Чорні клобуки
На службі у русів

Якщо з половцями Русь становила «поліцентричну державу», де руська й половецька «половини», змагаючись, часто укладали різноманітні союзи для вирішення спільних завдань, то низка тюркських етносів фактично стали васалами руських князів, «влившись» у руський політичний організм. У літописах цих васалів іменують чорними клобуками (тюркською – каракалпаки). Ця назва походить від назви елементу їхнього одягу – високих чорних шапок. Насправді під чорними клобуками розуміли не якийсь один народ, а сукупність тюркських етносів, що знаходилися на безпосередній службі руських князів¹³².

Перша згадка про них зустрічається в літописі під 1146 р. Там, зокрема, ведеться мова про боротьбу внука Мономаха, Ізяслава Мстиславича, за київський престол. Наведемо цей уривок повністю:

«Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церкві] Святого Михайла в єпископа у Євфимія. І перейшов він Дніпро [бродом] коло [города] Заруба, і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся, і сказали йому: «Ти – наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми – з тобою».

І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошани»¹³³. Ця згадка наводить на наступні висновки. По-перше, чорні клобуки проживали на Пороссі – в басейні річки Рось. Це південний кордон Київського князівства на межі зі степом. Тобто чорні клобуки були прикордонною сторожею, охороняючи князівство від наїздів ворогів – передусім половців. По-друге, із повідомлення випливає, що вони були помітним чинником у політичному житті князівства. На них, зокрема, спирався Ізяслав Мстиславович, ведучи боротьбу за владу.

У літописах неодноразово згадується, що чорні клобуки служили київським князям. Водночас від них чимало залежало і політичне життя цього князівства. Можна навіть затвердити таке: основними тут політичними силами були дружинники, князівські слуги-управлінці й чорні клобуки. Вони й становили військово-політичну еліту князівства. Тобто центр Русі не був «цілком слов’янським». Помітну роль у ньому відігравали тюркські елементи.

Назва «чорні клобуки» не так часто використовувалася літописцями. Остання літописна згадка про об’єднання цих племен припадає на 1193 р. Там говориться про те, що ліпші мужі з чорних клобуків закликали князя Ростислава Рюриковича піти походом на половців¹³⁴. Як бачимо, чорні клобуки не дуже шанували своїх тюркських одноплемінників і охоче вирушали проти них у походи. В принципі, говорити про тюркську єдність чи про солідарність у той час не варто. Тюркські племена, роди часто воювали один проти одного.

До складу чорних клобуків входили залишки колишніх печенігів, які були витіснені зі степів Північного Причорномор’я половцями. До речі, в давньоруських літописах фігурує термін «Лукомор’є», під яким розумілися, зокрема, землі Північного Причорномор’я, де кочували половці. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрійовича під 1172 р. (насправді – під 1169 р.) сказано: «Як і колись на лукомор’ї билися [наші] з ними (половцями. – П. К.) кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи»¹³⁵.

Печеніги, вигнані половцями з Лукомор’я, тепер пішли на службу до руських князів. І згадки про них часто пов’язувалися з чорними клобуками. Таким чином, печеніги з «ворогів русичів» стали їхніми союзниками.

Однак «головну скрипку» серед чорних клобуків відігравали торки¹³⁶. Про них є достатньо інформації на сторінках руських літописів. Перша згадка про них припадає на 985 р., де говориться, що князь Володимир Святославович здійснив похід на волзьких булгар, залучивши до цього торків. При цьому розповідається, що Володимир зі своєю дружиною рушив на човнах. У той час торки йшли берегом на конях¹³⁷. Якщо ця інформація адекватно відображає реалії, то напрошуються певні висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах, а як кіннотників князь Володимир та інші руські князі використовували кочівників-тюрків. У цьому випадку це були торки. Отже, тюркська кіннота органічно доповнювала руських дружинників. Можливо, коли Києво-Руська держава «вперлася» в степові простори, руські дружинники пересіли з лодій на коней. І сталося це, зрозуміло, не без впливу тюрків-кочівників.

Правда, відносини торків і руських князів не були безхмарними. Між ними виникали й конфлікти. Так, незадовго після смерті Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславі, довелося усмиряти торків¹³⁸. Та все ж торки служили руським князям і часто з ними вирушали в походи проти половців.

Торки проживали переважно на півдні Київського князівства, в басейні річки Рось. Їхнім столичним містом був Торчеськ, що теж неодноразово згадується в літописних джерелах. Як правило, це місто ототожнюють із городищем між селами Шарки і Ольшаниця Рокитнянського району Київської області на лівому березі річки Горохувата, що є лівою притокою Росі¹³⁹. Правда, ймовірними місцями локалізації Торчеська могли бути також сучасне місто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Київської області. Всі вони знаходяться в районі Поросся, де жили представники цього етносу.

Одна з останніх згадок про торків припадає на 1193 р., де говориться, що їх погромили половці¹⁴⁰. Яка була їхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Більшість із них «зникла», злившись зі слов’янським населенням.

Полишили торки після себе чимало топонімів – Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалізація вказаних населених пунктів дуже широка. Ці топоніми зустрічаються не лише на півдні Київщини, а й на Поділлі, Волині і навіть на Донбасі. Це дає підстави припустити, що торки кочували в різних регіонах сучасної України, засновуючи тут свої поселення.

Панорама селища Торчин

Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеї¹⁴¹. Перша згадка про них у руських літописах припадає на 1097 р. (насправді – на 1098 р.), коли вони разом із торками й печенігами пішли на службу до осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)¹⁴².

Не без того, що в берендеїв, як і в інших представників чорноклобуцьких племен, виникали конфлікти з руськими князями. Під 1121 р. у Київському літописі зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги самі втекли¹⁴³. Про причину й суть цього конфлікту нічого певного сказати не можемо. Однак далі в літописах повідомляється, що берендеї служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували їх. Під 1159 р. у Київському літописі ведеться мова про те, що берендеї зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Літописець навіть називає імена берендеївських вождів, котрі стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій¹⁴⁴.

Ця літописна інформація дає авторам підстави вважати, що берендеї були підступними, легко змінювали своїх повелителів, керуючись виключно меркантильними інтересами¹⁴⁵. Але берендеї не були тут винятком. У той час у політичному житті багато хто так чинив, у тому числі й руські князі.

Загалом же ця частина чорних клобуків служила руським князям, воюючи проти їхніх ворогів. У 1185 р. князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців, який виявився успішним. Участь у цьому поході взяли й берендеї¹⁴⁶. Це, власне, остання згадка про них у руських літописах.

Щодо подальшої долі берендеїв, то тут вступаємо в сферу здогадів. Доволі поширеною є версія, що вони переселилися в північно-східні землі, на терени Володимиро-Суздальського князівства. Справді, частина берендеїв могла податися туди. У цьому регіоні зустрічаються берендеївські топоніми. Міфічний цар Берендей є персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снігуронька» Олександра Островського. І хоча це літературні твори, але написані вони на основі фольклорного матеріалу. Принаймні образ царя Берендея мав певне поширення у російському фольклорі.

Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуї¹⁴⁷. У руських літописних джерелах вони фігурують нечасто. Ковуї брали участь у князівських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.¹⁴⁸. Ковуїв пов’язують із Чернігівщиною. Вважається, що вони були розселені в межиріччі Десни та її притоки Остера, де знаходилися солонцюваті ґрунти, більш придатні для скотарства, ніж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуїв. Зараз це село з такою ж назвою. Розміщене воно в Куликівському районі Чернігівської області.

Як бачимо, тюркські етноси (чорні клобуки) були частиною політичного організму Давньої Русі. Вони захищали південні кордони держави, брали участь у походах руських князів, зокрема на половців. Також чорні клобуки ставали й учасниками князівських усобиць.

