Старого Ногая переграв більш молодий хан Токта (1270—1312), який зумів зорганізувати значні сили. У 1299-му чи в 1300 р. останній завдав поразки Ногаю. Сталося це в місцевості Куканлик (імовірно, в степах нинішньої України, десь у районі теперішньої Одеської області). Цікаво, що Ногай був убитий русином – одним із воїнів хана Токти. Сини Ногая не зуміли зберегти витворену ним державу. Тому «Ногайський проект» зазнав краху.

Звісно, татари, що входили до складу кочової держави зникли. Вони залишалися в складі Золотої Орди, а після хана Ногая, нікуди її розпаду ввійшли до Кримського ханства. Ці татари кочували в степах теперішньої України, Північного Кавказу, а також нинішньої Румунії. Їх іменували ногаями чи ногайцями – вважається, що від імені хана Ногая. Вони так чи інакше контактували зі слов’янським населенням України і справили певний вплив на етногенез українців.

Хоча правителі Руського королівства в кінці ХІІІ ст. йшли на співробітництво з татарами, проте існувала сильна антитатарська опозиція, котра, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Володимиром Васильковичем і знайшла відображення в Галицько-Волинському літописі. Наприклад, у цьому творі Ногай іменується як «окаянний і беззаконний». Причому наведену характеристику маємо в такому місці твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям²⁰¹. Володимир Василькович, який не мав дітей, віддає свій уділ, місто Володимир, що фактично виконувало роль столиці тогочасної Русі, не войовничому князеві Леву, діяльність якого мала протатарську спрямованість, а «мирному» князеві Мстиславові, котрий, наскільки можна судити, не виявляв протатарських симпатій. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку історика, міг би краще забезпечити оборону руських земель²⁰². Нам же видається такий крок Володимира Васильковича цілком логічним. Мстислав був для нього більш близьким політично, зокрема в плані дистанціювання від татар. Саме існування антитатарської партії на Волині й Галичині забезпечувало самостійність цих земель від Золотої Орди.

Можна припустити, що ця залежність зменшилася в часи правління Юрія Львовича (1252/1257—1308). Останній використовував латинську титулатуру «regis Russiae, principis Ladimiriae»²⁰³. Це можна перекласти: «король Русі, князь Володимирії». Він позиціонує себе як «західний правитель», дистанціюючись від татар. Подібну титулатуру використовували і його нащадки, у т. ч. останній владар Руського королівства Болеслав-Юрій (бл. 1310—1340)²⁰⁴.

У контексті дистанціювання від татар варто осмислювати появу Галицької митрополії (точніше – митрополії Малої Русі), яка була заснована в 1303 р.²⁰⁵. Ця подія в історіографії переважно трактується таким чином. Мовляв, у 1299 р. осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, був перенесений із Києва у Володимир-на-Клязьмі. Це ніби було обумовлено тим, що Київ був зруйнований. Ось тоді король Юрій Львович вирішив посприяти створенню митрополії, яка б охоплювала землі його держави.

Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок з Києва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлювалася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Питання, очевидно, було в іншому. Якраз у останні роки ХІІІ ст. загострюється боротьба між золотоординським ханом Токтою й Ногаєм. Останній, контролюючи нинішні степи України, контролював і Київ, і київського митрополита.

Татарські хани, які надали православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важливих важелів свого впливу на руських землях. Токта, який збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений в «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі – міста, яке знаходилося під контролем ханів Золотої Орди.

Оскільки хан Токта ворогував із Ногаєм, який становив постійну загрозу для Візантії, візантійська верхівка, зокрема Константинопольський патріарх, «закрила очі» на перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Уже після смерті Ногая королю Юрію Львовичу вдалося домовитися з візантійською верхівкою про створення окремої митрополії Малої Русі з осідком у Галичі. Які наводилися аргументи на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шантажував візантійців тим, що, коли в його державі не буде створена митрополія, він звернеться за допомогою до Риму. Але які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже в ті часи поняття «Мала Русь» трактувалося в іншому плані, аніж воно почало трактуватися пізніше. Мала Русь – це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні трактували Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію як землі колонізовані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія – землі Великої Русі, тобто колонізовані. Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність Королівства Руського – принаймні в плані духовному. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

На жаль, документів, які б висвітлювали діяння правителів Королівства Руського в кінці ХІІІ – у першій половині XIV ст., зберіглося вкрай мало. Однак можемо говорити про те, що в той час ця держава була більш зорієнтована в західному напрямку, ніж у східному.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. У 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ (1310—1370) був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Польща й князі литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм – Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не зберіглося ніяких наших літописних свідчень. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.

Стереотипи російської історіографії, які й досі панують у нас, а також специфіка джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщину і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед.

