– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.

Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.

– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.

– Ну тоді поїхали.

Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.

– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.

– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.

– І принесеш?

– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.

З цією розмовою підійшли до коней.

У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.

Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.

Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.

– Бачили митру владики? – запитав він.

– Звичайно, гарна митра. А що?

– А ви знаєте, з чого вона виготовлена?

– З золота, напевне. А яка різниця?

– Велика, – відповів Іван. – Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.

– Якого Данила? – не зрозумів Теодор.

– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.

– Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре і не розгледів її.

– А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бігав?

– Я біля Йванка був.

– Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван.

– А хто його виховає, як не я. Наступні три роки він твій.

Вони минули крайню хату і виїхали на польову дорогу.

Кам’янка Лісна не була звичним селом у класичному розумінні цього поняття. Якщо сусідні села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) воліли селитися дещо поодаль один від одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусідів». Тому то там то тут були розкидані хутори, де серед зелені ховалися декілька господарств, а той лише одне. Засмужні жили від церкви на відстані дві милі на хуторі, що налічував тридцять господарств.

Іноді відстані між сусідніми хуторами сягали до милі й більше. Але все ж таки це було одне село, і жителі його вважали себе односельцями.

Власне Кам’янка Лісна була складовою частиною більшого об’єднання – Кам’янки Волоської, відомої ще від часів польсько-румунської війни. Саме тоді, розказують старожили, на цю територію прибули, тікаючи від польських військ, п’ятнадцять волохів і оселилися на цій місцевості. Пізніше вони розчинилися серед місцевого населення, і тепер про них нагадують лише деякі назви хуторів, прізвища жителів і назва села. Правда, Кам’янка Волоська офіційно зникла з мап ще півстоліття тому, розпавшись на чотири самостійні ґміни. Однією з них і була Кам’янка Лісна.

Їхали легким кроком. Старші брати говорили про щось своє, молодший Юрко сидів неначе засватаний і уявляв, як він хвалитиметься перед сусідськими хлопцями своїм братом, а коли той приїде з війська назовсім, то випросить у нього військовий кашкет. Ото інші будуть заздрити йому!

Від такої думки Юркові стало аж млосно.

А Марта сиділа і гадки не йняла, чим вона пригощатиме старшого сина. Ні, звичайно, хліб і до хліба у хаті є завжди, але у такий день їй хотілося подати щось особливе.

Здіймаючи куряву, їх обігнала бричка, на якій розмістилася родина Паньків – глава сім’ї Данило з жінкою сиділи обличчям до коней, дочки Анастасія та Пелагея дивилися назад. Кіньми правив старший син Дмитро. В знак поваги старий Данило злегка підняв капелюха. Іван за звичкою віддав честь, чим викликав сміх дівчат.

– Ти мене прикриєш? – тихо запитав Іван, ледь помітно кивнувши назад на матір.

Теодор скоса глянув на брата.

– Надовго? – поцікавився він.

– Хоча б на годинку.

– Ну, добре. Щось придумаємо.

Позаду почувся гучний тупіт. Теодор озирнувся. Їх наганяла багато оздоблена бричка, запряжена парою білих довгоногих коней. Це додому спішила родина місцевого війта. Дебелий сорокап’ятирічний багатій гордо сидів разом з жінкою, пихатою Меланкою, і час від часу щось наказував візнику. Після кожного наказу той піднімав батіг і підганяв коней. Навпроти батьків сидів їх єдиний син Семко, одноліток Теодора. Він був вічно невдоволений, озлоблений на увесь світ. Важко захворівши у п’ятнадцятирічному віці на звичайне запалення, він чомусь перестав рости, чим викликав насмішки товаришів. До всього додалося те, що два роки тому на огляді медичної комісії, яка відбирала юнаків до війська, його забракували через менший, ніж належить військовим наказом, зріст. Тому йому не судилося служити у війську разом зі своїми однолітками, через що він дуже комплексував.