Чорні клобуки залишили після себе в Україні низку топонімів. Схоже, значна їхня частина слов’янізувалася і влилася до складу українського етносу.

Під владою Золотої Орди

У російській літературі ще в ХІХ ст. міцно утвердився концепт «монголо-татарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, у т. ч. й українську. За радянських часів цей концепт сприймався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й понині.

Якщо його брати в загальних рисах, то він виглядає таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здійснили завоювання Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва в 1240 р.

При цьому, як правило, не звертається увага, що далеко не всі землі Русі були завойовані. Під владою ординців опинилися північно-східні землі, де пізніше сформувалася Московія, а також Чернігівщина й Київщина. Незавойованим лишилися Новгород, Псков, землі Смоленського, Полоцького й Турово-Пінського князівств, які з часом стали важливою частиною Великого князівства Литовського. У межах останнього формувався білоруський етнос. Попри наїзди монголо-татар на землі Волині й Галичини, ті вистояли й фактично зберігали свою самостійність, хоча їм і довелося підтримувати певні стосунки з монголо-татарами. Зрештою, Волинь і Галичина «перебрали» на себе етнополітичний термін «Русь». Тому деякі правителі Волині й Галичини іменували себе руськими королями.

Але повернемося до концепту «монголо-татарського іга». Останнє представляється як велика трагедія для руського чи то давньоруського народу. Воно затримало подальший економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землі Європи від диких ординців.

Насправді Монгольську імперію Чінгізідів, від якої у 1266 р. відокремилася її західна частина (Улус Джучі), що з часом почала іменуватися Золотою Ордою¹⁴⁹, називати «дикою» не випадає. Адже ця держава охоплювала величезну територію – від Далекого Сходу до Східної Європи. Це було найбільше за територією й населенням державне утворення тогочасного світу. Щоб забезпечувати управління ним, потрібні були відповідні соціально-політичні й комунікаційні технології. Через цю імперію проходив Великий шовковий шлях, який пов’язував Китай з Європою і відігравав важливу роль в економіці багатьох тогочасних країн. Власне, правителі імперії й забезпечували нормальне функціонування вказаного шляху, маючи від цього велику вигоду. Загалом Монгольська імперія сформувалася на цьому шляху, як і Русь – на шляху «із варяг у греки». Монголи (насправді це була сукупність різних етносів, серед яких переважали етноси тюркські) перейняли чимало досягнень розвинутої китайської культури. Це стосується не лише певних технологій, зокрема військових, а й технологій торгово-комунікаційних.

У Китаї у VIII—ІХ ст. вперше (!) в світі почали використовувати паперові гроші (спочатку як приватні грошові знаки, а потім як державні). У ХІІІ ст. у Монгольській імперії, поряд з карбованими монетами, використовувалися паперові й… шкіряні гроші¹⁵⁰. Останні, певно, були винаходом самих монголів. Все це свідчить про розвинуті в імперії торгово-економічних зв’язки. У Європі вперше паперові гроші (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.¹⁵¹. Ось і виникає питання, хто в ХІІІ ст. був «більш цивілізований» – Європа чи Монгольська імперія?

Щодо Куликівської битви існує низка питань. Зрештою, її варто розглядати в контексті міжусобної боротьби, яка велася в Золотій Орді. Адже Московія не була самостійним державним утворенням, а входила в політичну систему цієї держави.

Далі концепт «монголо-татарського іга» (принаймні в його російській і почасти українській інтерпретації) передбачає, що, мовляв, Московське князівство (потім – царство) змогло піднятися й стати на прю із Золотою Ордою. Одним із переломних моментів цієї боротьби стала Куликівська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба в 1480 р. т. зв. стоянням на річці Угрі.

Російські історики, як правило, акцентують увагу на тому, що в 1480 р. «монголо-татарське іго» скінчилося й Московія стала незалежною. Однак говорити про повну незалежність Московії (принаймні формальну) до кінця XVII ст. проблематично.

