«Зовсім не так невинно поводився Хмельницький, – пише Коховський. – Його неспокійна душа вагалася. То хилився він до тих, хто був прихильний до розбишацтва, то знову пригадував, що королівський двір, ображений (це було йому добре відомо) занехаяною війною, легко пристане на його бік… Замислювався, чому війну розпочато й занехаяно, зброю піднято й відкинуто?» Хмельницький, говорить далі Коховський, знав, що при королівському дворі є чимало противників війни з турками. Вони вважали, що ця війна може викликати небезпеку. Знали про це й козаки. Але вони не лякалися й ладні були йти на загострення відносин.

Подальші події у Коховського розгортаються як детектив. «Удаючи велику приязнь», читаємо далі, Хмельницький запросив Барабаша до себе в куми на хрещення дитини. І під час гостини з Барабашем посварився якийсь козак і убив його. Ніби Хмельницький не був причетний до цього вбивства, але те, що це сталося в його домі, кидає на нього тінь вини. Більше того, це було на руку Хмельницькому, адже Барабаш стримував свавільних козаків.

З інформації та міркувань Коховського випливає, ніби Хмельницький та бунтівні козаки вирішили скористатися суперечностями у владному середовищі Речі Посполитої. Можна так зрозуміти, що, пішовши війною на турків, вони би мали прихильність з боку короля, але наражалися на незадоволення з боку шляхти. Підтримані королем, козаки могли б виступити проти шляхетського загалу. Це, звісно, не говориться прямо – радше випливає з контексту.

Саме після вбивства Барабаша почалися наради бунтівників. Про це стає відомо коронному хорунжому Олександрові Конєцпольському, якого повідомили сотник Оніаш та Роман Песта. Хмельницького арештовують. Але Конєцпольського упросив Кречовський (мається на увазі Михайло Станіслав Кричевський) взяти того на поруки. Кречовського ж Коховський характеризує як давнього приятеля й кума Хмельницького. Майбутній вождь повстання живе в Кречовського вдома ніби як під арештом. «…вони, – читаємо в «Анналах…», – напивалися й цілувалися сердечно, а коли Кречовський, п’яний від меду, заснув твердим сном, Хмельницький, позбавившись його опіки, швидко втік спочатку на острів Бучок, потім – на Микитин Рів, де застав майже триста товаришів-козаків, яких послав у різні сторони ширити сім’я бунту».

Як бачимо, із цього оповідання випливає, що причиною козацького повстання була не особиста образа Хмельницького, а дещо інші чинники. Акцент робиться на психологічних моментах – бунтівній натурі Хмельницького. Також дається зрозуміти, що він прагнув скористатися незгодами в середовищі влади Речі Посполитої. Про історію конфлікту з Чаплинським тут не йдеться.

Правда, ця історія в «Анналах…» подається пізніше, коли Коховський наводить промову Хмельницького про кривди козаків, виправдовуючи повстання.^[65] Хмельницький говорить таке: «Гляньте на мене і майте милосердя! Я запорізький військовий писар, старий вояк, наділений багатьма маєтностями, перетерпів варварське ув’язнення і замість того, щоби бути обдарованим, без жодної провини, окрім тиранської сваволі, зазнав небезпеки для життя. Мого сина жорстоко замордовано, жінку забрано, маєток захоплено, не лишили мені навіть коня, а останнім часом мене шукають, щоб убити мене. І не залишилося мені, заслуженому воїну, що проливав свою кров і тіло якого вкрите рубцями від ран, нічого іншого, як лише через фальшиве звинувачення в бунті згинути від руки ката».

Виклавши ці жалі Хмельницького, Коховський ніби хоче показати, що стоїть за цими словами. Колись Хмельницький, твердить він, мав конфлікт із чигиринським підстаростою Чаплинським (у тексті твору – Чаплицький) за фільварок Суботів. Майбутній гетьман володів фільварком без законних підстав. Земля, на якій з’явилося це володіння, за твердженням Коховського, була подарована ще чигиринським старостою батькові Богдана. Хмельницький вважав цю землю своєю, оскільки тривалий час господарював на ній і мав воєнні заслуги перед Річчю Посполитою. Але на цей фільварок претендував Чаплинський. Справа дійшла до суду. Вирішено було, що Чаплинський заплатить за фільварок певну суму і той перейде в його володіння. Хмельницький змушений був піти на таке, але затаїв образу.

Говорить Коховський і про побиття сина Хмельницького. Але побив його не Чаплинський, а його зять Коморовський на чигиринському ринку палицею. І побив не до смерті. Щодо історії з жінкою, то її Коховський вважає зовсім фальшивою. У «Анналах…» стверджується, що, коли почалося козацьке повстання, то жінка Чаплинського втекла з Чигирина. Її схопив і зґвалтував Хмельницький, одружився на ній, але потім жорстоко замордував.

