Який, до речі, виявився банальним фізіологічним явищем – світлочутливі клітинки в оці вимикаються з периферії до центру, й поле зору звужується, що й викликає ілюзію. Отаке розчарування.
Хоча натхнені адепти життя після смерті все одно не повірять.
А я, відповідно, не повірю у те, ніби там щось є.
Втім, не повірю – тут недоречний термін, бо я не вірю. Я знаю. Я там колись побував ненадовго й нічого, окрім темряви, не побачив, ані з Осірісом, ані зі святим Петром не зустрівся, чорти мене в казан не тягли, гурії не зустрічали.
Просто пітьма – як у глибокому-глибокому сні.
Може, воно й на краще. Не вистачало ще відповідати за те, що гріхом не вважав ані тоді, коли коїв, ані опісля.
Хоча закінчити шлях під колесами якогось банального автомобіля теж не хотілось би – бо дуже вже по-дурному. Краще або в бою та зненацька, або тихо-мирно у ліжку років через півсотні, бажано уві сні.
Тому дороги я переходив, лише дочекавшись, поки зелений погорить зо кілька секунд, або й взагалі – під або над землею. Й у метро був весь час напоготові, стояв чортзна-де від краю платформи, перед тим, як зайти у вагон, пропускав уперед двійко-трійко активних бабусь, – як же ж вони стартують, завваживши вільне місце, куди там драгстерам! – й виходити намагався теж не першим. Бо всяко буває.
Але всякого не було. Потяг не зупинявся серед тунелю, не врізався в зустрічний, на вагон не падала зверху бетонна паля, як кілька років тому в Москві, не відчинялися на ходу двері (хоча це й не допомогло б – бо я завбачливо ставав від дверей подалі). Коротше кажучи, доїхалося нормально – що туди, що назад.
У маршрутці я трохи понервував, але й тут все скінчилось так само, як і завжди – доїхали, розібралися, хто де виходить, кому краще вийти, а кому досить лише посунутись, щоб випустити.
Хряснули двері, і я швиденько відійшов на пару кроків далі від бордюру – про всяк випадок.
І дорогу перейшов, кілька разів поглянувши ліворуч-праворуч. Теж нормально перейшов, без жодних ускладнень.
І вже проходячи біля місцевого культурного центру – кіоску з пивом, відчув, що руки трохи той… ну, не так щоб трясуться… але трохи той.
Зупинився й узяв пляшку «Чернігівського». Відійшов трохи далі, щоб не створювати натовпу біля самого кіоску, хай там молодь стовбичить, й потяг з кишені ключа – відкорковувати.
Почулось тихе дзижчання, й у ліву ногу щось неболяче, але відчутно штовхнуло. Все ще на нервах, я смикнувся, мало не впустив пляшки й лише тоді завважив дитячий автомобільчик з антеною на багажнику.
Іграшка. Просто іграшка.
Хлопчик років десяти голосно реготнув, посмикав важелі на пульті, й машинка слухняно відкотилась назад. Вибачитися, звичайно, навіть думки не промайнуло.
Ну та й чорт з ним.
Я відкоркував пиво, пхнув ключа назад до кишені і вже хотів був зробити перший ковток, аж раптом відчув ще один поштовх – цього разу у праву ногу.
Той самий автомобільчик впирався так, ніби хотів зрушити мене з місця, дзижчав, буксуючи, але, звичайно, посунути центнер живої маси не міг.
Хлопчина стояв за десяток кроків й скалив нерівні зуби.
– Припини, – незадоволено сказав я, обережно відштовхуючи машинку. – Поламається.
Він знову посмикав важелі, й іграшка відкотилась.
Пиво виявилось теплуватим, але подіяло все одно заспокійливо. Приємно шурхотіла осідаючи піна. Цей звук мені завжди подобався. Колись, давно-давно, у дитинстві, зпаяв навіть генератор «рожевого шуму» – отакого шелестіння, чи то листяного, чи то очеретяного, а чи пінистих морських хвиль…
Знов почулось дзижчання, й легкий удар у обидві ноги одразу, бо розставлено їх було не дуже широко.
Той самий автомобільчик і той самий хлопчик. Мабуть, не дуже розумний.
Я знову легенько відштовхнув машинку, розвернувся й рушив додому.
І знов позаду задзижчало, і…
Ні. Не стукнуло. Хлопчик схибив – скерував машинку якраз під ту ногу, що я опускав. Я й опустив. От чесно скажу – ненавмисне.
Але пластмаса видала жалібне «хрусь!», й дзижчання урвалося. Це ж іграшка, хіба їй багато потрібно? Та ще й, мабуть, китайська.
– ААААААА!!! – почулося замість дзижчання, причому негайно. Й рота хлопчик роззявив так, наче бегемот – кажуть, у них паща градусів на сто двадцять розчиняється. Але бегемоти з розчахненою пащею кидаються один на одного, а хлопчик з таким самим бегемотячим ревом кинувся навтьоки й зник у провулку.
