Імперія половців

Половцям в українській та російській літературі «дісталося» не менше, аніж печенігам. Одне «Слово о полку Ігоревім» і література навколо нього чого вартують! Половці, як і печеніги, постають у нашій свідомості в образі чужинців, ворогів. Насправді так однозначно оцінювати відносини українців та половців не варто. Незважаючи на певні військові конфлікти, два етноси активно взаємодіяли й співпрацювали.

Загалом історія половців доволі цікава⁹⁰. На Русі вони були відомі саме під цією назвою (щодо її етимології маємо більше питань, ніж відповідей). У різних країнах та в різних народів були поширені інші назви цього етносу – кипчаки, кумани, куни, палліді, фальвен тощо. Перший етнонім можна вважати самоназвою.

Половці «наслідили» в історії багатьох держав і народів епохи Середньовіччя. Їхньою прабатьківщиною варто вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів’я річки Іртиш. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. І належали до тюркських етносів.

Половецький шолом з личиною

Князь Всеволод Ярославич. Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

У середині ХІ ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на захід, зайнявши степи Північного Причорномор’я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і Кипчак, або – Поле половецьке⁹¹.

Тривалий час половці активно контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Вперше половці з’явилися на кордонах Русі в 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Правда, князь Всеволод Ярославович (1030—1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир⁹². З 60-х рр. ХІ ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі наїзди на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала в 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду⁹³. А в 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих…»⁹⁴ Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів половці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою Божою». Правда, цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027—1076) завдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був схоплений хан Шурукан⁹⁵.

90-ті рр. ХІ ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Це було викликано, зокрема, усобицями руських князів. Літописець говорить, що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую»⁹⁶. У 1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?– 1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Торчеськ⁹⁷. А в 1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір⁹⁸. Правда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній навіть загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050— 1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там⁹⁹. Іменем цього хана названий Труханів острів на Дніпрі.

Походи руських князів на половців у глиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко втікали: відводили свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. У той час степи Північного Причорномор’я були вже поділені між половецькими ордами. Їхні вежі перебазувалися на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. В таких умовах ці кочівники стали вразливими для руських воїнів.

Труханів острів. Сучасний вигляд

На початку ХІІ ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на половців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах (1053—1125) організували низку походів у глиб степів. Ось як у літописі розповідається про перемогу цих князів над половцями в 1103 р.:

«Вложив Бог у серце руським князям, Святополку [і] Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на [озері] Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та в одному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руській землі». І послали вони удвох [послів] до Давида і Олега [Святославичів], говорячи: «Підіть оба на половців. І або живі ми будемо, або мертві». Давид, отож, послухав їх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: «Нездоров я». Володимир же, поцілувавши брата свого, пішов до Переяславля, а Святополк – услід за ним, і Давид Святославич, і Давид Всеславич, і Мстислав [Всеволодович], Ігорів онук, [і] Вячеслав Ярополчич, [і] Ярополк Володимирович. І рушили вони на конях і в човнах, і прибули нижче від порогів, і стали в [урочищі] Протолчах і на Хортичім острові. І сіли вони на коней, а піші вої, висівши з човнів, ішли в поле чотири дні, і прийшли на [ріку] Сутінь.

Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі». І сказали молодші Урусобі: «Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Сих же побивши, ми підемо в землю їх і візьмемо всі городи їхні. І хто ізбавить їх од нас?»

Пам’ятник Володимиру Мономаху в місті Прилуки

Руськії ж князі й вої молили Бога й обітниці воздавали Богові і Пречистій Матері Його – той кутею, а той милостинею убогим, а ті пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половці і послали перед собою в сторожі [хана] Алтунопу, що славився в них мужністю. Так само й руські князі послали сторожівсвоїх. І устерегли вони Алтунопу, і обступили Алтунопу, і вбили його і тих, що були з ним. І ні один [не] втік із них, а всіх побили.

І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня.

І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.

Потім же сіли брати [обідати?], побідивши ворогів своїх. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.

А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей», тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і «сокрушив голови зміїні, і дав Господь пожиток їх нам». Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з побідою великою»¹⁰⁰.

Ми спеціально навели цей розлогий уривок, оскільки він говорить не лише про саму подію, а й дає чимало інформації про русько-половецькі стосунки.

По-перше, літописець дає зрозуміти, що половецькі наїзди були серйозною проблемою для Русі, точніше – її південних земель. Половці чинили грабунки, забираючи майно в смердів-селян. Останні ж часто потрапляли в половецький полон. Все це, безперечно, підривало економіку Русі, але також кінець кінцем впливало й на матеріальні статки руських князів. Чи говорив Володимир Мономах вищенаведені слова, які вклав йому в уста літописець, можемо лише гадати. Але ці слова, схоже, відображали настрої деяких руських князів – особливо тих, які мали свої землі на русько-половецькому пограниччі. Звісно, вони не стільки переймалися долею простого смерда, скільки тим, що той смерд, будучи розореним, а то й вбитим чи полонений половцями, не давав доходу в князівську скарбницю.

По-друге, з цієї інформації зрозуміло, що між руськими князями й половецькими ханами існували певні домовленості щодо ненападу. Однак вони порушувалися – передусім половцями. Тому Святополк Ізяславович наказує вбити хана Белдузя через те, що той порушив мирні домовленості. Хоча цей хан пропонував за себе великий викуп. Очевидно, тут руським князям йшлося про те, аби налякати половців, показати, що їм доведеться за наїзди платити своїм життям.

Є в руських літописах й інші яскраві описи перемог князів Святополка Ізяславовича й Володимира Мономаха над половцями. Такі описи вміщені під 1103¹⁰¹ та 1111роками¹⁰². У останньому з них Володимир Мономах знову жаліє смердів, яким чинять зло половці. Вступ до опису розгрому половецьких орд у 1111 р. майже повторює вступ до такого ж опису під 1103 р. Важко сказати, де тут закінчується історичний фактаж і починається літературний домисел. Та все ж можна вважати, що в 1103, 1107 і 1111 роках половці зазнали значних поразок від руських князів. А в 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин¹⁰³. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

Половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на руських землях, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х рр. ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів наУгорщину й Польщу.

У подальшому руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия¹⁰⁴. При цьому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІХІІ ст. Місцем, де вони укладалися, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі¹⁰⁵.

Правда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці все більше й більше почали терзати її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. І все ж руські князі зуміли дати відсіч. У 1183 чи в 1184 р. в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович (після 1116—1194) і Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка¹⁰⁶.

Однак у 90-х рр. ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась. Зате руси активізували свої походи в степ¹⁰⁷.

У 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославович (1151—1202) вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що ліг в основу сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон до половців. Після цього хани Кончак і Гзак розорили Переяславську землю й басейн річки Сейм.

Із 90-х рр. ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, котрі мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, у 1094 р. одружився на дочці хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090—1157) на дочці ханаАєпи, а другого сина Андрія – на внучці Тугоркана. Загалом такі шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревім». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною¹⁰⁸. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем – його матір походила з половецького роду¹⁰⁹.

Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревім»

Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князівська еліта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханів, які виходили заміж за руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, що служили їм. Ці, своєю чергою, могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам…»¹¹⁰.