Багато років потому, коли він став достатньо дорослим, щоби краще розбиратися в житті, Фергюсон, згадуючи той юнацький період обожнення свого героя, морщився від досади, але саме так він сприймав події в 1960 році, та і як він міг добре розбиратися в житті, проживши на той час на землі лише тринадцять років? Тому Фергюсон вболівав за Кеннеді й бажав йому перемоги, так само як він колись вболівав за «Гігантів», бажаючи їм перемоги в іграх Світової серії, бо зрозумів, що політична кампанія нічим не відрізнялася від спортивної події. Замість ударів там обмінювалися різкими фразами, хоча політичні поєдинки за своєю жорстокістю й запеклістю часто не поступалися найкривавішим поєдинкам боксерів. Коли ж ішлося про змагання за посаду президента, то боротьба розгорталася в такому грандіозному й видовищному масштабі, що кращого шоу в Америці годі було й шукати. Ефектний Кеннеді проти похмурого Ніксона, Король Артур проти Зануди, чарівливість проти неприязні, надія проти розчарування, день проти ночі. Чотири рази двоє претендентів дебатували по телевізору, чотири рази Фергюсон з батьками дивилися ці дебати в маленькій вітальні, і чотири рази вони були впевнені, що Кеннеді переміг Ніксона, хоча люди казали, що по радіо Ніксон буквально розтоптав свого опонента. Але найголовнішим тепер був телевізор, телевізор був майже у всіх і йому невдовзі судилося стати всім – як і передрік батько Фергюсона під час війни, тож на домашньому екрані перший телевізійний президент переміг за явною перевагою.

Перемога ж, яку Кеннеді виборов 8 листопада, була далеко не такою переконливою, як в телевізорі, – він набрав лише на сто тисяч голосів більше в загальнонаціональному масштабі, що стало одною з найменших переваг в історії виборів; що ж стосувалося колегії виборщиків, то тут перевага виявилася вагомішою – аж на 84 голоси. Коли Фергюсон пішов наступного ранку до школи святкувати перемогу разом з іншими прихильниками Кеннеді, ці цифри були іще невідомими; і досі не припинялися розмови про триваючу відсутність результатів з Іллінойсу, подейкували, що чиказький мер Дейлі викрав машини для голосування з республіканських дільниць і втопив їх в озері Мічиган. Коли ці звинувачення дійшли до вух Фергюсона, він сприйняв їх з трудом, бо думка про фальшування була надто ганебною, надто моторошною; важко було уявити собі, що такий недостойний трюк міг обернути вибори на непристойний жарт, комедію з брудними маніпуляціями та брехнею. Фергюсон вже був зібрався дати вихід своєму несамовитому обуренню, але раптом змінив хід своїх думок, збагнувши, що треба відкинути свій піонерський ідеалізм і визнати, що статися могло що завгодно. Нечесних людей багато скрізь, і чим впливовіша людина, тим більшим є потенціал корупції, але навіть якщо ця історія правдива, ніщо не вказувало на те, що до неї був причетний Кеннеді. Дейлі та його банда шахраїв – можливо. Але не Кеннеді. В жодному разі не Кеннеді.

Але попри свою непохитну впевненість в чесності людини майбутнього всю решту дня Фергюсон носив у голові образ отих потонулих машин для голосування, які лежали тепер на дні озера Мічиган, а коли остаточні цифри засвідчили, що Кеннеді переміг би й без голосів, отриманих в Іллінойсі, думка про машини все одно не покидала його іще багато років потому.

Вранці 20 січня 1961 року він сказав своїм батькам, що почувається зле і чи не можна йому пропустити заняття. Оскільки Фергюсон був хлопцем сумлінним і не вирізнявся тим, що вигадував собі неіснуючі болячки, його прохання було задоволене. Отак йому вдалося подивитися інавгураційну промову Кеннеді, сидячи перед телевізором, тоді як його батьки були на роботі в центрі міста. Він сидів один у маленькій вітальні, сполученій з кухнею, споглядаючи церемонію, що відбувалася в холодну й вітряну вашингтонську погоду, настільки холодну й настільки вітряну, що коли древній Роберт Фрост зі сльозливими очима піднявся на трибуну прочитати вірша, якого він написав з приводу інавгурації, той самий Роберт Фрост, який був автором єдиного рядка поезії, який Фергюсон знав напам’ять («Дві дороги у жовтому лісі»), вітер, брикнувши, мов норовистий кінь, несподівано ударив з такою силою, що вирвав з рук старого манускрипт, який складався всього з одної сторінки, і підкинув його високо в повітря. Старенький сивочолий бард вмить позбувся свого творіння, яке збирався зачитати, але не розгубився, взяв себе в руки з завидним самовладанням та жвавістю і, тоді як його новий вірш шугав над натовпом в повітрі, прочитав напам’ять свого старого вірша, обернувши таким чином потенційну катастрофу на свого роду тріумф, тріумф вражаючий, але водночас і комічний, або, як висловився Фергюсон, розповідаючи про це своїм батьків того вечора, і кумедний, і водночас не кумедний.