Загалом Коховський розглядає Хмельницького як підступного й бунтівного чоловіка. Те, що він творить, є злодіяннями і йде на шкоду Речі Посполитій, до якої автор «Анналів…», зрозуміло, має пієтет. Однак Коховський вказує на певні таланти козацького ватажка. Інша справа, що ці таланти не йдуть на користь людям.

У другій половині XVII ст. польсько-шляхетські автори написали низку робіт, у яких так чи інакше зачіпали питання Хмельниччини. Не всі вони дійшли до друкарського верстата, багато залишилося в рукописах. Ці твори можуть слугувати як джерелами для реконструкції історичних подій, так і для відтворення суспільних настроїв того часу.

Названі праці Пасторія, Твардовського й Коховського заклали основи польсько-шляхетського бачення Хмельниччини. Безперечно, важливим було те, що вони були надруковані.

Ці робити малювали картину козацького повстання, розставляючи відповідні акценти. Ця картина знайшла відображення як у роботах західних авторів, так і авторів українських.

Зокрема, є цікавою робота Самійла Грондського (20-ті pp. XVII ст. – після 1672) «Історія козацько-польської війни…».^[66] Про автора цього твору відомо, що він походив з польського шляхетського роду, служив у кварцяному, тобто королівському, війську Речі Посполитої. Мав стосунок до низки дипломатичних місій. Був присутній на переговорах поляків з Хмельницьким наприкінці жовтня 1655 р. під Львовом. З часом Грондський перейшов на службу до правителя Семиграддя Юрія II Ракоці, який змагався за трон короля Речі Посполитої. Після поразки Ракоці став його секретарем і оселився в Семиградді. У середині XVII ст. Грондський почав писати латинською мовою свою історичну працю, яка охоплювала події 1648–1672 pp. Проте на початку 70-х pp. XVII ст. робота над нею була перервана у зв’язку зі смертю автора. За життя останнього вона не друкувалася. Опублікували «Історію козацько-польської війни…» у Пешті лише в 1789 р.^[67]

У цій праці автор наводить свідчення про Хмельницького, які він взяв від Івана Виговського та свого товариша Станіслава Любовіцького, з яким разом брав участь у переговорах з козаками. На цей твір звертав чимало уваги Іван Франко в своїй науковій розвідці «Хмельниччина (думи, пісні та вірші)».^[68] За мотивами твору Грондського він навіть написав поему «На Святоюрській горі».

Грондський, на відміну від вищезгаданих польських авторів, інакше говорить про батька Хмельницького. Каже, що він, будучи шляхтичем, вчинив якийсь злочин і через те мусив ховатися серед козаків. Така інформація видається цілком вірогідною. Адже деякі шляхтичі Речі Посполитої, аби уникнути кари за вчинені злочини, втікали на Запорізьку Січ. У нових краях Хмельницький-старший одружився з козачкою і мав від неї лише одного сина на ім’я Богдан.

Останній виріс серед козаків, але отримав шкільну освіту. Загалом життя в нього складалося добре, хоча він не зміг зробити військову кар’єру. Однак гетьман Станіслав Конєцпольський виявив до нього прихильність і поставив писарем козацького війська. Тоді ж Хмельницькому гетьман дарував ґрунт понад Дніпром, де той заклав свій хутір Суботів.

Правда, Конєцпольський ніби жалкував, що залишив Хмельницького живим. Бо той був здібний, але схильний до бунту. І ще ніби Конєцпольський передбачав, що від Хмельницького Річ Посполита зазнає лиха. Хоча, схоже, в таких свідченнях більше фантазії, аніж реалій.

Після смерті Станіслава Конєцпольського його син Олександр, бажаючи прославитися, вирішив напасти на татар. Хмельницький не взяв участь у цьому поході. Тоді на Хмельницького почав наговорювати Данило Чаплинський, заявляючи, що той незаконно володіє землею. Потім він влаштував напад на Богданові володіння, відібравши їх у нього. Окрім того, Чаплинський забрав жінку, з якою жив Хмельницький, пошлюбивши її.

Відповідно, зневажений Богдан звертався до суду, сейму, врешті до короля, але це нічого не дало. Король Владислав порадив йому на насилля відповісти силою. При цьому говорив, що хоче напасти на татар і пропонував Хмельницькому взяти участь у цій акції.