Я знизав плечима й неквапно рушив запланованим курсом.
Додому. Допити пиво, пхнути до рота якийсь бутерброд, можливо, зазирнути в інтернет або подивитися шматочок якогось фільму – бо одразу весь вже не можу, нудно стає. Помилявся Бредбері, коли писав, що телевізор став нашим господарем, що телеведучий вирішує, коли нам можна зробити крок від екрану, а коли ні, й що ми будемо планувати режим залежно від того, що там показують. Чорта з два. Зараз я так само не залежу від телеекрану, як і від звичайної книжки, хоч паперової, хоч електронної…
– Гей, ти! – почулося ззаду, і стало ясно, що вечір перестав бути спокійним або принаймні ось-ось перестане.
Озирнувся.
Посеред вулиці, не завдаючи собі клопоту рухатись тротуаром, швидким кроком наближалися троє… перепрошую, четверо, якщо рахувати того хлопчика. Паща його вже не була роззявлена, натомість у руці все ще теліпався осиротілий пульт управління.
– Чого маленького ображаєш? – начебто миролюбно запитав перший з трійці. Вигляд у нього був теж не дуже агресивним, але пролетарським. – І не соромно? Мене спробуй образь.
Пробувати не хотілось, але на таку пропозицію, на жаль, є лише три варіанти відповіді. Перший – негайно покаятись, вибачитись, можливо, компенсувати вартість іграшки. Тоді битимуть не сильно. Точніше, плануватимуть, що не сильно, але захопитися можуть.
Варіант номер два – тікати. Ганебно, аякже. Та чесно кажучи, міг би й скористатися.
Варіант номер три…
Його мені обдумати вже не дали.
– Та що з ним, паскудою, говорити, – рикнув другий суб’єкт. Був він трохи нижчий, натомість плечі мав ширші, та й рухався досить жваво – ніби колишній боксер, або щось таке. Або й не колишній. Принаймні, вгатити спробував лівою.
Ні, мабуть, все-таки колишній й великих успіхів у спортивній кар’єрі не мав.
Кулак рухався повільно, наче власник його просто бавився.
Єдине, що мені сподобалося у цій ситуації, – це те, що координації трійця не мала жодної. Поки один теревенив, другий замахувався, третій лише вирішував, що робити.
Отже, варто скомбінувати варіанти номер два та номер три.
Я сахнувся від кулака, наче кіт від собаки, пробіг два кроки спиною назад. Менше – не повірять, що дуже злякався, а більше – спіткнутися можна. Розвернувся й вжарив щодуху.
Ззаду почулося презирливе «Тю!..» і я аж злякався – а раптом жоден не поженеться? – але з полегшенням почув не лише тюкання, але й тупіт.
Важкий. Мабуть, боксер.
За пару секунд (або метрів десять, це вже у яких одиницях міряти) тупотіння стало подвійним – ага, додався ще хтось. Сподіваюсь, третій, бо дядька пролетарського вигляду мені чомусь стало шкода. Знаю, що дурість, але…
Тупотіння наближалося, і я наближався. Тупотіння – до мене, а я – до повороту у темний провулок поміж двома невеличкими двориками. В одному жила охайна бабуся, порала квіти, й частенько я бачив її на ослінчику біля хати. У більшості випадків поруч з нею лежав такий же немолодий кіт – мабуть, останній уже на її віку.
Дворище навпроти бабусі з котом було наче для контрасту влаштоване – закидане й захаращене. Біля входу примостилася будка з написом «Ремонт взуття», але відкритою я її жодного разу не бачив. Мабуть, колись у дворику був город – бо земля має довгу пам’ять, й побачити ряди грядок можна ще довго-довго після того, як помре дбайливий городник. А найдовше зберігаються чомусь квіти. Іноді через десятки років після того, як підуть люди або вимре село, на руїнах майорять півники-іриси, визирають з-поміж трави конвалії, а восени загоряються й світяться маяками дрібні, здичавілі за роки, айстри.
Може, тому самотні бабусі й вирощують квіти? Щоб хоча б якийсь слід залишити на землі?
Хай там що, а в цьому провулку слід у будь-якому випадку залишитись.
З вулиці помітно цього не було, але в самому кінці провулочок мав ще й поворотик ліворуч – на іншу вулицю. Хтозна, чому сусіди не змовились та не посунули трохи паркани – може, в сварі були, й від того страждали обидва, причому таки страждали – бо в цьому провулку й шприців було накидано багатенько, й презервативи траплялися… єдине, що пляшок мало було, бо визбирували.
От за поворотиком я й загальмував. Озирнувся.
Не помилився. Першим за мною гнався таки «боксер», й морда у нього була натхненна – хоч картину малюй! До цього я таке лише раз бачив – це коли ми з дружиною поверталися з озера, й назустріч вискочив песик – маленький, кругленький, білий та пухнастий – не песик, а шерсті клубок! – й з переляку її обгавкав, а дружина, також виключно з несподіванки, голосно вереснула. Бачили б ви, як той песик зрадів! Це ж, мабуть, вперше в житті вдалося йому когось налякати! Як переможно він гавкав, а дружина одночасно верещала й від сміху давилася, а пізніше сказала мені, що найбільше боялася, аби я того пса не відфутболив кудись в очерет. Бо він хоч і лютий, але, мабуть, дуже легкий.
