– Устали, ваше благородіє? – скрикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Федоровича.

Він мовчав. «Благородіє! благородіє!» – дзвонило в ухах у його і тоді, коли сторож пішов і коли знову вернувся, несучи миску і глек води.

– Умиватися будемо, ваше благородіє! – знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає «його благородіє». «Його благородіє» не забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у роті, не повертався, – очі тілько божевільно упилися в сторожа. Сторож постояв і, не добившись слова від «його благородія», вийшов, зачиняючи двері за собою.

«Благородіє! благородіє!» – стрибало перед очима і гуло в голові Петра Федоровича. «Благородіє! благородіє!» – вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. «От тобі і рівноправность! – подумав він, махнувши рукою. – Умиймося краще!»

Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемніло в очах. Нетвердою ступою добрався він до миски, налив в неї води і почав хлюпостатися, примочуючи найбільше голову. Чим довше він її мочив, тим більше вона розгорялася; лице почервоніло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у голові – наче горіло що, аж пекло йому в очі, мов хто піском засипав їх, – різало; обличчя – парувало.

Довго він хлюпостався, довго мочив голову – не помагало. Ось він ще раз линув води на голову, підвівся, узяв рушник і почав утиратись. Сухе тіло його ще дужче розгорялося; очі застилало заволокою; у висках – сіпало; у грудях – боліло-хрипіло. Безсонна ніч давала себе почувати: не тільки груди, – руки, ноги, голова боліли, мов хто здавлював їх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставлені; він їх не міг підняти угору. Доплутавши до постелі, він ліг. Очі від утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив їх перед його закритими очима. А це зразу – все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон наліг.

Ненадовго він упокоївся. Мучена голова робила своє; мучені думки і в сні його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки дні зливалися з сонними марами ночі – і лякали його. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима: йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звідкільсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху і наступало на його… Він кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хаті. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Задуте з похмілля лице його здавалося колесом; очі – ямами, в котрих жевріли іскри якогось злого огню, пекучого і уразливого; рот – прогалиною, з котрої виглядали чорні зуби, як спиці обода; ніс – трубою, котра пихтіла та диміла, колишучи синьо-червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тіло Петра Федоровича. Він зложив руки на грудях, притис їх до серця і замолився очима… «Я ж нікого не займав, нікому нічого не зробив лихого», – казав його зляканий погляд, тривожно бігаючи і шукаючи спокою.

– Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, – доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.

Він опустив голову на груди. Сторож подивився-по-дивився, поставив снідання на стіл; узяв миску і глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою – і вийшов, зачиняючи двері.

– Ну, цьому недовго ряст топтати! – почувся з-за дверей його голос.

– Как так? – почувся і другий, незнайомий.

– А так, – на ладан дише!.. І що вони, моя матінко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оці печери?

– Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, – одказав невідомий голос.

Далі залізо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тілько ступні чийогось важкого чобота роздаються в коридорі… Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко – і знову заснув…

І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, ідучи до школи. Батько іде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру він поцілував у руку, погладила його по головці і наказала учитись. Се було біля бублейниць. Тілько що мати одійшла, як ціла купа бублейниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче в'юн, звивався щось за хлопець.

– Лови! лови! – гукали бублейниці і мчалися, мов вітер.

Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав з в'язкою бубликів.

– Що то? Кого лови? – спитав батько.

Товста бублейниця з масним лицем, масним очіпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: як та миша – підкрадеться, ухопить в'язку – і драла!

– То, папо, Гриша, – казав він батькові.

– Який Гриша?

– Попів.

Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу всяку всячину: що він і не учиться; що він і в школу не хоче ходити; що він ото уже й бублики краде!

– Ти не бери з його приміру. Бач, він який, – сказав батько.

– Ні, я не буду його слухати.

Ось і школа; і учитель – зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? – Буду, – одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і… повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тілько показався учитель – все зразу утихло, і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.

