Загалом із середини й другої половини XVII ст. до нас дійшло мало українських писемних пам’яток, які б давали відносно цілісну картину Хмельниччини й намагалися осмислити це явище. На те була низка причин.

По-перше, воєнні лихоліття, що стали постійними на українських землях протягом тривалого часу, аж ніяк не сприяли тут розвитку літературної творчості. Наприклад, у цей час зазнала руйнації та занепала Києво-Могилянська колегія.

По-друге, вище православне духовенство Київської митрополії, що загалом стояло на позиціях лояльності до влади Речі Посполитої, не було в захопленні від дій Хмельницького та його повстанців. Воно намагалося займати відносно нейтральну позицію, балансуючи між козаками та державною владою. Представники цього духовенства (а саме вони в той час репрезентували українську інтелектуальну еліту), як правило, в своїх творах оминали тему Хмельниччини, обмежуючись абстрактними закликами до миру.

По-третє, козацька старшина в той час ще не спромоглася створити в своєму середовищі інтелектуалів, які б могли зайнятися осмисленням і прославленням Хмельниччини. Це сталося пізніше, у XVIII ст., коли з’явилася низка козацьких літописців та їхніх послідовників.

Можна також допустити, що чимало писемних творів, які з’являлися в той час в Україні, у вогні воєнних лихоліть просто були знищені й не дійшли до нас.

Натомість у другій половині XVII ст. осмислення Хмельниччини зустрічаємо в творах авторів-католиків, передусім у літературі польській. Це не дивно. Інтелектуали, що представляли польське шляхетство, хотіли з’ясувати, чому такі нещастя впали на Річ Посполиту.

Однією з перших праць, де велася мова про війну під проводом Хмельницького, є праця Йоахима Пасторія (справжнє прізвище – Гіртенберг; роки життя – 20.09.1611 – 26.12.1681)^[49] «Війна скіфо-козацька, або Про змову татар, козаків і руської черні проти Польського королівства за непереможного короля Польщі і Швеції Яна Казимира», яка вийшла в 1552 р. у Гданську з присвятою королю Яну ІІ Казимиру.^[50] Народився Пасторій у сім’ї протестантського пастора в Сілезії. Протягом життя кілька разів міняв віровизнання. Був лютеранином, соцініанином, кальвіністом, зрештою перейшов на католицизм і навіть став католицьким священиком. Тривалий час проживав на Волині, будучи лікарем у заможній шляхетській родині Сенют. Коли вибухнула Хмельниччина, переїхав до Балтійського Помор’я. Жив у Ельблонгу, Гданську, Фромборку. Був офіційним історіографом короля Яна Казимира.

Йоахим Пасторій

У праці «Війна скіфо-козацька…» розглядаються події 1648–1651 рр. Варто враховувати, що ця праця була написана незадовго після волинського періоду життя Пасторія, коли він належав до «братів польських» (соцініан).^[51] Соцініани, як і інші неправославні, зазнавали переслідувань з боку повсталих козаків. Значна частина з них змушена була покинути українські землі. І все ж серед них поширеною була думка, що у вибуху Хмельниччини винуваті самі польські шляхтичі. Деякі соцініани, прийнявши православ’я, навіть опинилися в лавах козацького війська. Наприклад, до таких належав Юрій Немирич (1612–1659), автор проекту Гадяцького договору.^[52]

Пасторій неприхильно ставиться до козаків. Вони для нього – варвари. На початку твору історик дає характеристику Хмельницькому.^[53] Про нього він пише, що той був козаком «старої міліції», тобто реєстрового війська, «окрім мистецтва володіння зброєю, якого навчився в попередніх війнах», володів письмом, «що рідко зустрічається в цих варварів».

Автор «Війни скіфо-козацької…» твердить, що Хмельницький був сотником, навіть козацьким послом до короля й сейму, потім писарем реєстрового козацького війська. Він видався королеві Владиславу IV здібною людиною, яка могла б очолити козацьке військо для ведення війни. Тут, ймовірно, робиться натяк на те, що Владислав готувався до війни з татарами й турками. Хоча про це прямо й не говориться.

Увага короля до Хмельницького зробила його пихатим. Оскільки до «зовнішньої війни» справа не дійшла, Хмельницький шукав собі роботу. Випадково посварився з «Чаплинським, підстаростою Конєцпольського», за межі своєї землі. Хмельницький вважав, що Чаплинський вчинив йому «приватну зневагу» й захотів помститися. Він легко знайшов спільників у «місцях, де всі пам’ятали про давню свободу» і «де спокій видавався важким як основа неволі». Зрештою Хмельницький втік на «запорізькі острови», де козаки мали своє пристанище.

