Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав він, а завдяки тому, що тітка Мілдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як і своїй сестрі під час її вимушеного затвірництва тринадцять років тому, малий читав книги, які висилала йому тітка, з жадібністю, котра нагадувала чисто фізичний голод, бо тітка добре розуміла, які саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – від шести до восьми років, від восьми до десяти, від десяти до дванадцяти, і так до закінчення середньої школи. Спочатку були казки Братів Грімм та різнокольорові книжечки з казками Ендрю Ланга, потім – чудернацькі фантастичні романи Льюїса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбіта, на зміну яким прийшли адаптовані версії грецьких та римських міфів, дитячі адаптації «Одисеї» та «Павутини Шарлотти», книга-вибірка з «Тисяча одної ночі», упорядкована як «Сім мандрів Синдбада-мореплавця», а згодом, кілька місяців потому, – майже повний варіант «Тисяча одної ночі» на шестистах сторінках. Наступного року тітка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», оповідання жахів і таємниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Різдвяна пісня», «Том Соєр», і «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоційно відреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свій одинадцятий день народження отримав від тітки Мілдред подарунок у вигляді товстелезного рясно ілюстрованого видання під назвою «Повна збірка оповідань про Шерлока Холмса». Це – лише деякі з книжок, а окрім книг надходили ще й платівки, які були для Фергюсона не менш важливими, ніж книги, і які, починаючи з його дев’яти-десятирічного віку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримісячними інтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, і навіть трохи рок-н-рол. В платівках, як і в книжках, підхід тітки Мілдред був суто педагогічним: вона вела Фергюсона від сходинки до сходинки, знаючи, що Луї Армстронг має передувати Чарлі Паркеру, Чарлі Паркер – Майлзу Девісу, що Чайковський, Равель і Гершвін мають передувати Бетховену і Баху, що фолк-групу Weavers слід слухати раніш, ніж виконавця блюзів Хадді Ледбеттера, що Коул Портер у виконанні Елли Фітцджеральд був необхідною сходинкою до Біллі Холідея з його композицією Strange Fruit. На свій превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам він не мав ані дещиці музичного таланту. Він спробував був грати на фортепіано у віці семи років, але, пригнічений та розчарований, кинув це заняття рік потому; він спробував був грати на корнеті у віці дев’яти років, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними інструментами, але кинув також. З якоїсь причини йому було важко читати ноти, він чомусь не міг повністю засвоювати символи на сторінці, порожні й заповнені кружальця на лініях чи поміж ними, дієзи та бемолі, ключові знаки, скрипінні та басові ключі; ці умовні позначення не хотіли входити в його свідомість і автоматично розпізнаватися нею подібно до букв та цифр, тому йому доводилося обмірковувати кожну ноту, перш ніж зіграти її, а це уповільнювало сприйняття такту та ритму того чи іншого музичного твору, і, фактично, унеможливлювало музикування взагалі. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знаків, і, замість вперто лупитися головою об стінку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що він дуже любив музику й чудово чув і розумів її у виконанні інших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощі композиції та виконання. Але сам він як музикант був безнадійним, абсолютним невдахою, і це означало, що він понизився в статусі до слухача, палкого й відданого слухача, а тітка Мілдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту відданість підживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неї одною з основних причин, через які було варто жити на світі.

Того літа, під час одного зі своїх візитів разом з дядьком Генрі, тітка Мілдред просвітила Фергюсона іще з одного істотного питання, безпосередньо з музикою та книгами не пов’язаного, але так само важливого для його розумового розвитку, якщо навіть не важливішого. Вона приїхала до Монклеру провести там кілька днів зі своїм єдиним та неповторним хлопчиком та його батьками, і коли вони удвох вперше сіли пообідати (його батьки були в той час на роботі, а це означало, що окрім тітки та Фергюсона в домі нікого не було), він показав на пляшку сельтерської «Вайт Рок», яка стояла на столі, і спитав, чому дівчина має на спині крила. Йому це було незрозуміло, пояснив малий. То були не крила янгола чи пташки, які можна було б очікувати у міфічної істоти, а крила крихкої комашки, крила бабки чи метелика, і йому це видавалося глибоко бентежним.

– А ти що, не знаєш, хто вона така, Арчі? – спитала тітка.

– Ні, – відповів він. – Звідки мені знати? Якби я знав, то й не питав би, еге ж?

– А я гадала, що ти прочитав казки й легенди в обробці Томаса Булфінча, які я вислала тобі пару років тому.

– Я прочитав.

– Усі?

– Та, начебто, всі. Може, пропустив два-три розділи. Вже не пам’ятаю.

