флотом: зараз пливемо на веслах, а потім станемо під вітрила. Зараз ти йдеш під вітром, а згодом – боротимешся проти нього. Зараз ти прагнеш зловити хвилю прибою, а потім намагаєшся від неї ж утекти. Це потребує довгих років навчання й практики, а не просто вивчення однієї інструкції, навіть якщо її написав Зенон^[9].

– І на що ти очікуєш від такого плавання?

– Сподіваюся, воно дасть мені вижити в ці буремні часи. Погодься, це не мало.

– Ха-ха! – хоча Катон сміявся нечасто, сміх його від цього приємним не ставав, він був схожий на хрипле, грубе гавкання. – А дехто з нас сподівається на значно більші досягнення. Але це вимагає інших навичок керування судном. Ось тобі мої заповіді, – з цими словами Катон почав загинати свої довгі худорляві пальці: – Ніколи не відступай перед проханнями, не потурай хибі та не пробачай людям їхніх помилок. Ніколи не розрізняй між собою хибних учинків – всі вони однаково хибні, якою б не була серйозність гріха. І, зрештою, не йди на компроміси відносно жодного з цих принципів. Бо «лише мудреці, навіть потворні, прекрасні…»

– «…вони багаті в жебрацтві, і в рабстві вони – царі». Я вже чув цю цитату, дякую. Якщо ти прагнеш прожити спокійне життя науковця, обговорювати філософію зі своїми дітлахами та учнями – то цілком може бути, що твій шлях правильний. Та якщо ти прагнеш керувати Республікою, в твоїй бібліотеці повинно бути багато інших книг, окрім однієї лише праці Зенона.

– Ми гаємо час. Ти, вочевидь, не підтримаєш мене.

– Зовсім навпаки, я із задоволенням за тебе проголосую. Спостерігати за твоєю діяльністю на посаді трибуна стане одним з найбільш незабутніх видовищ за всю історію Риму.

Коли Катон пішов, консул сказав мені:

– Щонайменше наполовину він божевільний. Але щось у ньому є.

– Він має шанси на перемогу?

– Звісно, має. Кого звуть Марк Порцій Катон, той завжди матиме в Римі непогані шанси. І він має рацію щодо Помпея. Як нам обмежити його амбіції? – Цицерон замислився. – Надішли раба до Непота, нехай дізнається, чи той вже відпочив з дороги? Якщо так, то запроси його завтра на воєнну нараду після засідання Сенату.

Зробивши, як сказав Цицерон, я отримав відповідь, що Непот повністю віддається до послуг Цицерона. Тому після завершення на наступний день засідання Сенату, Цицерон попросив декількох колишніх консулів, які мали воєнний досвід, залишитися, аби заслухати більш детальну доповідь Непота про плани Помпея. Крассом, який вже пізнав владу, яку дають посада консула та незліченні багатства, цілковито оволоділа тепер мрія про єдину річ, якої він ще не мав – про воєнну славу. Тому він щиро жадав взяти участь у воєнній нараді. Він навіть почав ходити вперед-назад навколо курульного крісла Цицерона, сподіваючись отримати запрошення. Та Цицерон ненавидів Красса більше, ніж будь-кого, окрім Катіліни, – тому не міг втратити нагоду його принизити. Він настільки неприкрито ігнорував його, що зрештою, розлючений, Красс пішов, залишаючи позаду з десяток сивочолих сенаторів, які згуртувалися навколо Непота. Я невибагливо стояв збоку та робив нотатки.