В одному із останніх своїх видань «Історії Польщі часів правління Владислава IV до його отруєння, міжкоролів’я й обрання та коронації Яна Казимира» (1680 р.) Пасторій більш розлого говорить про конфлікт між Чаплинським та Хмельницьким. При цьому посилається на лист останнього до гетьмана Миколи Потоцького.^[54] Хоча самого листа не наводить. Там йдеться про те, що Хмельницький мав на території Чигирина маєтність, яка дісталася йому від батька. Батько ж, за твердженням Пасторія, був шляхтичем із Литви, який одружився на русинці. Маєтність йому в Чигирині надав гетьман (ймовірно, Станіслав Конєцпольський). У битві під Цецорою в 1620 р. він опинився в неволі і був завезений до Туреччини, де й помер. А його син, себто Богдан Хмельницький, потрапив у неволю до кримських татар, звідки його викупила мати. З того часу Богдан жив удома, займаючись господарством, поки Чаплинський (мається на увазі Данило Чаплинський, на той час підстароста чигиринський), отримавши від гетьмана Станіслава Конєцпольського Чигирин, не вигнав його з маєтності. Хмельницький намагався порозумітися із сином гетьмана, Олександром Конєцпольським. Але це нічого не дало. Тоді майбутній козацький вождь подався до Варшави, до короля Владислава, який перед тим хотів його зробити гетьманом козацького війська. Проте і тут він допомоги не отримав. За відібране майно Хмельницький одержав невелику суму – 50 злотих. До того ж Чаплинський у Чигирині прилюдно побив його сина і погрожував йому самому. Становище Хмельницького погіршували доноси козацького сотника Романа Пешти. «Молодий Конєцпольський», тобто Олександр, наказав арештувати Хмельницького, що й було зроблено. Із ув’язнення той звільнився лише завдячуючи поруці свого приятеля, полковника Станіслава Кричевського (Михайло Станіслав Кричевський у той час був чигиринським полковником реєстрових козаків). Після цього всього Хмельницький, не чуючи себе в безпеці в Чигирині, втік на Запоріжжя.

Окрім того, Пасторій говорить, що після смерті короля Владислава Хмельницький говорив, ніби той рекомендував йому шукати справедливості, взявшись за шаблю.

Популярною віршованою хронікою, де розповідалося про події Хмельниччини, була праця барокового поета й історика Самійла Твардовського (1595? – 1661) «Війна домова з козаками й татарами, московітами, потім шведами й угорцями, яка точилася протягом дванадцяти років».^[55] Перше її видання побачило світ у Кракові в 1660 р.^[56] Друге – у Каліші в 1681 р.^[57] Твір користувався популярністю не лише в Польщі, а й Україні.

Герб Самійла Твардовського

У поемі чимало уваги було приділено битвам під Збаражом у 1649 р. та Берестечком у 1651 р. Героями твору можна вважати князя Ярему Вишневецького та короля Яна Казимира. Подібний концептуальний підхід щодо героїв простежується і в романі Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», оскільки автор цього художнього твору теж використовував «Війну домову…» Твардовського. Зрештою, сам термін «війна домова», що можна перекласти як «війна громадянська», широко ввійшов у вжиток у польській історіографії для означення Хмельниччини.

Для Твардовського Хмельницький не є позитивним героєм. Хоча, треба віддати належне автору, він достатньо об’єктивно описує діяння козацького гетьмана. У творі є розділ під назвою «Звідки взявся Хмельницький»,^[58] де Твардовський з’ясовує причину козацького повстання. Історія ця виглядає таким чином.

Хмельницький володів хутором, що знаходився неподалік Чигирина. Володарем цього міста був «коронний хорунжий» (мається на увазі Олександр Конєцпольський – староста чигиринський). Самого ж Хмельницького Твардовський оцінює високо. Мовляв, це був «неабиякий чоловік», «багато чого знав» – і військову справу, і грамоту. Правда, ці здібності стали причиною того, що він «переповнився гонором».

Далі поет-хроніст згадує про те, що король Владислав замишляв воювати з турками. Тоді він радився з Хмельницьким. Пропонував йому з великими військовими силами податися в морський похід. На це майбутній козацький вождь погодився.

Чому Хмельницький не пішов на турків, Твардовський не говорить. А переходить до історії конфлікту з Чаплинським. Останній позаздрив багатству Хмельницького й хотів на його землях поставити слободу. Але той не пішов із ним на переговори. Через те Хмельницького кинули до в’язниці, де він просидів кілька днів. Судячи зі слів Твардовського, відпустити в’язня вмовила Чаплинського дружина цього урядника.