– Не зважай. Пізніше прочитаєш. – Взявши пляшку зі столу й постукавши пальцем по зображенню дівчини, тітка сказала: – Це – не надто добрий малюнок, але, як на мене, це – Психея. Ну що, тепер пригадав?

– Купідон і Психея! Так, я прочитав той розділ, але там жодного разу не йшлося про те, що Психея має крила. У Купідона крила були, крила та ще й сагайдак зі стрілами, але ж Купідон – бог, а Психея – звичайна смертна. Прекрасна дівчина, але все одно людина, така ж, як і всі ми. Ой, ні, стривайте. Пригадав. Після того, як вона вийде заміж за Купідона, вона також стає безсмертною. Я вірно кажу? Але мені все одно незрозуміло, звідки у неї ці крила.

– Слово psyche має в грецькій мові два значення. Два дуже різних, але цікавих значення: метелик і душа. Але якщо добряче замислитись, то метелик і душа виявляться не такими вже й різними, еге ж? Метелик починає своє існування у вигляді гусені – огидного хробака, а потім одного дня та гусінь утворює кокон, і той кокон через певний час розкривається, й звідти випурхує метелик – найгарніше створіння у світі. Те ж саме трапляється й з людськими душами, Арчі. Вони борються в глибинах темряви та неуцтва, вони страждають, переживаючи всілякі лиха й негаразди, і ці страждання їх мало-помалу очищають, ці лиха їх загартовують, і одного дня та чи інша душа стає шляхетною душею. Вона виривається зі свого кокону й злітає в повітря розкішно красивим метеликом.

Фергюсон не мав здібностей до музики та малювання, був прикро недолугим в співах, танцях та акторстві, але один талант він все ж таки мав. То був талант до ігор, спортивних ігор у всіх їхніх сезонних різновидах: в теплу погоду це був бейсбол, в прохолодну – футбол, в холодну – баскетбол, тому коли Фергюсону виповнилося дванадцять, він був членом команди у кожному з цих видів спорту і грав у спортивні ігри цілорічно, не перериваючись. Відтоді, як наприкінці вересня 1954 року вони з Кессі спостерігали, як Мейс та Родс перемогли «Гігантів», бейсбол назавжди став його основною пристрастю, а коли наступного року Фергюсон почав грати в бейсбол по-справжньому, то виявилося, що це вдавалося йому напрочуд добре. Настільки добре, що він не поступався найкращим гравцям довкола нього: був вправним на прийомі, вправним у центрі поля, вправним на подачі і мав вроджене почуття нюансів будь-якої конкретної ситуації в ходів гри, а коли людина виявляє, що здатна щось робити добре, у неї з’являється схильність займатися цим якомога частіше й далі. Вранці на вихідні, вдень у будні дні, кожного вечора протягом всього тижня Фергюсон безкінечно грав у любительські ігри зі своїми товаришами в громадських парках, вже не кажучи про численні доморощені відгалуження якоїсь гри, серед яких були стік-бол, віфл-бол, ступ-бол, панч-бол, кік-бол, а також руф-бол. Коли Фергюсону виповнилося дев’ять, з’явилася Мала Бейсбольна Ліга, а з нею – і шанс увійти до складу якоїсь офіційної команди й надіти уніформу з номером на спині, номером 9, він завжди був у тій команді номером 9, а також в усіх інших командах, де він грав опісля, бо гравців дев’ятеро і дев’ятеро інінгів, 9 було цифровою сутністю самої гри; на голові у нього була бейсболка з вишитою літерою «Г», яка означала «Спортивні товари Галлахера», спонсора команди, яку регулярно тренував на громадських засадах містер Балдасарі, котрий навчав гравців фундаментальним навичкам під час практичних занять, які відбувалися двічі на тиждень – в суботу вранці або вдень та увечері у вівторок або четвер. Містер Балдасарі плескав у долоні й вигукував лайки, накази та заохочення. І Фергюсон, граючи в тій команді чотири роки, виріс від худорлявого, як патичок, дитинчати до дужого хлопця, другого бейсмена та восьмого подавача в дев’ять років, шорт-стоппера і другого подавача в десять років, шорт-стоппера й подавача-чистильника в одинадцять та дванадцять; до всього цього додавалося задоволення грати на очах у публіки чисельністю в середньому від п’ятдесяти до ста чоловік, серед яких були брати та сестри гравців, їхні приятелі, кузини й кузени, бабусі й дідусі, випадкові глядачі, які підбадьорювали, тюкали, верещали, плескали в долоні й тупали ногами на трибунах, починаючи з першої подачі й до завершального ауту. За всі ці чотири роки його матір рідко пропускала ігри; він починав виглядати її іще під час розминки з партнерами по команді; і ось раптом з’являється вона, махаючи йому рукою зі свого місця на трибунах, і Фергюсон завжди чув її голос, який прорізався крізь вереск натовпу, коли він виходив на подачу: «Давай, Арчі, красиво й легко, давай, подавай!» А після кончини «Домашнього Світу» та народження «Телевізорів та радіо від Стенлі» на ігри почав приходити і його батько, і хоча він і не кричав так, як матір, принаймні, не так сильно, щоб його було чути крізь голоси публіки, саме він вів записи загального рівня досягнень Фергюсона на бейсбольній ниві, які стабільно зростали з кожним роком, досягнувши неймовірно високого показника 0,532 в останньому сезоні, остання гра якого відбулася за два тижні до розмови Фергюсона і тіткою Мілдред про Психею. Але на той час він вже був найкращим гравцем команди, одним з трьох найкращих гравців усієї ліги, і це, загалом, був максимум того, що міг досягнути у свої роки талановитий дванадцятирічний гравець.