А потім на трибуну вийшов щойно приведений до присяги президент, і з тої миті, коли він почав свою промову, ноти, які злітали з цього добре настроєного риторичного інструменту, так природно лягли на Фергюсонів слух, так доречно з’єдналися з його внутрішніми сподіваннями, що йому здалося, наче він слухає виконання музичного твору. «Людина тримає у своїх тлінних руках. Нехай шириться слово. Заплатимо будь-яку ціну, знесемо будь-який тягар. Атомна зброя має потугу знищити всі види людських злиднів, а разом із ними – всі види людського життя. Нехай кожна країна знає. Передали смолоскип як естафету. Здолаємо всі негаразди, підтримуватимемо всіх наших друзів, боротимемося з усіма нашими ворогами. Нове покоління американців. Ця нестійка рівновага страху, яка затримує прихід тої години, коли почнеться остання війна людства. Сурма знову кличе нас вперед. Кличе нас нести тягар тривалої боротьби, чий результат нам невідомий наперед. Але почнімо. Народжене в цьому столітті, загартоване війною, дисципліноване важким і жорстоким миром. Досліджуймо зорі. Не питай, що може зробити для тебе твоя країни. Питай, що ти можеш зробити для неї. Боротьба зі спільними ворогами людства: тиранією, хворобами та війнами. Нове покоління. Питай. Не питай. Але ж почнімо».

Наступні двадцять місяців Фергюсон пильно спостерігав, як чоловік майбутнього йшов, спотикаючись, вперед, ознаменувавши створення своєї адміністрації народженням Добровольців Корпусу миру, а потім поставивши під сумнів власні ініціативи катастрофою, яка сталася сімнадцятого квітня в Затоці Свиней. Три тижні потому НАСА закинула в космос, мов футбольного м’яча, астронавта на ім’я Алан Шепард, і Кеннеді проголосив, що до кінця шістдесятих років нога американця ступить на поверхню Місяця. Фергюсону було важко повірити в це, але він сподівався, що так воно й станеться, бо він бажав, щоби його обранець довів свою правоту. Потім Джон із Жаклін подалися до Парижу на зустріч з Де Голлем, після якої відбулася дводенна зустріч з Хрущовим у Відні. Не встиг Фергюсон і оком зморгнути, як в Німеччині виросла Берлінська стіна, а коли він читав першу в своєму житті книгу про американську політику, «Як стати президентом, 1960», в Єрусалимі розпочався процес на Ейхманом. Те сумне видовище, де наполовину лисий, з нервовим тиком, вбивця сидів один у скляній будці, Фергюсон спостерігав по телевізору щодня після школи, спостерігав, проникнутий жахом почутого, але не зводячи очей з екрану, не в змозі відвести їх, і до того часу, коли процес завершився, він встиг прочитати аж 1245 сторінок книги «Злет і падіння Третього Рейху» – дебелого фоліанту, написаного колишнім опальним журналістом Вільямом Ширером, який став лауреатом премії National Book Award. То була найдовша книга, яку до того доводилося читати Фергюсону. Наступний рік почався з іще одного космічного досягнення: в лютому Джон Гленн злетів аж за межі тропосфери й виконав три витка довкола Землі; це досягнення весною повторив Скотт Карпентер, а потім, лише два дні потому, як Джеймс Мередіт став першим чорним студентом, зарахованим до Університету Міссіссіппі (іще одне видовище, за яким Фергюсон спостерігав по телебаченню, сподіваючись, що бідолаху не заб’ють до смерті), Уоллі Ширра перевершив Гленна й Карпентера, облетівши на початку жовтня довкола земної кулі аж шість разів. В той час Фергюсон був уже в десятому класі своєї нової середньої школи в Монклері, і через те, що його матір відмовилася підписати офіційну заяву, футбольний сезон розпочався без нього. На час польоту Ширра в космос він майже встиг подолати своє розчарування, однак знайшов собі новий інтерес в особі Анни-Марії Думартін, співучениці-десятикласниці, яка перебралася до Америки з Бельгії і відвідувала разом з ним заняття з геометрії та історії. Фергюсон настільки захопився новим об’єктом своєї швидко зростаючої симпатії, що йому стало нíколи думати про чоловіка майбутнього. Тому в той вечір двадцять другого жовтня, коли Кеннеді звернувся до американського народу з інформацією про російські ракетні бази на Кубі і про запровадження військово-морської блокади, він не дивився цю трансляцію вдома разом зі своїми батьками. Натомість він сидів в громадському парку з Анною-Марією Думартін, обнімаючи її й цілуючи вперше в житті. Вперше в житті зазвичай уважний Фергюсон забув про все на світі, і тому найбільша міжнародна криза з часу Другою світової війни, загроза ядерного конфлікту і можливого кінця існування роду людського відбилася в його свідомості лише наступного ранку, коли увага до зовнішнього світу знову повернулася до нього, але протягом тижня його улюбленець Кеннеді спромігся переграти росіян, і Карибська криза завершилася. Здавалося, що світу ось-ось настане кінець – але він так і не настав.

Коли прийшов День подяки, у Фергюсона вже не залишилося жодного сумніву: це – кохання. В минулому йому довелося пережити численні захоплення. Спершу це була дитсадківська любов до Кеті Голд і Марджі Фітцпатрік, коли йому було шість років, потім – несамовитий вир фліртування з Керол, Джейн, Ненсі, Сюзан, Мімі, Ліндою та Конні у віці дванадцяти й тринадцяти років, танці по вихідних, палкі поцілунки під місячним сяйвом у дворах та в альтанках, перші несміливі спроби набути сексуального досвіду, таємниці заслинених язиків та плоті, присмак губної помади, аромат парфумів, звук нейлонових панчіх, що труться одна об одну. І раптом, в чотирнадцять, прорив з дитинства в юнацтво, в нове й незвідане життя в якомусь немовби чужому, постійно мутуючому тілі; невчасні ерекції, полюції, мастурбації, еротичні мрії, нічні хтиві драми, виконувані примарами з секс-театру, розташованого в його голові, соматичні катаклізми юності, але якщо не брати до уваги ці фізичні зміни та збурення, то фундаментальні шукання і до початку нового життя і після його початку завжди мали духовний характер; то були мрії про міцне єднання, взаємну любов між спорідненими душами, душами, ясна річ, наділеними тілами, милостиво наділеними тілами, але спершу йшла душа, спершу завжди йшла душа, і тому попри свої флірти з Керол, Джейн, Ненсі, Сюзан, Мімі, Ліндою та Конні Фергюсон невдовзі виявив, що жодна з цих дівчат не мала душі, якої він прагнув, тому одна за одною він втратив до них інтерес і дозволив їм щезнути зі свого серця.

Проте з Анна-Марією Думартін все йшло навпаки. Перші його захоплення розпочиналися як сильний фізичний потяг, але чим краще він взнавав тих дівчат, тим менше його вабило до них, тоді як Анну-Марію він спершу ледь помітив, обмінявшись з нею за увесь вересень місяць лише кількома словами. Але потім їхній вчитель історії випадково поставив їх працювати разом над спільним проектом, і Фергюсон, познайомившись з дівчиною ближче, з подивом для себе виявив, що йому хочеться дізнатися про неї більше. Чим більше він про неї дізнавався, тим вищою виростала вона в його очах, і через три тижні щоденних зустрічей на тему злет і падіння Наполеона (це було темою їхньої спільної роботи) колись непоказна дівчина-бельгійка з легким французьким акцентом перетворилася на екзотичну красуню, і серце Фергюсона цілковито заповнилося нею аж по вінця, і йому захотілося, щоби вона залишалася в ньому якомога довше. То було несподіване й непередбачуване завоювання. П’ятнадцятирічний хлопець був застуканий зненацька, а потім Купідон заблукав і випадково опинився в Монклері, штат Нью-Джерсі. Стоячи в черзі за квитком до Нью-Йорку чи до Афін, чоловік Психеї знічев’я випустив стрілу – і поклав початок болісної пригоди під назвою «Перше велике кохання Фергюсона».

Вона була маленькою, але не незвично маленькою – п’ять футів і п’ять дюймів босоніж, з темним волосся середньої довжини, округлим обличчям з симетричними рисами і великим зухвалим носом, повними губами, худорлявою шиєю, темними бровами над сіро-блакитними очима, очима чітко окресленими й сяйними, з тонкими руками й тоненькими пальцями, несподівано повними грудьми, вузькими стегнами, тонкими ногами й худорлявими щиколотками – красуня, яка не кидалася в очі з першого погляду і навіть з другого, а заявляла про себе у міру знайомства, поступово – і незгладимо – закарбовуючись в сітківці очей, і важко було відвернутися від її обличчя, обличчя, яке приходило в снах. Вона була дівчиною кмітливою й серйозною, часто похмурою, несхильною до вибухів сміху, посмішки витрачала економно, але коли вона посміхалася, то все її тіло перетворювалося на сяючий клинок, на блискучий меч. Новоприбула і тому без подруг, без бажання догодити і влитися в компанію, вона імпонувала Фергюсону своєю впертою незалежністю й самовпевненістю, які відрізняли її від всіх інших дівчат, яких він знав, – хихотливих дівчат з північного Нью-Джерсі в усій їхній прекрасній фривольності – бо Анна-Марія твердо воліла залишатися аутсайдером, дівчиною, яку викорінили з її домівки в Брюсселі й змусили жити у вульгарній, поведеній на грошах Америці; вона наполегливо дотримувалася свого європейського стилю одежі: незмінного чорного берету, військової шинелі на ремені, картатих джемперів та білих сорочок з чоловічими краватками. І навіть якщо Анна-Марія інколи й погоджувалася з тим, що Бельгія – країна похмура й нецікава, такий собі шматок сірої й непривітної землі, вмонтований поміж Жабоїдами та Варварами, вона все одно захищала її, свою батьківщину, кожного разу, коли її гудили, вона заявляла, що маленька, майже невидима Бельгія має найкраще пиво, найкращий шоколад і найкращу картоплю-фрі у світі. Іще на початку, під час одного з перших їхніх побачень, іще до того, як чоловік Психеї випадково завітав до Монклера й випустив свою стрілу в свою довірливу й наївну жертву, Фергюсон підняв тему Конго й відповідальності Бельгії за жорстоке вбивство сотень тисяч пригноблених негрів. Анна-Марія уставилася на нього поглядом і кивнула. «Ти – розумний хлопець, Арчі», сказала вона. «Ти знаєш більше, ніж десятеро американських ідіотів, разом узятих. Коли я минулого місяця пішла до нашої школи, то вирішила триматися одноосібно й ні з ким не дружити. Тепер я бачу, що помилялася. Кожній людині потрібен друг, і ти можеш бути цим другом, якщо захочеш».

До того вечора двадцять другого жовтня, коли вони вперше поцілувалися, Фергюсон дізнався лише кілька скупих фактів про родину Анни-Марії. Він дізнався, що її батько працює економістом бельгійської делегації при ООН, що її матір померла, коли Анні-Марії було одинадцять років, що батько одружився знову, коли їй було дванадцять, і що двоє її старших братів, Жорж і Патріс, навчалися в Брюссельському університеті. Оце і все, що Фергюсон спромігся дізнатися, окрім іще одної мікроскопічної деталі: Анна-Марія з семи до дев’яти років жила в Лондоні, чим і пояснювалася її добра розмовна англійська. Однак до того вечора жодного слова не було мовлено про її мачуху, про причину материної смерті, про її батька, за винятком того, що його робота посприяла переїзду Думартінів до Америки. Фергюсон бачив небажання Анни-Марії говорити на цю тему і тому не наполягав, аби вона відкрилася йому, але мало-помалу протягом наступних тижнів та місяців спливла додаткова інформація. Спершу це була моторошна історія про рак шийки матки, на який хворіла матір Анни-Марії. Пухлина дала метастази, і біль був такий нестерпний, такою безнадійною була ситуація, що бідолашна жінка насамкінець вбила себе, прийнявши кінську дозу снодійних пігулок, принаймні так ішлося в офіційній версії. Але Анна-Марія мала підозру, що батько закрутив роман з її майбутньою мачухою за кілька місяців до материної смерті, і тому хтозна – може, саме вдовиця Фаб’єн Корде, так звана давня подруга сім’ї, яка вже три роки була новою дружиною засліпленого й люблячого батька Анни-Марії, ця нещасна жінка, її нинішня мачуха, може, саме вона силоміць запхала оті пігулки до рота її матері, щоби прискорити перехід від таємного роману до офіційного шлюбу, освяченого католицькою церквою? Звісно, то була цілковита неправда, жахлива наклепницька вигадка, але Анна-Марія нічого не могла з собою поробити, і думка про таку потенційну можливість продовжувала гризти їй мозок. Та навіть якби Фаб’єн і була невинуватою, це не робило б її менш відразливою, менш гідною тої ненависті та огиди, яку відчувала до неї Анна-Марія. Фергюсон вислуховував ці одкровення з почуттям зростаючого співчуття до своєї коханої. Жорстока доля завдала їй душевної травми, і вона перетворилася на невільницю в неблагополучній родині, перебуваючи в стані війни зі своєю ненависною мачухою, розчарована своїм егоїстичним, байдужим батьком і й досі охоплена тугою за померлою матір’ю, засмучена вимушеним вигнанням до грубої й негостинної Америки, розлючена на всіх і все. Але замість відклякнути Фергюсона, епічний масштаб негараздів Анни-Марії тільки привабив його сильніше до неї, бо тепер вона перетворилася в його очах на трагічну фігуру, постать шляхетну й стражденну, переслідувану ударами долі, і з усім палким заповзяттям недосвідченого п’ятнадцятирічного хлопця Фергюсон заходився виконувати свою нову життєву місію: вирвати нещасну дівчину з пазурів лихої долі.