Цитаты из книг автора «Пантелеймон Кулиш»

пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом

Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, а чі йому позападали і наче до, чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мо, в позичене.

Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий «козарлюга». Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що ідуть не зблизька.

Ось постій, – каже, – суча дочко,

Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то злякає!

Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної»

Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!

А то ж якого мені ще біса? – каже Кирило Тур. – Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка – він тепер більш потрібен… Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?

Добре, єй-богу, добре! – каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву. – Єй-богу! – каже. – Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.

сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити