Але більше пострілів не було, зате попереду з будиночка вибігли двоє темних постатей. Критися більше не було потреби, тому вахмістр Кандиба вистрілив перший. Невідомо, поцілив він чи ні, але обидві постаті кинулися назад, при цьому намагаючись закритися всередині будиночка, але це чомусь не вдавалося. Вже підбігаючи до нього, стало зрозуміло причину: Семен все ж вбив одного жовніра і він своїм тілом припер двері.

Забігши всередину вартівниці, українці застали двох поляків, причому один з них тримав в руці слухавку телефону.

– Połóż to na miejscu! – наказав Семен і навів на поляка рушницю.

Той без жалю виконав наказ. Тим часом Олекса Мороз роззброїв поляків.

– А тепер я хочу знати: ви підняли рев'ях? – запитав Кандиба.

На обличчі одного з поляків виникла їдка посмішка.

– Tak, і wkrótce umrzesz, Ukraińcy! – урочисто мовив він.

– Курва мать! – вилаявся Кандиба. – Олексо, зв’яжи цих «телефоністів» і бігом до мене! Зараз тут будуть поляки!

З боку недалекого села вже не було чутно колядок. Видно, туди долинули звуки пострілів. Семен Кандиба розставив своїх людей так, щоб не прогледіти появи поляків, які безперечно підійдуть на підмогу. Мінери Годинки тим часом вовтузилися на середині мосту: закладали вибухівку.

Семен не знав, скільки часу потрібно мінерам, щоб справитися з роботою, але сподівався, що це станеться до того моменту, коли поляки у селі спроможуться організувати підмогу.

– Бути готовими до бою! – сказав він своїм стрільцям. – Наша задача – не пустити поляків до того часу, поки мінери не закладуть свої міни!

Оскільки завдання було просте, ніхто не подав голосу. Хто де міг заховалися за усім можливим прикриттям і стали чекати.

Довго нічого з села не було чутно; складалося враження, що поляк обманув, намагаючись нагнати на них страх. Семен Кандиба хотів було вже ще раз розпитати полонених, чи говорять вони правду, але тут поруч виник Олекса Мороз.

– Чого так довго? – невдоволено запитав Семен.

– Довелося заспокоїти нашого «телефоніста», – виправдовувався Олекса. – Все хотів втекти.

– Не втече?

– Та нє! Я його надовго відключив!

Тут озвався стрілець, що лежав за мішком з піском. (Поляки завбачливо облаштували оборону.)

– Пане вахмістре! Хтось наближається.

Кандиба придивився уважніше. При блідому місячному світлі на снігу чітко виднілися з десяток темних постатей, які не могли бути ніким іншим, як польськими жовнірами.

– Не стріляти! – розпорядився Семен. – Най підійдуть ближче!

Він подумки сподівався, що до бою не дійде і що мінери встигнуть закласти вибухівку до того, як доведеться натиснути на спусковий гачок гвинтівки, але очікуваного свистка не прозвучало, тому командир зрозумів, що бою уникнути не вдасться.

Збагнувши, що близько підпускати поляків небезпечно, він першим відкрив вогонь. Одночасно прозвучало з десяток пострілів. Видно, стрільці тримали пальці на спуску і постріл командира став для них мимовільним поштовхом до бою. Невідомо, чи поцілили вони у когось, чи ні, але після такого початку бою всі поляки попадали на сніг. Через деякий час озивалася то одна, то інша гвинтівка.

Тривала звичайна перестрілка, яка рідко коли приносила перемогу, радше тримала обидві сторони на зайнятих позиціях. Семен Кандиба хотів було вже наказати стрільцям берегти набої, як позаду почувся звук свистка. Це був сигнал до відступу.

– Відступаємо! – сказав Семен. – Бігом-бігом! Олексо, ми прикриваємо!

Сусід не відповів. Він вистрілив у далекий силует, що саме необачно піднявся, щоб роздивитися, що попереду. Силует звалився на сніг.

Мимо один за одним промайнули тіні стрільців. Семен з Олексою встигли зробити по два постріли, як Кандиба розпорядився:

– Відходимо!

Він почекав, поки підніметься Мороз, і лише потім побіг за ним. Коли вони пробігали середину мосту, де власне і були закладені міни, позаду почали стріляти. Це поляки нарешті піднялися в атаку і спромоглися на безперешкодну стрільбу.

Олекса Мороз, що біг дещо лівіше, враз сіпнувся і повалився на залізничне полотно. Семен підбіг до нього.

– Що?

– Зараза… нога! – крізь зуби процідив Олекса.

Семен, не довго думаючи, повісив гвинтівку на шию, звалив сусіда собі на плечі і як міг швидко рушив до своїх.

Їх помітили, бо двоє стрільців побігли їм назустріч. Вони підхопили пораненого і вже утрьох занесли Олексу на другий берег.

– Відійдіть далі! – розпорядився Андрій Годинка. – Щоб не зачепило!

