8. У неділю ввечері

Коли скінчилася воєнна нарада, була вже четверта година по півдні. Тоді до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армії, полковника Акселя Юленкрука. У передпокої його зустрів Реншельд і повів далі до келії короля, що лежав у ліжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад і наказав Юленкрукові поділити піхоту на чотири похідні колони. Далі Юленкрук отримав від Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташовані військові частини під час бою. Юленкрук якусь мить постояв біля монархового ліжка мовчки. Нетерплячий Реншельд різко запитав його, чи він розуміє, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, він усе знає». Саме Реншельд мав бути замість прив’язаного до ношів короля головнокомандувачем у битві. На його плечі ліг величезний тягар відповідальності, він знав це і реагував на той гніт дратівливістю й похмурою нервозністю.

Карл Ґустаф Реншельд був білявий, блідий, із владними рисами обличчя: гострий ніс, маленький рот і холодний погляд. Кмітливий і досвідчений військовик, загартований, вольовий, відданий королеві й короні, суворої, запальної вдачі. У стосунках з колегами та підлеглими був підозріливий і пихатий. Він мав п’ятдесят сім років, народився у Штральзун-ді у шведській Передній Померанії, де його батько був членом управи адміністративного суду. Вчився у Ґрайфсвальді та Лунді, проте обрав шлях меча. Під час Сконської війни в 70-х роках XVII століття виявив хист командира і безстрашність у бою. На службі просувався швидко. Підполковником став у двадцять шість років. Був дуже тямущим полководцем. Мабуть, найбільшим його успіхом на час Полтавської битви була велика перемога біля Фрауштадта взимку 1706 року, коли один корпус під його командою практично знищив невелике саксонсько-російське військо. У тій битві Реншельд яскраво виявив свою силу як полководець.

Аксель Юленкрук

У тих самих подіях він виявив і щось інше: безоглядність, що межувала з жорстокістю. А саме: після битви він наказав повбивати всіх росіян, що потрапили в полон. Наприкінці бою ворожі солдати, які ще трималися на ногах, шпурляли від себе гвинтівки, скидали з голови шапки і благали пощади. Саксонських солдатів щадили, але до російських не мали жодного жалю. Реншельд наказав своїм солдатам стати в коло, а в середині його зібрати всіх російських полонених. Один очевидець розповідав, як потім десь із 500 полонених «відразу без ніякого жалю були там постріляні й позаколювані так, що вони попадали один на одного, наче вівці в різниці». Трупи лежали в три шари, понівечені шведськими багнетами. Частина нажаханих росіян, намагаючись уникнути такої долі, повивертали свої мундири червоною підшивкою назовні, щоб бути схожими на саксонців. Але ті хитрощі були викриті. Другий учасник битви розповідав: «Коли генерал Реншельд довідався, що вони росіяни, то звелів вивести їх перед лаву і кожному прострілити голову. Моторошне було видовище!» То був страшний, огидний вчинок. Хай навіть супротивники з обох боків не раз здатні були, вочевидь не відчуваючи якихось докорів сумління, вбивати беззахисних полонених, хворих і поранених, такої різанини, як біля Фрауштадта, на той час не було ні за масштабами, ні за холодним розрахунком. Безперечно, можна було вбачати в цьому особливу, жагучу неприязнь, спрямовану саме проти росіян, глибоку неприязнь, що вже тоді мала історичне коріння. А все-таки Реншельд, певне, віддав свій нелюдський наказ не в стані нервового збудження, а з добре продуманим наміром. Таким чином він спекувався обтяжливої маси полонених, що, на відміну від саксонців, були мало варті як пере-вербовані солдати до його власної армії. Водночас він хотів на прикладі цих нещасних російських полонених настрахати й застерегти інших.

Протягом цих червневих днів Реншельд, мабуть, дуже страждав від наслідків рани, отриманої під час злощасного штурму Веприка в січні, що не поліпшувало його й так прикрого від нервування настрою. (Від тієї рани він врешті й помер.)

Після того як Реншельд вилив своє роздратування на Юленкрука, той спитав, чи піхота має іти праворуч, чи ліворуч. Реншельд відповів «ліворуч», потім обернувся до Карла, який лежав на ліжку, і сказав, що тепер піде до кінноти й організує її виступ, оскільки про піхоту подбає Юленкрук. Потім спитав короля, чи немає в нього ще якихось наказів. Карл відповів, що немає, і Реншельд, а за ним і Юленкрук вийшли з келії. Юленкрук прилаштувався в сусідньому приміщенні, де мешкав один із королівських служників, і заходився розподіляти піхоту на колони.

Ближче до обіду перед монастирем зібралася більша частина вищого командування армії. Левенгаупт також вибрався з-під балдахіна свого ліжка і прийшов туди. Коли з приміщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, він підкликав генерала до себе й запросив його сісти на лавку під вікном королівської келії. Обидва високі командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собі недругів, і тому не було нічого дивного, що досі вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал і владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом і віддавна відчували глибоку взаємну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемністю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, і Левенгаупт повинен командувати об’єднаною піхотою. Генерал отримав відповідні накази й копію шикування війська до бою: коли почне смеркати, його піхота вишикується в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темряві буде важко, тим більше, що через характер місцевості табір піхоти був не цілком упорядкований. Тому він попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно і відразу шикувати їх у колони. На це він отримав рішучу відмову. Мовляв, тепер ще білий день, а щоб напад справді був несподіваний, нізащо не можна давати росіянам можливість помітити, що тут щось готується. На цьому вони розійшлися.