У результаті війни за спадщину Польща відмовилася від слов’янських земель Сілезії та Помор’я, які культурно й ментально були близькі полякам, й почала здійснювати експансію на Схід – спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, котре помітно розширило свої кордони за рахунок Русі, переважно нинішніх українських земель.

Боротьбі за спадщину Руського королівства передували такі події. Орієнтовно в травні 1323 р. чи раніше при невідомих обставинах померли Андрій та Лев, котрі правили цією державою²⁰⁶. Існує кілька версій смерті цих князів – загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престолу в королівстві Романовичами по чоловічій лінії. Враховуючи те, що в період Середньовіччя держава трактувалася як вотчина правителя, смерть Андрія та Лева, які, судячи з усього, не залишили нащадків по чоловічій лінії, могла би стати фатальною для Руського королівства.

Проте на престолі опинився Болеслав, син мазовецького князя Тройдена із династії П’ястів та Марії, доньки короля Юрія Львовича. Не відомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Але він мав право унаслідувати престол по материнській лінії.

Правління Болеслава почалося в дуже юному віці – тоді йому, імовірно, було трохи більше десяти років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства знаходився в місті Володимирі. Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім’я Юрій – не честь свого діда. Він також прийняв православ’я. Титулував себе, як зазначалося, королем Русі²⁰⁷.

Юрій ІІ проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі стосунки з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек (бл. 1283—1341)²⁰⁸. Робив спробу повернути Люблінську землю, котру в 1303 р. захопила Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, загарбані Угорщиною.

За правління Юрія II в 1331 р. відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.

Схоже, активна діяльність Юрія ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленості, що Русь має перейти до польського короля, який ніби мав право успадкувати руський престол.

Весною 1340 р. Юрій ІІ гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри²⁰⁹. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій ІІ захотів у своїй державі утвердити католицизм і через це його вбили бояри²¹⁰. Однак такі твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ’я й сприяв відродженню Галицької митрополії. Щось це мало схоже на адепта католицизму.

Хан Узбек на літописній мініатюрі

На нашу думку, ситуація із вбивством Юрія ІІ виглядала інакше. Король, ставши дорослим, ймовірно, змусив потіснитися деяких бояр, які мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористатися Казимир ІІІ. Він міг намовити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм преференції при умові, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.

Не випадково відразу ж після вбивства Юрія ІІ король Казимир ІІІ здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555) Марціна Кромера (1512—1589). Від останнього українські літописці XVI—XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…» Далі перераховуються коштовності, привласнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони²¹¹.

Насправді говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ підкорив окремі галицькі міста без особливого супротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, втративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів на той час став заможним торговим містом, але не варто переоцінювати його значення. Фактично це був регіональний центр на межі Галичини й Волині. Вести мову про його значну політичну роль не слід. Столицю ж королівства Руського Казимир ІІІ тоді так і не взяв.

У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова (як правило, його ототожнюють із князем Данилом – засновником князівської династії Острозьких) здійснили поїздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитру Дядьку вдалося відбити наїзд короля Казимира ІІІ²¹². Як бачимо, саме завдяки татарському війську вдалося зберегти самостійність Руського королівства.

Дмитро Дядько на деякий час, аж до своєї смерті в 1349 р., ніби став неофіційним правителем цієї держави. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дядько іменував «провізор або управитель землі Руської» («provisor seu capitaneus terre Russie»)²¹³. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300—1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королівства, сказати щось певне не можемо²¹⁴. Є припущення, що він був одружений на княгині з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було би права на престол. Імовірно, він отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями.

Резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста – Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Схоже, боярин Дядько належав до вмілих полководців та державних діячів. Також він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою знаходилися галицькі землі. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства – Волинь. З того часу розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, котрі, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі фактично участі вже не брала. Після мерті хана Узбека в 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. За часів правління хана Джанібека (1342—1357) політика Золотої Орди була спрямована в східному й південному напрямках. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі.

Артур Орльонов «Битва на Синіх Водах», 1362 р.

Одним із епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах у 1362 р.²¹⁵. У ній литовські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дмитрія, котрі володіли Поділлям. Вважається, що в результаті цієї перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золотоординському престолі змінилося понад 25-ти ханів. Можна зустріти думку, що «перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга»²¹⁶. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, за великим рахунком, не дала старт звільненню «східнослов’янських народів» (сам цей термін для пояснення тогочасних історичних реалій видається не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литовськими князями і татарськими ханами.

Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відновити єдність держави за правління хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.²¹⁷. Однак у 1395 р. емір Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив війська Тохтамиша у грандіозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Водах чи Куликівська битва.