– Сідайте, – сказав учитель.

Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.

– А ось і твоє місце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.

Він пішов і сів.

– Учіться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.

Тілько що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднялися з усіх боків… «Бе, а – ба; ве, а – ва», «І очисти мя од всякія скверни…» – роздавалося то там, то там. «Посунься!» – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лізь!» – «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»… І пішов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.

– Хто се? – роздалося коло його уха.

Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві – один чорноголовий, другий білоголовий – і перешіптувалися між собою.

– Не знаю, – одказав чорноголовий.

– Новичок? – знову запитав білоголовий.

– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.

– Хто ти такий? – запитав Петруся білоголовий.

Петрусь злякався і посунувсь від їх.

– Не займай, – раяв чорноголовий. – Ще розквисне, учителеві пожаліється.

– Хто?! – крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. – Ти тілько мені будеш що казати учителеві, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.

– Тю-у-у! – скрикнув хтось.

– Новичок упав! Новичок упав! – І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.

– Чого ти упав? – спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.

Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.

– Хотів бити мене… – одказав Петрусь мордатому.

– Хто?

Зелені очі заіскрили між школярами.

– Оттой, – указав Петрусь.

Як звірюка, кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.

– Я його не бив… їй-богу, не бив. Він бреше.

– О-о, жаб'ячі очі! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?

– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.

Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь! – і відлясок пішов по хаті.

– Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.

– За що ти б'єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, – плакав білоголовий.

Петрусеві жаль його стало.

– Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.

Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

– Як тебе зовуть? – спитав.

– Петро.

– А прозивають?

– Телепень.

– Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.

– Ні, я учителеві не буду казати. – То-то ж, гляди. А гроші у тебе є?

– Ні, немає.

– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немає, а може, дома є?

– Дома є.

– Принеси завтра, я подивлюся які.

Петрусь не знав, що одказати.

– Так при…

Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.

Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.

– Білобров! урок! – сказав учитель.

Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.

– Хто то? – грізно спитався учитель.

Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.

– Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!

Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.

– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.

Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…

– А-а-а-а! – позіхнув хтось.

– Хто то? – знову гукнув учитель.

Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

– Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель.

Як у рот води набрали.

– Жук! – кликнув учитель.

Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.

– Ти? – визвіривсь учитель.

– Що таке? – спитав Жук.

– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!

Петрусь підвівся.

– На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.

Очі усіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.

– Чого ти стоїш? На! – сказав учитель.

Петрусь поблід, скривився.

– Чого ти кривишся? На, кажу!

Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?

– Дурний! – сказав учитель. – Сідай. Шестірний! Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву

і миттю опинивсь біля учителя.

– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав він, беручи від учителя лінійку.

Регіт, як гадячий клекіт, зірвався.

– Гарячих… Тихше!

Шестірний побіг до Жука.

– Я не винуватий, Костянтин Іванович! – басив Жук, – я нічого не чув…

– Держи руку! – скрикнув Шестірний, і хижа радість загорілася в очах малого.

Жук наставив руку, Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку – лінійка ударилась об лаву і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі – насупились-позеленіли.

– Держи! – гукнув він і вхопив Жука за пальці.

Трісь-лясь!..

– Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові в його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.

Петро Федорович пізнав, де він, – і холод пробіг по його гарячих жилах.

День промчався над землею, – хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило – і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася – і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померлих або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натруджені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засипали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб назавтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбудженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба – загасити голодну згагу, ні ганчірки – прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали – і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…