Після цього Богдан, бажаючи помститися, почав агітувати козаків підняти повстання. Але він розумів, що козацької сили в цій справі буде замало. І ніби, розмірковуючи зі змовниками, натякнув на те, щоб вдатися за допомогою до татар. Далі в Грондського подана дуже цікава інформація про те, як досягалося порозуміння з татарами. Її варто навести повністю:

«Деякі козаки завважили: «Вкажи нам лише, пане Хмельницький, спосіб дійти до ладу з татарами…» А ті, що знали про плани короля, налягали на Хмельницького, щоб той говорив докладніше. Тоді він промовив: «Не можу довше укривати від вас, братці, того, що король уже віддавна, маючи намір розпочати війну з турками, для сеї цілі мав приготоване заграничне військо, але задля опору державних панів мусив відправити його. Тепер він намовляє нас, аби ми робили напади на турецькі краї і таким способом змусили турків до нападу на Польщу, аби в такім разі польські можновладці хотя-нехотя мусили організувати оборону. А щоб ви повірили, що се правда, ось вам лист короля, переданий мені канцлером у часі його відвідання, ось вам хоругов і булава, передані мені при таких і таких свідках із тим, що король хоче мене поставити гетьманом. Я не захотів прийняти сього уряду, знаючи, що дехто, може, здібніший за мене, і не бажаючи на власну руку братися до такого великого діла. Тут він предложив зібраним усе те, що згадав у своїй промові, і представив свідків, а потім мовив далі: «Маючи се все в руках, думаю, що добре буде післати з-поміж нас послів до татар і сповістити їх про королівські плани і при тім порадити їм, що, коли хочуть жити з нами в спокої, нехай допоможуть нам воювати Польщу, а коли ні, то виповісти їм війну. Думаю, що вони не довго будуть вагатися. Бо вже й так вони були би напали на Польщу за відмову данини, коли б ми їх не вдержали. А тепер через останній напад Конєцпольського вони розсерджені до крайності».^[69]

Можемо констатувати, що польські автори середини й другої половини XVII ст., негативно оцінюючи Хмельниччину та її вождя, вважали козацьке повстання випадковістю чи непорозумінням, викликаним помстою ображеного Богдана, який відзначався певними здібностями, зокрема військовими, але був людиною непевною, схильною до бунту.

Звісно, це оповідання Грондського отримало відповідну літературну обробку. Можливо, щось домислив автор, щось міг домислити й Любовіцький, від якого Грондський, імовірно, його почув, та й Виговський щось теж міг додати від себе, подаючи свою оповідь у вигідному для козацької старшини світлі. Але наведене оповідання видається достовірним – принаймні виглядає набагато достовірніше, аніж вищенаведені оповіді про початок Хмельниччини Пасторієм, Твардовським та Коховським. Треба враховувати й те, що наведена інформація мала своїм джерелом оповідь Виговського, який був людиною, наближеною до Хмельницького, й багато про нього знав.

Думку, що саме особиста образа Хмельницького призвела до повстання, поширювала і козацька сторона. Адже тоді повстання отримувало моральне виправдання як помста за зневажену честь, гонор. Подібне бачення також із розумінням сприймалося польською шляхтою.

Хмельницькому, як антигерою в польських писемних пам’ятках середини й другої половини XVII ст., часто протиставляються, як герої, король Ян Казимир (тут, звісно, спрацьовували роялістські погляди) і князь Ярема Вишневецький. Пізніша польська історіографія, зокрема в ХІХ ст., відійшла від таких спрощених підходів. Але їх успішно «воскресив» Генрік Сенкевич у згадуваному романі «Вогнем і мечем».

Ще одне відносно достовірне свідчення про Хмельницького залишив венеціанський дипломат Альберто Віміна да Ченеда (справжнє ім’я – Мікеле Б’янкі; роки життя – 1603–1667).^[70] У червні 1650 р., як представник Венеціанської республіки, він з дипломатичною місією прибув до Хмельницького, аби умовити того приєднатися до антиосманської коаліції. Щоправда, Віміна лише представляв венеціанського посла Ніколо Сагредо у Відні і не мав повноважень укладати угоди й договори. Вірчу грамоту та посольські інструкції йому підписав Сагредо, який склав також листа до Хмельницького.

Ярема Вишневецький

У своїх листах до віденського посла Віміна подав цікаву інформацію про Хмельницького. Він також є автором праці «Історія громадянської війни у Польщі», надрукованій у Венеції в 1671 р.^[71]

У цій книзі дещо є про походження Хмельницького. Хоча козацький вождь іменується варваром, але автор зазначає, що гетьман походив із шляхти. Батько Богдана був литовським шляхтичем, який втік до запорізьких козаків, аби уникнути судової кари. Відзначає Віміна й освіченість Хмельницького. Говорить, що той навчався в якійсь гуманістичній школі в Кракові. Через те був набагато освіченішим, ніж інші козаки.^[72]

Причину козацького бунту Віміна також бачив у особистій образі Хмельницького, в якого ніби гетьман Станіслав Конєцпольський відібрав «сільце Суботів». А син гетьмана, королівський хорунжий, посадив майбутнього козацького вождя в темницю. З ув’язнення Хмельницького звільнили приятелі, які й допомогли йому втекти на Запоріжжя.^[73]

Проте набагато цікавішим є лист Віміни, де він оповідає про своє посольство до Хмельницького і де навіть поданий словесний портрет Хмельницького (один з небагатьох прижиттєвих описів козацького вождя).

Історія цього посольства така. Віміна отримав від венеціанського посла у Відні Сагредо доручення з’ясувати, наскільки вірні відомості, поширювані у Варшаві, про намір кримського хана спільно з козаками напасти на Порту. Коли такі наміри у них справді є, то їх бажано було б підтримати, пообіцяти допомогу Венеціанської республіки – щоправда, лише в загальних виразах, до отримання подальших інструкцій.

Якщо ж би виявилося, що такого наміру у татар і козаків немає, то послові доручалося зіграти на почуттях Хмельницького. Він мав оповідати козацькому ватажку, як то його цінують у Венеції. Говорити про важке становище, в якому опинилася Османська імперія, де розладнане управління і зріє невдоволення у війську. Шість років Порта даремно напружує свої сили для боротьби з Венеціанською республікою, флот якої кілька разів замикав Дарданелльську протоку. Останній раз він протягом двадцяти двох місяців тримав її в блокаді, не даючи ні вийти, ні ввійти турецьким кораблям. Коли б до нового наступу венеціанського флоту приєднався козацький флот, заблокувавши Константинополь з моря і перекривши туди поставку продуктів на кілька тижнів, то в столиці Туреччини почалися б бунти.

Віміна також повинен був з’ясувати, яке становище козацького війська, якої суми грошей потребує Хмельницький від Венеціанської республіки і як ці гроші можна передати без розголосу.

Ось як дипломат описує козацького вождя. Подаємо це у викладі Грушевського:

«Я застав гетьмана («пана ґенерала») в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) і деякими козацькими начальниками. Він устав з свого місця і стрів мене серед покою, обняв мене і посадив потім коло себе. Я подав йому вірительну грамоту вашої ексцелєнції (Саґреда) і разом з нею латинський переклад, бо довідався, що гетьман не вміє італійської мови, ані з близьких до нього осіб ніхто нею не володіє. Мої пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Віміною) задоволили його, і без якого-небудь закиду він почав з того, що випив за моє здоровє горілки – котра кілька разів обійшла наоколо, – аж прийшла пора обіду. Підчас того він роспитував мене про новини з Німеччини і про деякі подробиці воєнних успіхів Венеції, аж нарешті дав знак, щоб я виложив свої поручення. Тоді я розповів, що в. ексцелєнція вислав мене уцілувати його руки і засвідчити поважаннє до його особи та побажаннє, аби йому повелося забезпечити спокій собі і своїм людям згодою почесною і корисною. Християнські володарі сподіваються, що нинішнє затишє (в операціях против Турка) урветься, бо Козацька нація (la-natione Cosacca) не звикла його зносити – підіймаючи зброю на Турка на суші й на морі. Він (Турок) тепер стоїть безборонний перед якими-небудь нападами з сеї сторони, звертаючи всі сили на те, щоб стримати успіхи венецьких сил, нагромаджених під Дарданелями… Пройшла поголоска, що й Татарин пристає з козаками, заохочений догідною для ріжних здобутків ситуацією – хоче, по перше, заволодіти Отоманською імперією, на котру претендує, і вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданнє козаків): визволити з неволі патріярха і силу бідних християн. Тому всесвітліша республіка Венецька схотіла вислати когось, щоб довідатися правди в сих поголосках і запевнити в. ексцелєнцію, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венеції, що мусів би лишити Татарам і козакам повну свободу в здійсненню їх планів.

«Відповів (гетьман), що дякує в. ексцелєнції за чемні відносини і ще перед моїм приходом дуже інтересувався успіхами венецької сили і царгородськими розрухами. Що він тішився їх (венецькими) успіхами і радо прилучився б до їх акції, коли б лише домашні справи забезпечились настільки, аби не треба було боятися нових внутрішніх клопотів – при незабезпечених відносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (між Поляками) добре настроєні, що бажають спокою, але є ще й неспокійні люде, що не перестають відгрожуватись і похвалятися пімстою (козакам), і умови згоди досі не виконані. Знає, що татарський посол був в Варшаві, але в яких справах, се ближче йому не відомо, і хоч він ханові брат і товариш, він не може здаватись на нього так далеко, що міг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападів. В кождім разі не залишить подати сю справу на обраду і рішеннє Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тім, що всесвітліша республіка Венецька підогріла б охоту козаків відповідною грошевою субсидією».