Цитаты из книг автора «Пантелеймон Кулиш»

Чомусь мені, братці, горілка не п'ється:

Чи чуєш? – каже тоді Шрамові гетьман. – Ніхто не розбере, чим душе низовець, поки сам себе не виявить. От же я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе паливоду, а постерігав і не раз я, куди прямує сей юрода. Дивно воочію, а так воно єсть, що він тілько й живе душі спасенієм.

Журба мене сушить, журба мене в'ялить, Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізвалить.

Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки, а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!

ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!

Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка. «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи

– От, бгате, – каже Шрамові, – де люде вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!

Те, – каже, – що, так як Барабаш казав Хмельницькому:   Ми дачі не даєм, В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами, Мостивими панами, Мирно проживати, Аніж піти лугів потирати, Своїм тілом комарів годувати?

– А ви ж, – каже, – прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас па підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!

– Ну, брате Михайле, – каже він Череваневі, – благословив тебе господь дочкою, да не обідив же й жінкою.