ІІ

Я вирішив і надалі дотримуватися ще у Кракові визначеного іміджу й намагатися не виділятися. Принаймні попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався – білий кітель з червоними штанами, – так і залишився чекати свого часу у шафі, а натомість я одягнув коричневі картаті штани і такий же жилет. Вирішив не ризикувати білими штаньми – невідомо, куди сьогодні мені доведеться відбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.

Стоячи перед дзеркалом, я востаннє перевірив, чи достатньо білою є моя сорочка і чи правильно зав’язана краватка. Конрад мовчки допоміг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевірю годинник, подав тростину і циліндр.

Тепер я був готовий до всіх несподіванок, які мені готувало це місто. Хтось інший, звичайно, висловив би своє захоплення моїм гардеробом, але від свого слуги такого я не чекав – за своє життя він встиг надивитися на багато чого: і мої туалети, що лише на день-другий відставали від останньої віденської моди, і на те, на що ці туалети невдовзі перетворювалися.

Сам же Конрад одягнув мундир тірольського стрільця і причепив на нього скромну медаль «За хоробрість», якою дуже пишався. Спочатку я хотів було заборонити йому одягати її будь-де, але зрештою відмовився від свого наміру – нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тирольський герой, надавала моїм поїздкам певної таємниці.

Годинник на міській ратуші пробив другу годину, я зрозумів, що не встигну до назначеного часу. Зрештою, мої повноваження дозволяли, ба навіть вимагали приїжджати на наперед обумовлену зустріч пізніше. Бургомістр має усвідомити, що відтепер не його чекатимуть, а йому самому доведеться почекати.

Мої приготування врешті набридли Конраду.

– Пане, нам слід поспішати! – обережно сказав він.

– Так, авжеж! Поїхали! – згодився я.

Конрад надів на голову капелюха із знаменитими тірольськими китичками і відчинив переді мною двері. Я відзначив, що управитель постарався на славу: коні були вимиті і відгодовані, карета вичищена від пилюки і багна. Поки я піднімався у салон, Конрад встиг зайняти своє місце фірмана.

Тепер я зміг по-новому роздивитися місто. Сонце вже встигло зачепитися за зеніт і розігнати набридливу мряку. Вимита нічним дощем бруківка сяяла на сонці й сліпила очі. Місто жило своїм звичним життям, незрозумілим приїжджим, але мало цим переймалося. Навіть мені, людині новій, вчувалася ледь вловна напруженість, яка зазвичай виникає напередодні якоїсь неординарної події. Що ж, подія, яку чекав Лемберг, дійсно була неординарна. Зрештою, саме через неї я і прибув у місто моїх предків.

Вузькими вуличками, явно не розрахованими на зустрічний рух двох екіпажів, я нарешті дістався до мети, причому Конраду двічі довелося криками доводити своє виключне право проїхати першим. Я не втручався у суперечку. Для цього й існують слуги, щоб захищати своїх панів, а у Конраді я аніскільки не сумнівався.

Коли коні зацокотіли бруківкою площі, я зазирнув через вікно. Переді мною височіла будівля ратуші – мета моєї поїздки. Площею вільно походжали пишно вдягнені пани і панянки, але від мого ока не сховалася одна обставина: одяг місцевої аристократії відставав від столичної моди на три-чотири місяці, а у декого – й на цілий рік. От, наприклад, у цього пана, який щось розповідає смішне своїй супутниці, у фрака надто довгі фалди. Чоловіки у Відні вже давно віддають перевагу укороченому варіанту. Та й його супутницю важко назвати модницею. Навряд чи у Відні наділи б щось подібне.

Тим часом карета зупинилася, і я зрозумів, що ми прибули на місце. Зазвичай у подібних випадках дверцята карети відчиняє мій слуга, але тут Конрад вирішив підіграти мені. Почекавши хвильку, він крикнув:

– Гей, нероби! Ану допоможіть панові вийти!

Чи то слуги перед входом у ратушу були спеціально поставлені для цього, чи майже начальницький голос Конрада так подіяв на них, а чи просто його тирольський мундир із нагородою поставив їх у непевне становище, але дверці зліва відчинилися, і я зійшов на землю.

Деякі перехожі зупинилися, щоб подивитися на того, хто це з таким криком (Конрада, звичайно) прибув до магістрату. Напевне, вони сподівалися побачити щонайменше намісника, але їх чекало розчарування. На намісника я явно не дотягував, був одягнутий просто, хоч і за останньою модою, та й віком не міг похвалитися. Мені було не до того, щоб дізнатися про думку випадкових перехожих щодо себе, тому я, не затримуючись, одразу зайшов всередину. Цього разу Конраду, який залишився сидіти на кареті й не збирався звільняти місце для когось іншого, навіть не довелося знову випробувати свій голос – слуги відчинили переді мною двері без нагадування.

У коридорі до мене підійшов незнайомий чоловік і ввічливо поцікавився метою моєї появи.

– Моє прізвище Рутецький! – повідомив я. – Пан бургомістр чекає на мене.

Обличчя співрозмовника миттю змінилося, і він запропонував слідувати за ним. Йти довелося не довго. Слуги відчинили перед нами високі двері, і ми зайшли до великої, багато оздобленої зали. За масивним столом сидів не хто інший, як намісник цісаря у Галіції Аґенор Ґолуховський, а перед ним у масивному кріслі відпочивав, напевне, сам бургомістр. До сьогоднішнього дня я не був знайомий з жодним із присутніх, але відтепер мені доведеться з обома співпрацювати.

– Пан Рутецький! – представив мій супутник.

При моїй появі намісник підвівся.

– Граф Аґенор Ромуальд Онуфрій Ґолуховський, намісник його імператорської величності королівства Галіції і Лодомерії! – представився він.

– Карл Гопфлінґен фон Берґендорф, бургомістр Лемберга! – у тон йому сказав інший.

Я поштиво схилив голову.

– У листі ви повідомили, що маєте особливі повноваження, – продовжив намісник. – Можна уточнити, ким вони підписані?

– Авжеж! – з готовністю відповів я, вийняв з-за поли фрака складений учетверо аркуш і подав фон Берґендорфу.

Просто бургомістр перебував ближче до мене.

– Він підписаний Його Імператорською та Королівською Величністю Францом Йосифом I.

Почуте змусило мого супутника витягнутися й увібрати в себе чималенький живіт, а з пихатих облич господарів кабінету зігнати звичну у таких випадках погорду. Тим не менш бургомістр передав наміснику листа, той обережно розгорнув його, насамперед подивився на закінчення, побачив френзель Франца Йосифа I і лише потім з якимось містичним благоговінням почав читати написане. Доки він ознайомлювався із вмістом листа, бургомістр не став чекати рішення намісника і запропонував мені сісти.

Я зняв циліндр і разом з тростиною подав бургомістру. Той не став обурюватися такій неповазі до себе, щоправда, одразу ж передав чоловікові, який супроводжував мене.

Тим часом намісник ознайомився з листом, поштиво згорнув його знову вчетверо і передав мені через стіл.

– Ми раді, що його цісарська величність зволив направити свого найкращого друга до нашого міста, – продовжував стояти намісник. – Сподіваюся, дорога вас не стомила.

– Було по-різному, – відповів я і жестом дозволив сісти.

Поки двоє господарів займали свої місця, мої циліндр і тростина зникли разом з третім.

– Чи не бажаєте спочатку підкріпитися з дороги? – поцікавився бургомістр.

– Дякую за турботу, але я вже поснідав після дороги й до того ж сьогодні маю зробити ще один візит. Тому якщо вам не буде накладно, давайте приступимо до справи, – сказав я.

Приємно все ж відчувати себе головним у таких високих кабінетах! А зрештою, не такий він уже й високий! Піднімалися й вище!

– Як скажете! – погодився намісник. – Смію запевнити, що підготовка до візиту найяснішого цісаря іде повним ходом, і будьте певні, що місто зустріне свого правителя достойно!

– Я аніскільки не сумніваюся. Тим більше що дорогою сюди я встиг переконатися у цьому.

Я бачив, що мої слова трохи заспокоїли господарів.

– Зізнаюся, що не це є причиною моєї появи тут, – продовжував я. – Прошу мене зрозуміти, що за час, який лишився до приїзду цісаря, я не збираюся контролювати ваші кроки, безумовно, професійні щодо організації зустрічі. Тим більше що його цісарська величність іноді тепло згадував свої відвідини Лемберга чотири роки тому.

– О так! – зрадів бургомістр. – Нам стало відомо, що тріумфальна арка, зведена на площі Фердинанда до цієї події, так сподобалася цісарю, що ми вирішили залишити її, але оздобити заново і покращити.

– Гадаю, цісарю це припаде до душі, – вставив намісник.

– Не сумніваюся в цьому.

Я не став спішити задовольнити цікавість намісника з бургомістром і розповісти про причину своєї несподіваної появи тут. Демонстративно оглянувши багато оздоблену залу, я продовжив:

– Щодо мого приїзду. Гадаю, для вас не будуть несподіванкою мої слова, коли я скажу, як педантично цісар ставиться до елементів етикету.

Господарі (королівства й міста) згідливо захитали головами.

– Отож, – продовжував я. – Мені доводилося бути присутнім при ситуаціях, коли навіть маленьке відхилення від етикету щонайменше засмучувало його цісарську величність. Тому я прибув сюди, щоб допомогти вам прийняти свого правителя якнайкраще.

Видно, мої слова були зовсім не тим, що сподівалися почути намісник з бургомістром. Вони готові були до якогось розносу, а тут лише якийсь простий етикет, ну, не зовсім простий, та все ж лише етикет.

Відчувши себе впевненіше, намісник розпрямив спину (не демонстративно, але все-таки помітно) і мовив:

– Звичайно, тут ми не сильні у тонкощах етикету. Тому вдячні його цісарській величності за допомогу.

– Крім того, мені потрібно ознайомитися з деталями перебування цісаря, – продовжував я. – Коли я зможу детально ознайомитися з планом?

– Якщо пан Рутецький забажає, детально розписаний план ви отримаєте за годину, – відповів бургомістр. – Це, звичайно, буде лише груба чернетка, але за дні, які лишилися до приїзду найсвітлішого цісаря, ми її відшліфуємо.

– Часу для, як ви виразилися, відшліфування у вас немає! – заперечив я. – Якщо за цей тиждень вам і вдасться відшліфувати чотирирічну тріумфальну арку, то відшліфувати елементи етикету, які, я підозрюю, грішать купою невідповідностей, буде важко.

Мої слова одразу ж указали господарям їхнє місце. Тим не менше я вирішив не нагнітати обстановку.

– А втім, ви маєте рацію! Сьогодні вже не варто, а до завтрашнього ранку прошу підготувати мені не чорновий, а наближений до остаточного опис того, як буде відбуватися візит цісаря, – продовжував я. – Прошу бути готовим до того, що від вашого списку може нічого не залишитися. Це не страшно і нехай це вас не засмучує. Усі ми виконуємо одну роботу. Далі. Мені неприємно запитувати, але мене цікавлять заходи, яких вживає магістрат щодо забезпечення безпеки охорони цісаря.

Видно, я торкнув це питання даремно, бо намісник і бургомістр навперебій почали переконувати мене в абсолютній безпеці, з якою зустрінеться найсвітліший цісар, і єдине, що засмутить Франца Йосифа І, буде усвідомлення того, що за такий короткий час він не встигне оглянути всю красу міста.

І я зрозумів, що з безпекою у Лембергу не все гаразд.