Хмельницький, звісно, образився. Він ніби сказав: «Живий Бог, і ще не вмерла козацька мати». Вийшовши із ув’язнення, почав змовлятися з такими ж незадоволеними, як він, і щось замишляти. Тоді, за свідченням Твардовського, гетьман (очевидно, мався на увазі коронний гетьман Микола Потоцький на прізвище Ведмежа Лапа) послав листа до Кжечовського, тобто Михайла Станіслава Кричевського, щоб той негайно спіймав Хмельницького і тримав його до наступних розпоряджень. Однак Кричевський, маючи із Хмельницьким «свої справи», застеріг його, показавши лист гетьмана.

Після цього Хмельницький «осідлав прудкого коня», набрав загін козаків і подався на Запоріжжя. Щоб виправдати цей «зрадницький вчинок», посилав до гетьмана листи, в яких скаржився на Чаплинського, що той його ув’язнив.

Далі подається дуже цікава інформація про переговори Хмельницького в орді, тобто з кримськими татарами, на яку, на жаль, дослідники не звертають увагу. Мовляв, козацький ватажок нагадав татарам про минулі свої з ними угоди (в оригіналі akkordy – ймовірно, від італійського слова «узгодження») і про послуги, надані «їхньому Сангерею». Під останнім, судячи з усього, мався на увазі калга Шагін-Гірей, який відігравав помітну роль в історії Кримського ханства в 20-х рр. XVII ст.

Так, у 1623 р. кримським ханом став Мехмет-Гірей, який із Персії повернув свого брата Шагін-Гірея, зробивши його калгою, тобто другою особою в державі. Цього ж року Персія розпочала війну з Османською державою. Кримський хан теж вступив у війну з османами, залучивши при цьому запорозьких козаків. Війна з турками й протурецьки налаштованими силами в Кримському ханстві тривала до 1629 р. Цю війну можна трактувати як війну за незалежність кримських татар від османів. І діяльну в ній участь взяли українські козаки. Мехмет-Гірей в остаточному підсумку програв, загинувши в 1629 р., а Шагін-Гірей знову емігрував до Персії.^[59]

Якщо наведене свідчення Твардовського про переговори Хмельницького в орді не є вигадкою і має під собою підстави, то можна припустити, що в 1620-х роках Богдан разом зі своїми соратниками брав участь у війні Мехмет-Гірея та Шагін-Гірея проти турків.

Твардовський пише, що хан вагався, чи йти з Хмельницьким на угоду – бо підозрілим той йому видався. Однак коли козацький проводир віддав свого сина в заставу, поклявся на шаблі та ще й дав багаті дарунки, хан погодився допомогти і наказав татарам підготувати сім тисяч вояків.

Веспасіанан Коховський

Ще одним відомим твором про Хмельниччину, який мав вплив як на польську, так і на українську історіографії, були «Аннали Польщі від смерті Владислава IV» авторства Веспасіана Коховського (1633–1700).^[60] У другій половині XVII ст. він вважався одним із найпопулярніших польських «сарматських» поетів. У молоді роки довелося йому «понюхати пороху». У 1650 р. Коховського зарахували до крилатих гусар, які воювали проти українських козаків. Він був учасником Берестецької битви 1651 р. Воював також проти Московії й шведів. Брав участь у Віденській битві 1683 р.

В останні роки життя Коховський зацікавився історією. Навіть став історіографом короля Яна ІІІ Собеського. Найбільший його історичний твір, згадувані «Аннали Польщі від смерті Владислава IV», виходив по частинах й видавався в Кракові. У цьому творі висвітлювалися історичні події, свідком яких часто був сам автор. За життя Коховського вийшло три частини цього твору – у 1683, 1688, 1698 роках. Всі вони були видані латинською мовою. Невиданою лишилася лише четверта частина. Вона побачила світ у перекладі польською мовою аж у 1853 р. Михайло Грушевський вважав, що це «найбільша й найпопулярніша зі старих праць про Хмельниччину».^[61]

Чимало інформації про Хмельниччину, її причини, початок і перебіг до 1655 р. подано в першому випуску «Анналів…» Коховського.^[62] Козацьке повстання Коховський іменує «безбожним бунтом», а його ініціатором вважає Хмельницького. Про діяльність останнього говориться чимало.^[63]

Праця «Аннали Польщі від смерті Владислава IV» В. Коховського, як і «Війна домова…» С. Твардовського, спричинила вплив як на польську, так і на українську історіографії. Цей твір використовували козацькі літописці, зокрема Григорій Грабянка. Звертався до нього й Генрік Сенкевич, пишучи роман «Вогнем і мечем».