Лев Гумільов, 1934 р.

Правда, не всі дослідники поділяють концепт «монголо-татарського іга». Серед таких – згадуваний Лев Гумільов. Він вважав, що «похід Батия по масштабах здійснених руйнувань можна порівняти з міжусобною війною, яка була незвичною для того неспокійного часу»¹⁵². На його думку, причиною розгрому ординцями Володимира, Чернігова, Києва та інших міст була не феодальна роздробленість, а «тупість правителів і їхніх радників-бояр»¹⁵³. Такі твердження видаються занадто категоричними. І суперечать літописному матеріалу. Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському літописі розповідається про руйнування Києва:

«…прийшов Батий до Києва з [великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами…

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, – бо тут підступили були дебрі, – і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] Святої Богородиці [Десятинної].

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його»¹⁵⁴.

На сторінках літопису є й інші свідчення про руйнування ординцями руських міст. Ця інформація узгоджується зі свідченнями західних авторів, які побували в Золотій Орді, Плано Карпіні (1182?—1252) та Гільйома де Рубрука (1120?—1293)¹⁵⁵.

Звісно, можна говорити про перебільшення жахіть ординської навали в зазначених писемних матеріалах. Однак, вважали деякі авторитетні історики, ці описи так чи інакше підтверджуються археологічним матеріалом. Зокрема, такої думки дотримувався Борис Рибаков, який критикував Гумільова. Він, спираючись на археологічний матеріал, вказував, що в результаті Батиєвої навали були зруйновані десятки міських центрів. Походи ординців виявилися для Русі катастрофою. Навала знищила військові резерви тих князівств, які здавна накопичували сили для боротьби зі Степом¹⁵⁶.

Насправді аргументи противників Гумільова не виглядають бездоганно. Чого, наприклад, вартують заяви про те, що Батиєві ординці знищили військовий потенціал тих князівств, які боролися зі Степом. Адже перші їхні удари були спрямовані проти князівств північного сходу Русі, для яких боротьба зі Степом не була на першому місці. Лише пізніше Батиєві війська спрямувати удари на південь.

Зрештою, цей південь на той час уже став «окраїною» Русі. Київ утратив своє столичне значення. Він належав князю Данилу Романовичу, який посадив тут свого воєводу. Сам же цей правитель перебував на Волині, заснувавши тут свою нову резиденцію – місто Холм. Літописець говорить, що Батиєві орди взяли багато міст на теренах Волині й Галичини, у т. ч. Володимир та Галич. І все ж деякі міста взяти не вдалося, зокрема Крем’янець і Данилів¹⁵⁷. Тут треба вказати, що Руссю, головною її частиною, у той час почали вважатися терени Волині й Галичини¹⁵⁸. А князі, що тут правили, іменували себе руськими князями, а пізніше – королями¹⁵⁹. Тобто випливає, що Батий (1209?—1256) не зумів оволодіти «всією Руссю».

Щодо археологічного матеріалу, який ніби підтверджує справедливість думки про великі руйнування ординцями руських міст, то тут теж не все однозначно. Принаймні знайдено чимало поселень, які були зруйновані під час Батиєвої навали, де не знайдено кістяків людей та цінних речей¹⁶⁰. Ймовірно, населення цих міст завчасно втікало, ховаючись у незнаних для ординців місцях. Отже, чимала частина людського потенціалу була збережена. Російський історик Михайло Погодін (1800—1875) висунув навіть теорію, що в Києві до Батиєвого погрому жили росіяни, точніше великороси, а після цієї трагічної події вони подалися на терени нинішньої Великоросії¹⁶¹. Ця теорія знайшла значне поширення в російській літературі. Щоправда, вона виглядає дещо дивно. Адже не зрозуміло, чому населення, зазнавши ординських наїздів, переселялося на терени, які раніше були підкорені воїнами Батия і які фактично опинилися під їхнім жорстким контролем.

Хан Батий

(китайська гравюра)