І все се бачили, кому хотілося бачить; все се знали – кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав з тих безталанних жильців темного непривітного дому, що стояв над горою і дивився з провалля своїм похмурим поглядом… Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу німоти, мороку, душної і тихої смерті. Ясний ранок розцвітав над темною землею, – для їх було все рівно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок, – а в їх сіро та вогко; вечір зогнав день, – німо та нудно; ніч наряджена вийшла, – а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалося – заглядали вони глибоко в душу; нігде було сховатися від їх мутного погляду, від їх холодного дозору. І мучилися безсонними німими муками страшні оті жильці! Краще б зарево пожежі світнуло на їх; краще б воно обняло їх в огненному вихрові світа, обернуло у попіл, – ніж невеличка частина його, що лукавий чоловік повернув на потребу собі, загнавши в ґніт лойової свічки, – темними муками добивала кожну душу! Муки були такі тихі, і такі довгі, що мов і не ворушилися, і все, здається, так застигало, хололо, костеніло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Під ним тліли і догоряли живі душі.

Петро Федорович не спав, як і вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні прошлого.

Знову перед ним хата, тілько не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд, – у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там, – широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати – стіл; попід стінами – кроваті. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку, його очі застряли в їй, як гостра стріла; його зуби переминали якісь невнятні слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестірний! На одній кроваті лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; під носом висипався чорний пух. Він лежить і, здається, не відає де, – бо глибока думка на його чолі, якась боляча утома на його очах. Об чім він думає? про що гадає? Він думає про рідну сторону, про село, де він зріс, про степ, де він вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестірного, тихе, важке шептання; так вітер восени шепочеться з пожовклим листом. Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! І Жук, і Шестірний одягнені в сині каптанки, уквітчані білими ґудзиками, з срібним позументом коло невеличкого стоячого коміра. На другій кроваті, якраз за Жуковою, загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його бліде, гостре, недужне; очі чорні, виразні. Петро Федорович зразу пізнав, хто то, і одвів очі до четвертого хлопця, у сірому демикотонному каптанці, з дірявими локтями. Лице у його довге, у жовтих плямах; очі і зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими та довгими зубами; пучку другої руки він смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тілько лисніла ним.

– Коли ти, Попенко, наїсися? – спитав його Шестірний, закриваючи книжку.

Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стриміло, усміхнувся очима. Потім ковтнув, як горобець черв'яка, і мовив:

– Тоді, коли ти свого Ціцерона витовчеш.

– Я вже вивчив.

– Ну, а я кінчаю, – кидаючи останній шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув і той; змів крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз і одну книжку, і мерщій – з хати!

– Куди? в семінарію? – спитав Шестірний. Попенко мотнув головою – і скрився.

Шестірний устав, зложив книжки, підійшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свій вихор, побачив пір'їнку на каптанці, скинув його, обмів, знову надів, застебнувся і підійшов до тарілки з хлібом та салом. На їй лежало два шматочки того і другого.

– Бач, проклятий бурсак! – скрикнув.

– А що? – спитав Жук.

– Уклав за двох, та мерщій і навтіки! Кому ж тепер не достане? Се моя часть, – беручи шматок булки і сала, казав Шестірний, – а ви удвох, як знаєте, діліться. Воно, як Телепень не йде в гімназію, то йому б і не треба, – додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.

– То що, що не йде? Він же недужий! – устаючи, мовив Жук.

– То він тілько видає себе недужим, йому вже давно можна б ходити.

Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорівся гнів; бліді запалі щоки запалали краскою. Він порвався устати; підвівся – і впав.

– Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла віри! – скрикнув Жук.

– Ет, кажи! – І Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот.

Жук призро глянув на його.

– От же ти й не їси, а тілько балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, – от і було б Телепневі.

– Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.

– Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся мені на увесь день на очі, а то я тобі полічу твої погані ребра! – Очі в Жука горіли гнівом.

– Та чого ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, – стогнучи, мовив Петрусь.

– От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, – зло скалячи зуби, казав Шестірний. – Чого ж ти похваляєшся на Попенка?

– Кажу: хай не попадається! – грізно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився; кинув хліб і сало; мерщій за книжки – і чимдуж побіг.

– Чортів лизун! – промовив йому услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.

– Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його своє мокре лице.

– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай!