– Тому що ми, русини, після монголів відділилися від єдиного стовбура руського народу. Згадай історію. Кого тільки не було на нашій землі! Литвини, ляхи, румуни, австрійці. І кожен засмічував нашу мову. А святі книги залишилися такі самі. Вони незнищенні, як і мова, якою вони написані. Крім того, – продовжував священик, – мені чомусь здається, що ти згодишся зі мною, що слова «Отче наш, що єси на небесах» більш зрозумілі русинам, аніж «Pater noster, qui es in coelis…».

Отець Саламон підвівся, підійшов до шафи, заставленої книжками, узяв одну, найменшу, і повернувся до столу.

– Цю книгу я даю тобі, – сказав він.

– Що це? – запитав Теодор.

– Календар за 1905 рік. Його випустило товариство імені Качковського. Знаєш про це?

Теодор кивнув головою. Товариство Михайла Качковського було москвофільським, повсюдно пропагувало красиве життя в Росії і між ним та «Просвітою» завжди існували суперечності, які час від часу навіть переростали у сутички.

– Візьми її, – продовжував Лев Саламон. – Почитай, поміркуй. Не спіши з висновками. Але хоч як би ти вирішив, я наполегливо запрошую тебе прийти наступної неділі до школи.

– Навіщо?

– До нас прибуде адвокат доктор Михаїл Король з Жовкви.

– Він…

– Так, він, як і я, належить до руської народної партії. Я гадаю, тобі буде корисно його послухати. Прийдеш?

Теодор знизав плечима.

– От і добре, – прийняв цей жест за згоду священик. – І, якщо можеш, приведи з собою декількох серйозних хлопів.

– Спробую, – непевно сказав Теодор.

– Ти не думай, ми не виступаємо проти його цісарської величності. Зрештою, відповіді на усі запитання ти знайдеш у цій книзі.

Теодор Засмужний вийшов за ворота плебанії, зупинився. Вийняв з кишені люльку, посипав тютюну, неспішно запалив. Цю звичку він приніс з армії і не збирався від неї відмовлятися. Правда, на відміну від деяких інших односельців віддавав перевагу не сигаретам, а «файці».

Він крокував дорогою додому і роздумував над словами отця. Сьогоднішня розмова вибила його із звичної колії. До цього моменту Теодор не збирався нічого міняти у своєму звичному житті. Дім, робота на власному полі, кожної неділі у церкві – таке життя готувала йому доля, так жили його предки, так жили односельці. Звичайно, неспокійна душа Теодора шукала чогось незвичного, драгуни були саме тим, що відповідало його прагненням. І все ж розмова з отцем стала для Засмужного несподіванкою.

У селі не було таємницею, що саме через переконання він змушений був залишити цю парафію і податися в іншу. Яре українство Іоанна Гавришкевича не могло ужитися з москвофільством Лева Саламона. Коли ж у Кам’янці Лісній звільнилося місце, впливові друзі опального священика змогли його повернути сюди.

Теодор не переживав би так, якби не останні слова отця. Привести з собою інших. Засмужний ніколи не робив так, щоб свої проблеми вирішувати за чийсь рахунок. От і зараз вирішив не спішити виконувати прохання Саламона. Він, звичайно, прийде на зустріч з високим гостем, але прийде сам. А там подивиться. Не сподобається – більше його там не побачать, а сподобається – нічого у цьому поганого немає. Та й, зрештою, цісарський двір досить-таки лояльно ставиться і до москвофілів зокрема, і до Росії в цілому. Що неприємного можна чекати з цієї сторони?

Вдома на запитання чому він затримався, Теодор чесно розповів про свою розмову з отцем Саламоном і про запрошення того прибути наступної неділі до школи. При цьому поклав на стіл подарований священиком календар. Мати, як завжди, схвально похитала головою, мовляв, отця треба слухати, поганого він не скаже, а Іван не сказав нічого, лише узяв у руки принесену книгу і з цікавістю погортав сторінки.

– І що ти вирішив? – запитав він.

– Піду.

– А навіщо? Ти вважаєш, що нас порятує цар Микола?

– Чому одразу порятує? – заперечив Теодор. – Вважаю, нічого поганого немає у тому, щоб бажати добра собі, своїм рідним і своєму багатостраждальному народу.

– А при чому тут Микола?

– Та вчепився ти Миколи! Він тобі хто – сват?

Саме тоді відбулася перша суперечка братів. Іван залишився переконаним прихильником габсбурзької династії. (На додаток до великого портрету цісаря в хаті прибавився столичний журнал «Illustrirte Zeitung», присвячений 60-річчю правління Франца Йосифа. Для нього Іван не пошкодував три корони.) Він навіть заздрив середньому братові за те, що саме Теодор, а не він, нагороджений ювілейним хрестом. Але, зрештою, це була не чорна заздрість.

Теодор остаточно поки що не визначився у своїх уподобаннях, тому навіть з деякою цікавістю переступив наступної неділі поріг школи. Класна кімната вже була заповнена ущент знайомими чоловіками. Засмужний із здивуванням впізнав своїх друзів Бучму, Холода і Березовця. Вони сиділи під стіною на лавці і, побачивши його, помахали руками. Теодор, винувато перепросивши, пройшов між рядами до хлопців, які при його появі посунулися, і сів на звільнене місце.

– Як ви дізналися? – тихо спитав він. – Я вам не хотів говорити.

– А чому? – запитав Михайло.

– Та я і сам не знаю, чи варто було приходити, – признався Теодор.

– Не біда. Зараз побачимо. Не сподобається – тільки мене і бачили.

Бучма, виявляється, думав так же, як і Теодор. А він озирнувся і зустрівся поглядом з Семком Процівом. Той сидів у самому кутку. У його руці Засмужний запримітив якийсь папір. Семко, виявляється, збирався записувати почуте.

Розмови тим часом якось само собою припинилися. І вчасно. У відкриті двері зайшов місцевий священик Лев Саламон у супроводі незнайомця. Це був старший чоловік з акуратною борідкою. Манера триматися, незвичний селянам одяг, струнка постава – все це надавало якоїсь винятковості цій події.

– Слава Ісусу Христу! – привітався священик.

– Слава навіки! – не в такт відповіли присутні.

– Як ви накурили! – невдоволено похитав головою Саламон.

Мов за командою чоловіки замахали руками, наче це могло розігнати тютюновий дим.

Лев Саламон і прибулий сіли за вчительський стіл.

– Дорогі во Христі браття! – почав отець. – Я запросив вас прибути сьогодні у це приміщення і душа моя радіє, що ви послухали мене. Нашу парафію провідала знана на теренах повіту людина. Я довго не буду говорити. Натомість надаю слово адвокату доктору Михайлу Королю.

Прибулий підвівся, окинув поглядом присутніх і, набравши повні легені повітря, почав:

– Коли ваш духовний пастор запросив мене приїхати сюди і виступити перед вами, я спочатку сприйняв це як звичну поїздку і звичний виступ. Але я з подивом і здивуванням відзначаю, що помилився. Ви можете сказати, що цей мій звичний вступ і що так я починаю усі свої виступи. Як на духу кажу, що ні. Не хочу образити інші парафії й інші села, але тут я відчуваю якусь особливу благодать. Благодать, таку рідкісну супутницю нашого життя.

Місцевих селян було важко запідозрити у симпатії до котроїсь з багаточисленних партій. Каменюхи в основній своїй масі були аполітичними, що не заважало їм живо відгукуватися на усі політичні події, які час від часу сколихували Галичину. Незасмічені партійними програмами, вони були благодатним ґрунтом для свіжих ідей. Тому Михайло Король зустрів тут корисне середовище для своїх ідей.

Наприкінці виступу адвокат роздав присутнім книги і пообіцяв і надалі захищати їхні інтереси у суді (якщо, не дай Боже, до цього дійде) і в Галицькому сеймі, послом до якого ось уже десяток років був Михайло Король.

На цьому зустріч з адвокатом завершилася. Присутні розбилися на окремі групи. Хтось підійшов до прибулого зі своєю проблемою, хтось на ходу переглядав отриману книгу, а більшість поволі покидала кімнату. З останніми була і нерозлучна четвірка. Теодор Засмужний вже нап’яв на голову капелюх і вийняв з кишені люльку, щоб запалити на дворі, як його окликнув Лев Саламон.

– Теодоре! – сказав він. – Підійди сюди!

Здивований Засмужний заховав люльку назад у кишеню, зняв шапку і зіткнувся з Семком, що саме виходив. Вони деякий час стояли один проти одного, ніхто не хотів поступатися, аж Саламон владним голосом наказав Проціву відійти.

– Прошу, пане адвокат, познайомитися: новий член товариства Теодор Засмужний, – представив Лев Саламон.

Теодор хотів було заперечити, що він ще не вирішив, чи вступатиме до товариства москвофілів, але доктор Король живо потиснув йому руку.

– Радий, що наші ряди поповнюються такими людьми, – говорив він. – Отець розповідав про вас багато хорошого, Теодоре. Як, до речі, вас по-батькові?

– Ми не звиклі до цього, – пробурмотів Теодор.

Він був спантеличений таким поворотом розмови, коли без нього самого його таки зарахували до поки що незнайомого йому товариства.

– Микитович, – підказав Лев Саламон.

– Отож, Теодоре Микитовичу, радий вітати у вашій особі ще одного представника Кам’янки Лісної у нашому товаристві. Гадаю, ми ще неодноразово побачимось. Якщо у вас виникнуть якісь проблеми, ласкаво запрошую вас до себе у контору. Чим зможу – допоможу.

Теодорові нічого не залишалося, як подякувати і покинути школу. На подвір’ї на нього чекали друзі.

– І що ти вирішив? – запитав Осип.

– А ви?

– Ми більше сюди не прийдемо, – за всіх відповів Михайло.

Засмужний кивнув головою.

– А ти?

Теодор розповів про останню розмову зі священиком.

– І що ти вирішив?

– Мені нікуди діватися, – сказав Теодор. – Не можу підвести отця.

– Ну, дивись, – мовив Максим. – Роби, як знаєш. У мене, приміром, на такі діла немає часу. Сам знаєш: городи, коні, ліс.

Життя, тим часом, протікало своїм руслом. Вже засіяли спраглу до зерна землю, природа, змучена довгими холодами, якось одразу вибухнула неймовірною зеленню і, неначе злякавшись цього, завмерла цвітом.

Якось перед Зеленими святами Теодор зустрів Палазю Панько, яка поверталася додому з городу. Між молодими людьми вже давно була симпатія, яка, однак, не переростала у щось більше. Засмужний, згадавши раптом, що йому вже двадцять п’ять років, несподівано для Палазі, та й для самого себе, сказав:

– Палазю! У неділю я прийду зі сватами.

Дівчина від несподіванки відкрила рота, враз почервоніла й опустила очі.

– Присилати сватів чи виженеш?

Палазя так і стояла з похиленою головою, нічого не говорячи, лише ледь помітно кивнула.

– От і добре! – зрадів Теодор. Він чомусь боявся, що дівчина відмовить йому. – Іди додому, підготуй батьків. А я скажу своїм.

На цьому розійшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побігла поділитися радісною звісткою з мамою.

Пробігаючи повз ворота Процівих, вона наштовхнулася на Семка. Від несподіванки дівчина скрикнула:

– Фу, злякав!

Проців задоволено усміхнувся.

– Куди так спішиш? – загородив він дорогу.

– Семку, пусти!

– Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?

Палазя якщо і ходила на танці, то не через Семка, і було дивним, що він ставив саме таку умову.

– Ні, не прийду.

– Чому? – удавано здивовано запитав Проців, хоч на іншу відповідь і не розраховував.

