8

Отець Петро Лісович востаннє оглянув церкву, що вже ховалася у вечірніх сутінках, і повернув у дверях масивний ключ. Одразу відчув, що за спиною хтось стоїть. Йому вистачило сили вийняти ключа із замка, покласти до кишені і тричі перехреститися. Лише після того обернувся.

Перед ним стояв Василь Вовк.

– Так можна і перестрашити, – з докором мовив священник.

– Пробачте, отче, я не хотів цього, – винувато відказав Василь. – Та й не думаю, що вас можна настрашити.

Отець Петро хотів було відповісти банальною фразою, на кшталт «Господь кріпость моя, кого боюся?», але зрозумів, що Василь Вовк прийшов до нього не для того, щоб почути двадцять шостий псалом. Стосунки з ковалем остаточно зіпсувалися від того нещасливого дня, коли у повітовому містечку Кам’янці від смертельної хвороби померла його жінка Ганна. Відтоді Василя неначе підмінили. В усьому він чомусь звинувачував церкву і демонстративно перестав її відвідувати. На прохання брата Гната поговорити з Василем отець Петро відповідав, що той ще не готовий до такої розмови, а якщо вона все ж відбудеться, то користі не принесе ніякої.

Як видно, Василь Вовк вже остаточно «дозрів» до неї, адже як інакше можна пояснити його появу тут?

– Я вас слухаю, Василю! – сказав отець Петро. – Я так розумію, що ви хочете запитати у мене якоїсь поради?

– Ви праві, отче! – відказав Василь і зам’явся.

– Я вас слухаю! – заохотив священник. – Прошу довіритися мені. Повірте: я, як ніхто інший, вмію тримати тайну.

– Я знаю, то й прийшов до вас. Але не знаю, чи дасьте ви ту пораду.

– Чого ви так рішили? – здивувався отець Петро.

– Та я ж не хожу до церкви!

– Не ви перший, Василю, і боюся припустити, що і не останній! Але церква без вас проживе, а от як ви будете жити без неї, важко сказати.

Василь Вовк хотів було сказати, що живе і без неї, але промовчав. Він боявся почути докір, мовляв, а чого ж тоді прийшов сюди, якщо її не потребуєш. Зрештою, отець Петро Лісович ніколи не сказав би таких слів, а пораду міг дати лише він.

– Я вас слухаю, – повторив священник.

– Отче, як ставитьсьи церква до шлюбу, якщо ще не пройшло сорок днів?

Петро Лісович уважно подивився на Василя. Йому не треба було пояснювати, про кого говорить Вовк. Хоч той останній місяць і перестав ходити до церкви (а священник був певен, що це не надовго), про коваля з Перетина знали всі. Не було таємницею і те, кого має на увазі Василь.

– Свята церква не має обмежень, як таких, про шлюб, – відповів священник. – Щодо цього ви, Василю, не будете мати перешкод.

Отець Петро одразу дав зрозуміти, що знає все.

– Перешкод вам варто чекати з іншого боку…

– Я знаю, про що ви говорите, – похитав головою Василь. – Що скажуть про нас люди.

– Вас то не хвилює?

– Нє.

– Чому?

– Мені все рівно, що про мене думають другі, – сказав Вовк. – Я про них взагалі не думаю.

– І все-таки вам буде тяжко з цим жити!

– А хіба буде ліпше, коли ми станемо жити без шлюбу? – скипів Василь, але одразу заспокоївся. – Я не спішив би, отче, якби не зима. Без мене вони не виживуть. Я не можу того допустити!

– Я вас розумію! Можливо, ви і правильно робите.

– Ви дасьте нам шлюб?

– У церкви нема заперечень, – повторив Петро Лісович. – Якщо ви твердо вирішили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути!

На тому і попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанію, а Василь пішов до своїх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потім сів на воза. Зрозумівши, що можна їхати, коні самі рушили з місця. Василь тим часом дістав з кишені файку, запалив тютюн і затягнувся.

Він сам розумів, на що наражає і себе, і Орину з дітьми своїм поспішним вчинком. Вже навіть випадкові й такі несміливі їхні зустрічі одразу ставали надбанням перетинців, і якщо чоловіки ставилися до них принаймні байдуже, то жінки не могли пробачити Василеві зради пам’яті Ганни і де можна й не можна поносили Орину.

Його вони чіпати боялися.

Іншим разом Василь зробив би все, щоб ні у кого не було навіть причини для осуду, але наближалася зима, у хаті Орини було холодно і хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жінки дров, а затим і порубати.

Після такого йому залишалося тільки піти до місцевого пароха за порадою, адже лише у церкві вони могли узаконити своє життя. Щоправда, чи заспокояться після того сусіди (і не в одному лише Перетині), він сумнівався.

Василь Вовк нагнав коней.