Порівнявшись з возом Засмужних, війт зневажливо кивнув; його жінка навіть не повернула голови, а Семко так подивився на братів, що Іванові стало незатишно.

– Що це з ним? – запитав Іван.

– Господарі! – сплюнув Теодор. – Що ми йому з нашими нещасними моргами!

– А спішити навіщо?

– Семко підбиває клин до молодшої Палазі. Хто знає, може це твій шваґер поїхав!

– Борони мене Боже від такої родини! – засміявся Іван. – Краще вже залишуся сиротою.

З такою розмовою незчулися, як під’їхали до рідного села. Польова дорога непомітно перейшла у гостинець, який одразу ж роздвоївся. Одна вітка вела праворуч у власне село, а лівою вони зиґзаґом виїхали на об’їзну дорогу, що вела до їхньої хати.

Хата Засмужних стояла на околиці села і мало чим відрізнялася від сусідніх. Вона була дерев’яною, покрита соломою, яка від віку і дощів почорніла. Де-не-де виднілися світліші снопи, покладені минулої осені. Як і всюди, фасадом вона була повернута на південь і дивилася на світ двома невеликими вікнами по обидві сторони від дверей. Все господарство розмістилося у великому чотирикутнику, оточеному дерев’яними будівлями. Ззаду до хати стояли комірчини на дерево, реманент і птицю, стайня для тварин і стодола. Далі за спорудами росла вільшина, що давала таке-сяке дерево і дрова.

Зі сходу до садиби приступав вигін, на другому кінці якого власне і починався сам хутір.

Теодор сказав «Вісьта!», і коні слухняно взяли вліво, переїхали через ледь помітну гряду і зупинилися перед дерев’яними ворітьми. Цю гряду, яка невідомо звідки взялася, принаймні, навіть старожили пам’ятають її такою ж, у селі називали смугою. Колись вона була природною межею села. Але в незапам’ятні часи їхні предки оселилися на цьому місці, побудували свою хату «за смугою», чим і отримали спочатку своє прізвисько, а потім і прізвище.

Іван, не чекаючи, коли брат заїде на подвір’я, зіскочив з воза, швидко відкрив ворота і закрив після того, як коні проїхали.

– Вдома! – сказав він, зняв шако і перехрестився.

З буди на північно-східному куті подвір’я вискочив здоровий чорний пес і захлинувся гавканням, але, впізнавши господаря, якого не бачив рік (саме тоді Іван приїжджав на побивку), радісно притулився до землі.

– Упізнав, – зрадів Іван.

Він підійшов до собаки і погладив його по спині.

– Ну, брате, як твоє собаче життя?

Собака лише тявкнув, мовляв, служба є служба.

– Як я тебе розумію! – відповів Іван.

– Що ти там із псом розговорився! – удавано невдоволено сказала мати. – До хати зайшов би.

– Зайду, мамо. Для цього і приїхав.

Він востаннє погладив собаку, видно, пообіцявши таким чином ще прийти і не з пустими руками.

Їхня хата була типовою для всієї Кам’янки Волоської. Марта з синами увійшли у великі сіни. Двері справа вели у комору, зліва – у житлову кімнату. Одразу ж при дверях знаходилася велика піч, справа – комин. Довкола стін стоять лавки, а посередині стіл, накритий білим полотном. На столі Іван побачив старовинну книгу – гордість родини Засмужних. Колись батько розповідав, що їхньому предкові її особисто подарував перший парох місцевої церкви отець Василь Курдоба з вдячності за те, що той під час нападу татар на село зумів заховати жителів, а сам, ризикуючи життям, повів нападників іншою дорогою. Це було більше двісті років тому. Іван пам’ятав, що на першій сторінці книги ще рукою прадіда було написано: «Року 1671» і «Церков заснована 1666 року». Видно, перед тим, як йти до церкви, брат Теодор вчився читати Апостола.

Біля протилежної стіни стояло дерев’яне ліжко.