– Заміж я виходжу, ось чому.

Палазя сказала це і злякалася. Не своїх слів, а виразу обличчя сусіда. Усміхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, і перед дівчиною з’явилося перекошене гнівом обличчя. Від несподіванки вона аж відступила на крок.

– Заміж? – прошипів Семко. – За кого? За цього голодранця?

– Ні, за Засмужного, – поправила Палазя.

– Та я про нього і говорю.

– Засмужні не бідні, і ти не маєш права називати їх голодранцями.

– А які вони? Багаті? От ми багаті, а вони… Що їхні морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслі, а у них будеш гарцювати з ночі до ночі.

– Не все, Семене, вимірюється моргами.

– То ти вже вирішила?

– У неділю чекаю сватів.

Проців постояв ще якусь мить, потім криво усміхнувся і відступив вбік.

– Тоді іди, – сказав він. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаєте і будете цілувати мені ноги.

Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо.

На Зелені свята після відправи Теодор Засмужний взяв з собою сусіда Василя – колишнього товариша батька – і з благословення мами попрямували до господи Паньків. Там на них вже чекали. У великій кімнаті за столом сиділи батьки Палазі. Сама дівчина скромно примостилася у кутку під піччю.

Більше в хаті нікого не було. Старші дочки вже повиходили заміж, а брат Дмитро саме служив у війську.

– Слава Ісусу Христу! – з порога привітався дядько Василь.

– Навіки слава! – відповів господар. – Запрошуєм, дорогі гості, сісти за стіл.

Теодор, який не любив довго тягнути ґуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю і з моста у воду випалив:

– Дядьку Даниле! Віддайте за мене вашу дочку!

Старий Панько, що приготувався до довгої словесної перепалки, усміхнувся у прокурені вуса, кивнув своїй жінці і лише сказав:

– А бери!

Тут занепокоївся вже Теодор. Він, зрештою, не сумнівався, що йому не відмовлять, але якось не солідно було прийти до хати нареченої і вийти від неї одразу. Навіть з позитивною відповіддю.

Але Засмужний не розгубився. Він вийняв з кишені пляшку купленої у шинку горілки, поставив на стіл перед господарем і на правах майже жениха сказав:

– Палазю, а ну діставай чарки!

Тут заметушилася і мати. Вона незвично на свої роки швидко підвелася і, кивнувши дочці, зникла за дверима комори. Поки Палазя ставила на стіл три склянки, Данило Панько уважно розглядав принесену горілку і, видно, залишився задоволений вибором майбутнього зятя.

– Ну, – сказав він, – поки принесуть щось закусити, давайте спробуємо, що ти приніс, дорогий зятю. Чи, може, не варто тебе так називати.

Він відкоркував пляшку, налив Теодорові по вінця.

– Пий!

Жених підвівся, обережно підніс повну чарку, подивився на Палазю і сказав:

– За наше майбутнє подружнє життя, Палазю!

З цими словами Теодор випив усю горілку до дна. Він взагалі-то пив мало і нечасто, але сьогоднішній ритуал вимагав.

Панько тим часом налив Василеві і собі.

– Давай, Василю, вип’ємо за наших дітей. Шкода, що Микита не дожив до цих часів.

Після першої чарки господиня принесла закуску. Закусувати було незручно, і Данило налив ще по одній.

Після другої чарки розмова стала невимушеною, зникли умовності, що існували до того.

– Ох, Теодоре! – говорив Данило. – Через тебе я втрачаю ще одного свата.

– Чому? – здивувався Василь. – Ти маєш на увазі війта?

– Та шляк би його трафив з його війтовством! – сплюнув Панько. – Ілько мене вже замучив своїм: «То коли присилати від Семена сватів?» Для своєї дочки я зла не хочу. Лише добра. А те, що із Засмужним їй буде добре, я знаю. Я про те, що Марта вже є свахою. Навіть випити немає з ким. Остання надія на Дмитра. У вас вже точно немає сестри.