Снігу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда і неслизька, тому до села дісталися швидко. На самому в’їзді його перестрів Андрій Валько. Після пам’ятної зустрічі зі своїм бойовим побратимом Андрій все ж поїхав до Кам’янки, звідки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти їх у Валька нагоди не випадало: сусіди законів не порушували не через боязнь потрапити на очі новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрій став чи не єдиною владою на території, що обмежувалася парафією храму великомучениці Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав він і їх, а той факт, що недалеко пролягав фронт і час від часу через села проходили війська, озброєні зовсім не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися із законом у небезпечну гру хто кого перехитрить.

– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привітався Андрій.

– Слава навіки, пане шандаре! – відповів Василь. – Тільки зразу попереджаю, що зброї у мене зараз нема!

Андрій засміявся.

– От коли буде, то й поговоримо про зброю, – сказав він. – А зараз у мене до вас просьба. Виконаєте?

– Якщо не посадиш до криміналу, то…

– Кажу ж: не нині! Коня підкувати треба. Одну підкову загубив зовсім, а друга тримаєсьи на одному цьвоху. А пішодрала всі села не обійду. То як?

– Добре, що не зробиш для наших шандарів! – згодився Василь. – Приводь свого Орлика десь за годину. До того часу я вже розпалю п'єца.

Андрій Валько попрямував вулицею далі, а Василь Вовк під’їхав до обійстя Орини Ребрик. Неспішно прив’язав коней до стовпця. Тим часом з хати вийшла жінка. Орина побоялася вийти на вулицю, а почекала, коли Василь зайде на обійстя.

– Що? – нетерпляче запитала жінка. – Що він сказав?

– Ксьондз сказав, щоб ми завтра прийшли до нього, – відповів Василь Вовк. – Він дасть нам шлюб.

Після таких слів Орина якось одразу знітилася. Увесь час вона боялася, що Василь привезе негативну відповідь, а коли цього не сталося, у неї знову прокинувся природний жіночий страх.

– Ой, Василю, страшно мені! – призналася вона.

– Кинь то! Тебе ніхто не скривдить! Я не дам! Ні тебе, ні дітей! – пообіцяв Василь Вовк.

Так завдяки його наполяганням вони стали чоловіком і жінкою. Як і варто було очікувати, цей шлюб викликав неоднозначну реакцію у жителів села. Чоловіки поставилися до цього загалом байдуже, навіть раділи за коваля, хотіли було і відмітити цю подію, але… проти власних жінок піти не могли. Ті ж розділилися на дві нерівні частини: одна частина – більша – була переконана, що Василь міг просто почекати хоча б до весни і зробити те, що він зробив майже на сороковий день після смерті Ганни (а Петро Лісович все ж наполіг на тому, щоб шлюб Василь та Орина взяли вже після цього дня), а менша частина в особі Юстини Солтис, тільки дізнавшись про те, що сталося, одразу висловила своє ставлення й до Василя, і до Орини.

Щоправда, слово «висловила» зовсім не підходило до того тону, яким кричала жінка. Тоді чи не всі перетинці зібралися біля фігури хреста у центрі села. Зазвичай так відбувалося тоді, коли з війни приходили листи. Тоді їх читали перед усім селом з надією, що хтось дізнається про своїх. Тепер же, коли всі мобілізовані на фронт були разом, то й листи також адресувалися всім.

Після того, як Андрій Валько дочитав до кінця листа, що його написав брат Михайло, і обережно сховав до кишені, Юстина Солтис не втерпіла.

– Так, – сказала жінка. – Вони там воюють, а в Перетині таке сьи роби!

І подивилася на Василя з Ориною.

– Що ви говорите, цьотко Юстино? – нахмурив брови Андрій Валько, хоч що вона мала на увазі, здогадувався не лише він.

– А ніхто і не знає! Десь там воює і Левко Вовк. А навіт не знає, що батько не встиг поховати його матір, а вже живе з другою!

– Юстино! – з докором сказав Лука, але та тільки огризнулася.

– Що «Юстино»? Якщо вам всім все рівно, що робитсьи в Перетині, то я ціхо сидіти не буду! Та Василь навіть до Ганни не їздив, коли сердешна хорувала!

– Ви знаєте, цьотко Юстино, що того не можна було робити, – заступився за Вовка Андрій. – За нею ходила лікарка.

– Ага, така сама публíка, як його Орина! – не здавалася Юстина. – Нє, а? Одна публíка ту, друга в Камінці!..

Юстина Солтис замовкла, коли зустрілася поглядом з Василем. Стишилися заінтриговані інші селяни. Знаючи крутий норов Василя Вовка, люди боялися, щоб чого не сталося. Внутрішньо приготувався до чогось неприємного і «шандар». А Василь узяв заплакану Орину за руку і, вже збираючись піти до свого нового дому, мовив:

– Якщо ти хочеш називати свою дочку публíкою, то твоє діло! – сказав він. – Мертві очі моїй Ганні закрила твоя Ксеня!

І з Ориною залишив зібрання.