Коховський наводить різні версії щодо походження батька Богдана Хмельницького – Михайла. На думку одних, він походив із Мазовії, інші вважали, що з Лисянки. В силу обставин Михайло опинився в Жовкві, при дворі гетьмана Станіслава Жолкевського. Іван Данилович утворив Чигиринське староство, Михайло перебрався туди й служив у нього писарем. Тут він оженився з козачкою. Коли ж гетьман Жолкевський подався з військом у Молдавію, щоб підтримати місцевого господаря Гаспара Ґраціані, який розпочав війну з турками, Данилович зібрав чимало козаків із околиць Чигирина й послав їх на цю війну. Михайло в цьому війську був сотником. Також у цей похід вирушив його син Богдан. У битві під Цецорою польське військо, яким командував Жолкевський, зазнало поразки. Гетьман загинув. Із ним загинуло чимало воїнів. Серед них був Михайло. Богдан же опинився в неволі.

Далі Коховський говорить, що Богдана козаки викупили з кримського полону – ніби заради пам’яті його батька, обмінявши на татарських полонених. Така мотивація виглядає дещо дивно. Адже, принаймні з цього тексту, не дуже зрозуміло, чим так догодив Михайло Хмельницький козакам.

В. Коховський. «Аннали Польщі від смерті Владислава IV»

Щодо Богдана, то він, опинившись на волі, швидко почав набирати впливу серед козацтва, оскільки був письменним і вмів полагоджувати різні справи.

Автор «Анналів…» спеціально акцентує увагу на освіті Богдана Хмельницького. Допускає, що він учився в «київській гімназії» або «у Ярославі у єзуїтів».

Коховський у своїй праці намагається подати психологічний портрет Хмельницького. Про нього пише: «Певно, у зрілому віці він навчився обережності, навчився практично оцінювати кожну нову річ, відкладати надію на майбутнє і виявляти то лагідність, то знову жорстокість, часто не погрожуючи, водночас не забувати про помсту». Відзначає він і його військові якості, витривалість духу. А ще – «лице мав усміхнене, котрим приховував, як блискучий лід гнилу воду, порухи своєї душі». Будучи вояком, Богдан відзначався послухом, ніколи не наражав себе на небезпеки. Тобто Хмельницький постає людиною потаємною, уміє приховувати свої прагнення. Проте це потаємне іноді проривалося. Тому, пише Каховський, Хмельницький брав участь у козацьких бунтах – Тараса Трясила, Острянина й Гуні, але вміло уникав «заслуженої кари». Щоб продемонструвати на прикладі психологію Хмельницького, автор «Анналів…» розповідає таку легенду: мовляв, коли гетьман Станіслав Конєцпольський спорудив фортецю Кодак, то запитав Богдана в присутності інших козаків, що він може сказати про цю твердиню. Але той не витримав і відповів: «Що руки зробили, руки й зруйнують». Ця легенда немає реальної основи. Вона наведена для того, щоб продемонструвати приховану скритість та підступність Хмельницького. Однак вона набула поширення – особливо в літературі українській.

Давши таку психологічну характеристику майбутньому козацькому ватажку, Коховський приділяє чимало уваги взаємостосункам Хмельницького й Ілька Барабашенка (саме так це ім’я звучить у Коховського). Щодо останнього, то тут мався на увазі черкаський полковник козацького реєстрового війська Іван Барабаш (? – 1648).^[64] Про нього нам відомо небагато. Вважається, що Барабаш завжди тримав сторону влад Речі Посполитої. Воював під Цецорою та Хотином. У 1646–1647 рр. зустрічався із королем Владиславом, обговорюючи питання походу на татар і турків. На початку повстання Хмельницького лишився на боці Речі Посполитої. Загинув навесні 1648 р. Існує версія, що був утоплений козаками – прихильниками Хмельницького.

Постать Барабаша з часом обросла численними легендами. Він став героєм, точніше антигероєм думи про Хмельницького й Барабаша. У ній розповідається, що Барабаш мав якійсь листи-привілеї від короля, які переховував. І ось Хмельницький їх спеціально викрадає, підпоївши Барабаша. Подібні легендарні оповіді зустрічаються також у писемних творах.

Оповідь Коховського про Хмельницького й Барабаша, чи то Барабашенка, має теж чимало легендарного. Автор «Анналів…» пише, що Барабаша король іменував гетьманом запорозьким, а Хмельницького – військовим писарем (notarius). Ці люди за своєю вдачею й звичаями помітно різнилися між собою.

Барабаш ніби слухався можновладців, готовий був йти на Чорне море, щоб воювати з «ворогами королівства», тобто турками, але при умові, що на це буде легальний дозвіл. Як відомо, сейм Речі Посполитої не дав згоди королю Владиславу для проведення війни з турками. У Коховського навіть наводиться промова Барабаша до козаків, де він закликає їх утриматися від бунтів і обіцяє їм, якщо на це буде згода влади, повести їх на «розбійничі ватаги татар» і на Чорне море.