Двері навпроти вели до іншої кімнати, яка колись також була коморою, але недавно брати переробили її. Тепер там жив Теодор.

Увійшовши у господу, Марта одразу заметушилася і, навіть не переодягнувшись, начепила на святкову спідницю запаску. Невдовзі на столі з’явилися білий хліб, ще тепла, вийнята з печі, картопля зі шкварками і навіть запечена качка.

Після спільної молитви всілися з чотирьох сторін столу. Іван, що вже відвик від домашньої їжі, їв поволі, зачерпуючи ложкою маленькі порції картоплі. Зате малий Юрко наминав, здавалося, за двох, аж лящало за вухами.

– Не чавкай! – строго попередив Теодор.

– Я не чавкаю, – спробував відповісти молодший брат з повним ротом їжі.

– І не говори, коли їси!

– Що ж ти не їси, Іванку? – стурбовано запитала Марта. – Чи, може, щось несмачне? Чи, може, хворий?

– Та ні, мамо, просто не голодний, – заспокоїв її Іван. – Я ж говорив вам, нас добре годують.

– То хоч качку спробуй! Бачиш, яка жирна. І скоринка є, така, як ти любиш. Неначе передчувала, що ти приїдеш.

Іван, що дійсно не хотів їсти, вирішив не засмучувати маму і відломив від качки ногу. Запечене м’ясо було м’яке і смачне.

– Ви б женилися, діти! – сказала, поглянувши на старших братів, Марта. – А то бачите, я вже стара, немічна.

– Це до нього! – кинув на Івана Теодор і отримав стусана під столом. – А що я? Мені восени до війська на три роки. А Іван повертається. Йому і женитися.

Теодор подивився на єхидно усміхнене обличчя молодшого брата і закінчив:

– А тобі взагалі про це думати рано!

Після обіду Іван надів кепі, струсив з чобіт пилюку і сказав:

– Піду пройдуся!

– Не забувай, що я маю тебе ще відвезти, – нагадав Теодор.

– Не забуду.

З цими словами Іван закрив за собою двері.

– Куди це він? – стривожилася мати.

– Та не переживайте ви, мамо, так! Нехай пройдеться селом.

Юрко хотів вставити і собі, що він знає куди попрямував старший брат, але, побачивши кулак Теодора, миттю «забув» і вирішив, що для нього безпечніше промовчати.

А Іван вийшов з подвір’я і попрямував вздовж вільшини на невеличкий пагорб, що здіймався над усім хутором і був його найвищою точкою. Вільшина справа буяла зеленню і від неї віяло приємною прохолодою. Колись, ще до армії, вони з Теодором несподівано наткнулися тут на косулю. Видно, вона випадково приблудилася сюди із сусіднього лісу, що виднівся на півночі на відстані двох миль. Цікаво, чи зустрічаються тут ще косулі? Треба запитати Дорка.

Іван минув вільшину і вийшов на берег невеличкого озера. Воно дійсно було маленьке, від чого й отримало свою назву – Мале. Звідки воно з’явилося тут, на самому горбочку, не знав ніхто, принаймні навіть старожили пам’ятали Мале таким же. Вода з озера нікуди не витікала, але її рівень залишався майже незмінним, лише злегка варіювався залежно від погоди і пори року. Влітку Мале кишіло малечею, що купалася; господині прали білизну. Взимку озерце перетворювалося на ковзанку, яка заледве уміщала всіх бажаючих покататися, адже дітвори у селі було багато, а Мале не могло похвалитися розмірами – лише двадцять на п’ятдесят метрів.

Іван вийшов на берег і зупинився перед водою. Навкруги де-не-де росли верби. Він присів, зачепив долонею воду.

Незабаром він почув позаду легкі кроки. Знаючи, кому вони належать, Іван озирнувся. Перед ним стояла Настуня. Піддавшись мимовільному пориву, Іван потягнувся до дівчини і пригорнув її до себе. Із задоволенням він відзначив, що Настуня не відштовхнула його.