Юленкрук закінчив поділ на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усміхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, він наказав роздати їх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов із монастиря, Реншельд уже поїхав. Проте Левенгаупт і далі сидів на лавці під вікном королівської келії, зібравши біля себе генерал-майорів піхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по нові накази. Коли Левенгаупт вийшов від короля, вислухавши ті накази, він зразу разом із генерал-майорами подався до намету, що правив королеві за їдальню. Там, у холодку, вищі офіцери переписали собі плани.

Реншельд поїхав полем у західному напрямку до витягненого в довжину табору кавалерії, розташованого десь за півмилі від міста. Прибувши туди, він знайшов командирів і дав їм інструкції: малося використати під час атаки всю кавалерію (крім сімох полків, що повинні були залишитися й захищати обоз). Рухатися вона мала шістьма колонами. Коли почне смеркати, буде наказано сідлати коней і водночас переводити весь обоз, дотримуючись ладу і тиші, на нове місце, за кілька кілометрів далі на південь, біля села Пушкарівки. Решта кавалерії мала стояти, чекаючи наказу вирушати колонами через поле в напрямку російського війська та його укріплень.

Віддавши ці накази, Реншельд поїхав назад до монастиря. Сонце вже хилилося до заходу. Генерал-майор Карл Ґустаф Крейц, призначений командувати правим флангом кавалерії, добре знав, яка безпросвітно темна буває українська ніч, тому спробував трохи підготуватися до важкого нічного маршу. Вони з ротмістром поїхали на невеликий огляд місцевості, щоб визначити собі кілька добрих орієнтирів. Усім командирам полків також роздано копії шикування війська до бою. Тієї ночі не можна було ні в чому помилятися.

Повернувшись до головної квартири, Реншельд пообідав разом з іншими вищими офіцерами в королівській їдальні. Король обідав сам. Натиснуто на пускову кнопку, і воєнна машина вже почала здригатись і чмихати. Магічні слова про те, що король вирішив напасти на росіян, і пов’язані з цим нападом накази швидко поширювалися від сходинки до сходинки військової ієрархії, від командуючих флангами та полками через батальйонних і ротних до нижчих командирів і врешті до солдатів, обслуги, обозних і всіх цивільних. Усюди, де стояло військо, у наметах, під голим небом і в неоглядній тісняві обозних підвод почалася гарячкова робота. Відсіювано солдатів, непридатних до бою. Тільки-но почне смеркати, хворих, калік і поранених, а також безкінних кавалеристів, разом з усім обозом, цивільними, тими, хто випадково опинився в таборі, та майже всією артилерією відправлять до села Пушкарівки. Військові, що мали із собою родини, також відсилали їх до того місця збору. Одним із них був сорокап’ятирічний піхотний капітан Генрик Споре з парафії Нордендаль на північний захід від міста Обу²⁰. Він дуже хвилювався за свого сина-підлітка Генрика Югана й відіслав його до Пушкарівки. У своєму щоденнику він пояснив цю розлуку коротко: «Нехай йому допоможе Бог». Спливе багато років, поки він знову побачить сина. У місці збору мали влаштувати для захисту огорожу з возів. Виділено також людей для охорони обозу: це були, крім уже згаданих кавалеристів та артилерії, ще близько 3 000 запорожців.

Серед багатьох тисяч хворих і поранених був гвардійський хорунжий Ґустаф Абрагам Піпер, що мав усього лише сімнадцять років. Рік тому він пішов до армії, якраз вчасно, щоб узяти участь у поході на Росію. Похід виявився для юнака аж ніяк не парадним маршем. Від самого початку його опосіли хвороби, а що він довго не мав іншого харчу, крім твердих сухарів, ріпи, брусниць та горілки, йому не легшало. Перед Новим роком йому стало так погано, що довелося везти його в кареті. Уночі проти 23 грудня Піперова карета застрягла в купі залишених возів, заплутаних у збруї коней та закляклих трупів під Гадячем. Було страхітливо холодно. Його візник замерз, а сам хлопець сидів закутаний у ватяну ковдру, накинувши на голову плаща. За якийсь час до нього приєднався служник його полковника, що не мав куди приткнутися у снігу, темряві й холоді. Але він швидко пішов, забувши знов затягти за собою завісу, тож у карету віяв, аж свистів, холодний вітер. Отак під вітром Піпер просидів аж до Свят-вечора, поки врешті прийшов його власний служник і допоміг йому добратися до міста й полкового шпиталю. Виявилося, що він обморозив ноги. Скоро з них почало відпадати почорніле м’ясо. Пальці на ногах довелося відщипувати щипцями. Йому пощастило уникнути більшої ампутації, але ціною великих мук: йому довго вирізували й відщипували відморожені місця на п’ятах. Відтоді через покалічені ноги його перевозили, немов мішок. Тепер Ґустаф Абрагам звелів покласти себе в карету. Разом з іншими людьми в обозі він міг тільки напружено чекати подальших подій і нашорошувати вуха, щоб почути, коли почнеться наступ.