Давно це було… вже й дружини нема, та й песик навряд чи живий.
«Боксер» був важкий, але задачі відфутболити його кудись в очерет не стояло. Цілком досить виявилось просто копнути його носаком під груди. Першою думкою взагалі було – у морду заїхати, але роки уже не ті. Вже не віддаєш перевагу ефектності над ефективністю. Вже як бити – то виводити з ладу, а не спостерігати театральні ефекти.
Швидкість бігу наклалася на швидкість удару. Дядько неголосно кавкнув й, миттю скрутившись у бублик, завалився на бабусин паркан. Я подумки зморщився – бабуся-ж бо тут до чого? – але паркан витримав.
Другий переслідувач встиг зупинитись, тому довелося лупити спочатку в коліно – він ойкнув, поточився, але не впав, а вже добивати можна було непоспіхом – проміж ніг, під груди, коліном у носа та одночасно кулаком у потилицю.
Захрускотіло, і знаєте, що я вам скажу? Хрускіт цей неприємний, лише коли десь щось збоку хрускотить. А якщо причина його – власний кулак, то мелодія ця значно приємніша за Софію Ротару. Або «Айрон Мейден», це вже в кого які смаки.
Ліг.
Не я, звісно, а переслідувач. Мовчки ліг, навіть не застогнавши.
Не чекаючи наступного, я вискочив знов на освітлене місце – якраз «пролетареві» назустріч. Біг він незграбно, підтюпцем, а назирці, кроків за десять від нього, біг і винуватець пригоди – все ще з пультом від машинки в руках.
– Гей, – сказав дядько, зупиняючись так швидко, як тільки зміг. – Ти той… ти мені тут не той!..
Хлопчик зупинився миттю, аж юзом на підборах проїхався – розумнішим виявився за батька. Буває й таке, й в цьому віці буває теж. Якщо на дітях геніїв природа відпочиває, то на пролетарських нащадках, можливо, інколи й напружується? Хтозна. Не на часі було розбиратися.
Цього я збив боковим ударом по литці. Не певен, що дядько взагалі помітив, що сталося – цілком ймовірно, ніби просто відчув, як раптом сказилась земля, рвонула праворуч, а потім добряче приклала об лівий бік.
Гепнувся дядько так, ніби з третього поверху викинули скручений у рулон килим.
Я гадав, дитина заверещить, але хлопчик й справді виявися розумним – бо замість вереску почулося тупотіння, й воно не наближалося, а скоріш навпаки. Причому з швидкістю чи не більшою, аніж коли мене наздоганяв «боксер».
Як, до речі, він там? Було б глянути та й не стовбичити тут, на видноті, бо воно мені треба?
«Боксер» залишався на місці. Він не стогнав – мабуть, і досі не міг вдихнути, як слід, а тому лише неголосно мукав. Й скручений був так, ніби пообіцяли премію, якщо вдасться запакувати його в «дипломат». І ясно, що не влізе, але премію дуже хочеться.
Ритися в кишенях настільки скрученої людини було б незручно, тому я підійшов до наступного учасника забігу.
Цей був у кращому стані – цебто, стогнав і тримався за носа. Про всяк випадок копнув його ногою в печінки (охнув, гад!), й ривком перекинув його на живіт. Пхнув руку спочатку в праву кишеню штанів (гроші? Цікаво, скільки? А, дурня якась, хай йому залишається!), потім у ліву. О, а це вже цікаво.
З лівої видобув якийсь документ у жорсткій обкладинці – чи то перепустка, чи щось таке. Роздивлятися його у темряві означало марно втрачати час, отже я недбало пхнув його… теж до кишені, але вже своєї, й через поворот вийшов на іншу вулицю.
Про всяк випадок ще й гака зробив, повернувшись додому трохи кружним шляхом, через дорогу. Траса не траса, але навіть уночі раз на півгодини хтось та проїде, бензином дихне, собачці нюх відіб’є… якщо раптом все-таки буде міліція й буде собачка.
А на випадок, якщо знайдуть власними силами – бо все-таки менше кварталу додому, цілком можуть і пройтися вулицями, в будинки позазирати – то на цей випадок принаймні одного з них я знайду першим.
Томка радісно кинулася назустріч й обуреним нявканням почала вивалювати місцеві новини – рудий собака її обгавкав, чорний кіт прийшов начебто в гості й виїв, негідник, усе молоко з мисочки, а горобці, ох уже ці мені нахабні горобці! так і пурхають, так і пурхають, але до лап не йдуть. А ще, хазяїне, без тебе холодно й страшно, дай-но я заскочу тобі на коліна, згорнуся клубочком й трохи повуркочу…
О проекте
О подписке