У п’ятдесятих роках діти в баскетбол не грали, бо їх вважали надто маленькими й слабкими, щоби здійснювати кидки у високі кошики, тому освіта Фергюсона в баскетбольній науці почалася тільки тоді, коли він перейшов дванадцятирічну вікову межу; натомість він постійно грав у футбол іще з шести років – в шоломі та з наплічниками, здебільшого у ролі півзахисника, оскільки він був витривалим, але не надто швидким бігуном. Та коли руки його виросли достатньо великими, щоби міцно тримати м’яча, його позиція на полі змінилася, бо Фергюсон з друзями виявили, що він мав неймовірний талант давати паси, що ті кручені м’ячі, які він швиргав своєю правою рукою, летіли швидше, точніше і значно дальше, ніж будь-чиї – на п’ятдесят-п’ятдесят – п’ять ярдів, коли йому було іще чотирнадцять, і хоча Фергюсон не любив футбол з таким палким заповзяттям, як бейсбол, йому страшенно подобалося грати диспетчером, бо майже не було відчуття, приємнішого за те, коли ти подаєш довгий пас приймаючому, який мчить на повній швидкості до залікової зони, пробігши тридцять-сорок ярдів від лінії розіграшу; те дивовижне відчуття невидимого зв’язку крізь порожній простір було схожим на емоцію, яку він переживав, влучаючи м’ячем з кидка в стрибку в баскетбольний кошик з відстані двадцять футів, але воно було сильнішим та приємнішим, бо породжувалося зв’язком з іншою людиною, а не з бездушним предметом, зробленим з фанери та сталі, і тому Фергюсон ладен був перетерпіти менш привабливі аспекти цього виду спорту (грубі поштовхи, вбивчі блоки, болючі зіткнення, які залишали по собі синці) заради того, аби ще раз пережити оте завжди неймовірне відчуття, коли ти кидаєш пас своєму товаришеві по команді. А потім, в листопаді 1961 року, його, чотирнадцятирічного десятикласника, звалив на землю стоп’ятикілограмовий захисник на ім’я Денніс Мерфі, і він опинився в шпиталі зі зламаною лівою рукою. Фергюсон планував виступити за шкільну команду наступної осені, але проблема футболу полягає в тім, що для того, аби в нього грати, потрібен дозвіл батьків. Тож коли він прийшов додому після першого дня шкільних занять і подав своїй матері свою офіційну заяву, вона відмовилася підписати її. Фергюсон благав її, картав і навіть лаяв за те, що вона поводилася як істерична й надміру турботлива матір, але Роза не поступилася. Отак і завершилася Фергюсонова кар’єра футбольного гравця.

«Ти гадаєш, я ідіотка», мовила його матір, «але колись ти мені за це “спасибі” скажеш, Арчі. Ти – дужий хлопець, але ти ніколи не будеш достатньо дужим і великим, щоби перетворитися на дубоголового телепня, а саме таким і треба бути, щоби грати в футбол – кремезним дубоголовим телепнем, скотинякою в людській подобі, якому подобається збивати з ніг і калічити інших людей. Ми з батьком страшенно засмутилися, коли ти минулого року зламав руку, але тепер я розумію, що то був випадок із розряду «не було б щастя, та нещастя помогло». Я не збираюся дозволяти своєму сину покалічити у школі все своє тіло, щоби потім до скону шкутильгати на ушкоджених ногах. Тримайся за бейсбол, Арчі. Це – прекрасний спорт, ти так вправно й красиво граєш, тож навіщо наражати себе на ризик втратити бейсбол, травмувавши себе в цій безглуздій грі під назвою футбол? Якщо вже тобі так подобається роздавати оті паси, то можеш грати в тач-футбол. Он поглянь на сімейство Кеннеді. Саме цим вони й займаються, хіба ж ні? Всією сім’єю вовтузяться собі на галявинці в Кейп-Код, кидаючи м’ячі туди-сюди й тішачись, як малі діти. І мені це дуже до вподоби».

Сімейство Кеннеді. Навіть тепер, будучи незалежним і вільно мислячим (а інколи – бунтівним) п’ятнадцятирічним хлопцем, Фергюсон не переставав дивуватися, як добре матір і зараз розуміла його, як вправно могла достукатися до його серця, коли цього вимагала ситуація, до його серця, такого схильного до помилок та внутрішніх конфліктів. І хоча йому не хотілося зізнаватися в цьому ані собі, ані їй, ані будь-кому іще, Фергюсон знав, що стосовно футболу матір мала рацію, що його темперамент суперечив правилам жорстокого, а іноді й кривавого протистояння, і що йому самому піде на користь, якщо він зосередиться на своєму улюбленому бейсболі. До того ж матір повернула важіль іще на одну позначку і згадала Кеннеді, знаючи, що ця тема є для її сина дуже важливою, значно важливішою за ефемерне питання футболу, тому коли вона скерувала розмову зі схоластики спорту до конкретики американського президента, ця розмова набула зовсім іншого виміру, і раптом слова скінчилися, й більше не було чого сказати.

На той час Фергюсон слідкував за Кеннеді понад два з половиною роки, починаючи з його заяви про висунення своєї кандидатури на посаду президента від демократичної партії третього січня 1960 року, якраз за два місяці до тринадцятого дня народження Фергюсона і через три дні після початку нового десятиліття. Цю заяву Фергюсон чомусь розглядав як ознаку піднесеного оновлення, бо все його свідоме життя пройшло в п’ятдесятих роках під егідою старика-президента, хворого на серце колишнього генерала, який полюбляв грати в гольф, а Кеннеді вражав його як людина нова й непересічна – жвавий молодий чоловік, який зібрався змінити світ, несправедливий світ расового гноблення, ідіотичний світ Холодної війни, небезпечно хиткий світ гонки ядерних озброєнь, самовдоволений світ бездумного американського матеріалізму. Оскільки іншого кандидата, який задовольняв би Фергюсона своїм підходом до розв’язання цих проблем, не було, то він вирішив, що саме Кеннеді є людиною майбутнього. На той час він був іще надто молодим, аби зрозуміти, що політика – це завжди політика, але водночас Фергюсон був достатньо дорослим, аби розуміти: щось назріває, щось має статися, бо ті перші дні 1960-х повнилися новинами про сидячий протест, влаштований чотирма чорними студентами в буфеті універмагу «Вулворт» на знак протесту проти сегрегації, про конференцію з роззброєння в Женеві, про збиття шпигунського літака У-2 над радянською територією й арешт пілота Гері Пауерса, в результаті чого Хрущов перервав свою участь у Паризькому саміті і припинив Женевські переговори, де так і не було досягнуто прогресу з зупинки поширення ядерної зброї, що спричинило погіршення стосунків між Кастро та Сполученими Штатами, які урізали імпорт кубинського цукру на 95 %, а семеро днів потому Кеннеді виборов своє призначення кандидатом від демократичної партії на майбутніх президентських виборах. Призначення відбулося на з’їзді демократів у Лос-Анджелесі. Це було під час першого з трьох літніх сезонів поспіль, які Фергюсон провів вдома в Нью-Джерсі, граючи в бейсбол в Американському Легіоні в команді «Монклер Мадхенс»; протягом першого року він проводив чотири гри на тиждень ведучим хіттером і другим бейсменом, оскільки він, як наймолодший гравець команди, мав знову розпочинати знизу, будучи єдиним тринадцятирічним хлопцем в команді з чотирнадцятирічних та п’ятнадцятирічних гравців. І протягом всіх спекотних липня та серпня, коли Фергюсон читав газети й такі книжки, як «Колгосп тварин», «1984», «Кандід», уважно слухав Третю, П’яту та Сьому симфонії Бетховена, неодноразово прослуховував «Поргі і Бесс» Майлза Девіса, його лояльність зростала з кожним числом журналу «Mad»; він продовжував заходити до материної студії та батькового магазину з імпровізованими візитами, а після нетривалого спілкування з батьками йшов до місцевого штабу демократичної партії, розташованого за півтора квартали на тій же вулиці. Там він допомагав дорослим волонтерам клеїти марки на конверти в обмін на незліченну кількість агітаційних значків, липучок на бампери та плакатів, які він кріпив плівкою «скоч» до кожного вільного місця у своїй спальні, і в результаті під кінець літа його кімната перетворилася на такий собі храм Кеннеді.