Андрій Валько – наперед жандарм – важко зітхнув. На ще одну проблему в нього побільшало. І навряд чи це колись припиниться.

Сусіди якщо і ставали ворогами – то назавжди!

1919 рік

9

Святвечір 1919 року шестеро перетинців зустріли не тільки далеко від своїх рідних, але навіть не в будинку чи окопі.

На початку січня фронт стабілізувався у тридцяти кілометрах на захід від Перетина, причому після місяця запеклих боїв довелося залишити Раву-Руську. Зараз українські війська окопалися у шести кілометрах на схід від крайніх хат міста, у якому вже були нові господарі. Розрізнені українські сотні і просто великі загони здебільшого пів партизанських порядків вирішено було об’єднати під спільним командуванням полковника Віктора Курмановича. Необхідність цього кроку підтвердилась майже одразу, адже навпроти, по ту сторону фронту, відбувалося подібне: польське командування утворило групу «Буг» на чолі з генералом Яном Ромером.

На повірку виявилося, що сили у супротивників майже однакові, тому на «українське Різдво» бої практично припинилися. Правда, цей бій, якраз на Святвечір, перетинцям запам’ятається надовго. Усі вони потрапили до одної сотні сотника Стафіняка. Він і викликав до себе Семена Кандибу, як старшого за званням серед мобілізованих. Семен, вахмістр кавалерії, тим не менше потрапив до піхоти, але мало тим переймався. Зараз він стояв перед сотником Стафіняком та ще одним незнайомим йому офіцером й чекав, що той скаже.

– Отож, пане вахмістре, ситуація така, – почав сотник, неначе перед тим у них була довга розмова і залишилося лише підбити підсумок. – Ось тут, в оцьому районі, скупчилося небезпечне для нас угруповання неприятеля і, за нашими даними, поляки готові завтра зранку переправитися через річку. Підійдіть сюди. Ось це – міст через річку, по якому поляки завтра перекинуть до Рави підмогу. Ваша задача: підірвати його до бісової мами!

– Але я нічого не знаюся у цьому! – сказав Семен.

– Нам це відомо! Зрештою, цього від вас і не вимагається. Це зробить хорунжий Андрій Годинка.

При цьому сотник кивнув головою на незнайомого офіцера.

– Ваша задача забезпечити прикриття групи. За операцію відповідаєте ви! – закінчив Стафіняк.

І ось чота, у яку потрапили всі перетинці, залягла перед залізничним мостом в очікуванні наказу. Як на біду, ніч виявилася місячною, і на білому скрипучому снігу їхні темні постаті було видно здалеку, але, на їхнє щастя, поляки спокійно сиділи в себе у вартівницях по обидва боки мосту і не сподівалися, що у такий для українців день ті робитимуть щось інше, крім колядувати.

Неначе у підтвердження цього зі сторони найближчого села лунали дитячі голоси колядки, слів якої було важко розчути.

– Треба починати, а то повідморожуємо собі все, що можна, тоді нема чого і до жінок вертатися! – сказав Андрій Годинка. – Вахмістре, що плануєте робити?

– А що тут планувати? Тут плануй не плануй, а вартівниці треба захопити, – відповів Семен Кандиба. – І добре було б без шуму.

– Добре б! – сказав Годинка. – Але попереджаю: допомогти я вам не зможу!

– Справимось без вас! Робіть свою справу!

Кандиба підповз (а у їхньому становищі можна було лише повзати!) до Михайла Валька. Серед всіх перетинців він мав наступне після Семена звання.

– Хватить лежати, – сказав він.

– Починаємо? – запитав Михайло.

– Хватить лежати! – повторив Семен. – Михайле, ти береш свій рій і нападаєш на вартівницю. Я тобі не помагаю, а з іншими біжу через міст до вартівниці на тому березі.

– У вас можуть стріляти!

– Якщо ти зробиш все тихо, то поляки нічого не будуть знати. Бережи наших!

Невдовзі стрільці підповзли до самої штреки і, перевіривши, чи не стовбичить якийсь вартовий, піднялися зі снігу і мовчки побігли до будиночка колійного оглядача, у якому від морозу заховалися поляки. Вахмістр Кандиба не став перевіряти, чи справиться з поставленим завданням Михайло Валько, а, не стишуючи біг, повів свій рій мостом до протилежного берега, де на білому сніжному фоні чорніла інша вартівниця. Серед теперішніх його підлеглих з перетинців був лише Олекса Мороз. Роман Панас і брати Смолярі потрапили до Валька і зараз, всього видно, спокійно роззброювали польську залогу.

Враз за спиною пролунав одинокий постріл. Не зупиняючись, Семен повернув голову, але нічого не побачив, лише декілька темних постатей, що бігли йому услід. Це були підривники Андрія Годинки, завданням яких було підірвати цей переїзд.

– Вилупцю хранцоватий! – крізь зуби прошипів Семен. – Казав же тихо!