Залишивши мінерів докінчувати свою роботу, Кандиба підійшов до Михайла Валька.

– Шо в тебе сталосьи? – прошипів він. – Не можна було обійтисьи без шуму?

Михайло стояв, опустивши очі долу, як бахур, якого спіймали у сусідньому саду. Семен відчув щось неладне.

– Хто? – тільки і запитав.

– Микола, – після деякої паузи відповів Михайло Валько. – Смоляр!

Семен спересердя плюнув. Він хотів було розпитати, як це сталося, але тут позаду пролунав такий потужний вибух, що всі мимоволі присіли на сніг. Залізничний міст розламався чітко посередині, й обидві його частини впали у річку. Почувся тріск льоду.

Завдання чота вахмістра Кандиби виконала, але ціна цього виконання виявилася аж надто високою. Якщо рана Олекси ще може зажити (хоч невідомо, чи зачепила куля кістку), то смерть вісімнадцятирічного Миколи Смоляра була незворотньою. Старші перетинці відчували себе винними, що не їх настигла дурна куля полоненого поляка, а дісталася наймолодшому з них. На рік старший Михайло Смоляр, здавалося, ще навіть не встиг усвідомити, що сталося незворотнє. Він просто не відходив від нерухомого тіла брата.

До них підійшов Годинка.

– Можна іти, – сказав він.

Ці слова неначе розбудили Семена Кандибу.

– Повертаємось! – розпорядився вахмістр.

Він бачив, як при місячному світлі четверо стрільців поклали Олексу на шинель і, взявшись за краї, понесли берегом річки. Інші четверо несли тіло молодшого Смоляра.

Радості від успішно виконаного завдання не було. Один вбитий і один поранений. І за жахливим збігом обидва з Перетина!

Семен Кандиба думав, як повідомити Якова та Олену про смерть середульшого сина, а Михайло Валько картав себе за те, що прогледів той момент, як поляк, вже полонений, витягує з-за пазухи схований револьвер. Зухвальця, звичайно, тут же закололи штиками, але свою чорну справу той вже зробив.

Михайло Смоляр біг поруч і його душили сльози. Він врешті усвідомив, що більше не побачить свого Никольцю, як зверталася до свого другого сина мама.

А Роман Панас поки що про Миколу не думав. Він просто не мав змоги зупинитися на чомусь іншому. Зараз він тримав за полу шинель, на якій лежав нашвидкуруч перев’язаний Олекса, і думав лише про те, щоб швидше добратися до своїх і передати сусіда до рук лікарів.

У розташування своїх добралися без пригод. Хорунжий Годинка відправився доповідати сотнику Стафіняку про успішно виконане завдання, а Кандиба особисто прослідкував, щоб Олексу Мороза негайно передали до рук лікарів. Він не заспокоївся, поки з кімнати, де проходила операція, не вийшов лікар – вже літній чоловік у забризканому кров’ю халаті.

– Як він? – нетерпляче запитав Семен.

– Буде жити і буде ходити! – Голос лікаря був тихий і стомлений. – Куля не зачепила кістки, а застрягла у м’язах. Але ходити довго він не може! Він далеко живе?

– Кілометрів двадцять звідси.

– Якщо можна, відправте його додому. Гадаю, що там він вилікується швидше!

– До нього можна?

– Ні! Ваш підлеглий під наркозом! Приходьте увечері!

Надворі вже засіріло, і Семен побачив Валька з Панасом. Він повів їм хорошу новину.

– Де старший Смоляр? – запитав.

– Сидить біля Миколи, – відказав Михайло Валько.

Він досі не міг прийти до тями, як це могло статися, але ніхто – ні Семен, ні Роман – навіть і не думали йому докоряти. Знали: на війні все трапляється. Натомість Семен Кандиба мовив:

– Я про що думав, коли сидів перед дверима там!

Він кивнув головою на будинок – тимчасовий шпиталь.

– Чи не відправити нам Михайла додому? З Олексою. Не приведи, Господи, і з ним щось станисьи, мати того не переживе.

– Та ту навіть не знаєш, що буде за Миколою! – відказав Роман і кивнув головою. – Ні, Михайло не піде на те. Тепер – не піде!

Іншого варіанту Семен, чесно кажучи, і не сподівався.

– Тоді як нам бути? – запитав Валько.

– А давайте я зараз піду до сотника і попрошу відрядити малого кудись в тил! – запропонував Кандиба.

– Михайло сьи не згодит! – впевнено припустив Панас.

– А він і знати не буде! А так, може, і вбережетьсьи!

Сотник Стафіняк, звичайно, був в курсі всіх справ у його сотні, тому згодився з пропозицією Кандиби. Наступного дня після того, як Миколу поховали на місцевому кладовищі разом з іншими двома стрільцями, що померли від ран напередодні, Михайла Смоляра відрядили в Кам’янку супроводжувати поранених стрільців до місцевого шпиталю. Дев’ятнадцятирічний Михайло розумів, що до цього доклалися його старші односельці, але поки що він навіть не мав сили перечити.