Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.

– З ким ви хочете бачитись? – спитав помовчавши.

– З сином… з Петром Телепнем.

– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серці похолонуло.

– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.

– З ним не можна!

– Зовсім не можна? – ледве вимовила стара.

– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете разрішеніє, то до обіду можна.

– У кого ж те разрішеніє брати?

– У полковника… – І смотритель сказав прізвище.

– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїжджа людина… у мене немає нікого знайомого, хто б указав.

– Язик, матушка, до Києва доводить!

Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла – і, хитаючись, пішла назад.

– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… – ридаючи казала вона своєму непривітному машталірові.

– Я так і знав! – гукнув той. – Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи Боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.

– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…

– Сідайте хоч скоріш! – змилосердився Іван.

Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней – і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…

Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?

Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора, навернули чорні думки, – мов гарячою сіркою пекли його серце, – залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.

Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.

– Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув він.

– Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним бачитись.

– Сегодня поздно. Завтра, матушка.

I заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!

«Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… Буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!» – не словами – сльозами промовила сама собі мати і пішла до візка.

Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.

– Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, я б з його цілу ніч очей не спускала! – мовила стара, глянувши на тюрму.

Не чув і не бачив нічого того Петро Федорович. Він тепер навіть не бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима; ні постелі, на котрій лежав; ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної хмари чорних думок почувався йому крик і лемент голодних та холодних людей; доносилася їх важка хрипотнява, їх гірке бідкання… Що то так страшно стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і не дає вільно дихати?… Щось скрегоче, молиться, голосе… «Боже наш! Боже!.. Голубко моя! діточки мої! дрібнії мої!.. Хто вас тепер годувати буде?…» Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний і недужий перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі – і, не діждавшись, зціпивши зуби, страшно стогнав, молився і востаннє викрикував найрідніші, наймиліші слова… Петрові – мов хто шилом шпигонув у серце, – так воно у його болізно повернулося, защеміло, занило… Він схопився за груди рукою – і перекинувся від нестямки на другий бік.

І вчувається йому знову голосіння – тонке, тягуче: мов хто тоненьку пилочку угородив у серце і зачав пиляти, то сюди, то туди повертаючи, – такщось безутішно голосило… Петро знову задумався – і пригадалася йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього один раз бачив на віку… Молода, з висушеним нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила своє лихе гніздо, – стояла молодиця серед двору, ламала кістляві руки – і тужила, безперестанку тужила… Коло неї двоє малих діток божевільно заводили тонким плакучим заводом… За двором стояв чоловік – і, мов винуватий, похнюпившись, дивився у землю. То був староста. Він приніс молодиці звістку за чоловіка. Десять років, як його оддали в москалі; десять років – довгих-предовгих – вона його дожидала, виглядала, – поки староста не приніс звістки, що її Якова за віщось розстріляно!.. А дома ж він був такий тихий та обхідчастий!! Молодиця голосила; діти лементували… У Петра в голові намутилося; під саме тім'я мов хто гарячого жару насипав, пекло-палило… Він безтямки засовався на ліжку, зітхнув, заскреготав зубами… Димом і темнотою заслало йому очі; в ухах загуло-задзенчало… І довго-довго вчувався Петрові здалека гук-крик, убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу – мов з-за хмари виткнулось сонце – і осіяло темнее поле. По йому вздовж і впоперек бігали коні; переходили люди; палили з гармат; стріляли з рушниць… Ось – несамовито знялася на диби скалічена тринога коняка, захропла, гепнула набік і налитими кров'ю очима глянула на людей, що повз неї неслися… Он – один чоловік захитався і стовбула з землею поздоровкався, – тремтить, підпливаючи крів'ю. Он – другий біля його, задравши голову вгору, падає навзнич, – все дедалі синіє та синіє, закриваючи очі… Он – третій, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землі… Чи то поклони б'є? а чи прокльони шле?., чи прощається з білим світом?… Злякана коняка, згубивши хазяїна, несамовито скаче полем; з усього розгону наскочила копитом на його голову, – голова, мов горіхова лушпина, тріснула – шепотання затихло, – коняка промчалася далі… А ось – сунуть люди рівними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна другій олив'яні гостинці, дишучи огнем та димом. А позаду – наче пекло клекоче; ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?… Війна? війна?… За яке добро так зчепилися люди?., за які вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що б'ються?., кого б'ють?… Не помирилися царі за царства, вельможні за панства, пани за підпанства – і давай мірятись силою: хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської неповинної крові… Немає серця – немає й жалю! Що їм до того, що в тій і другій стороні, по городах, селах, хуторах снують, мов тіні, старі батьки, матері, молоді жінки, малі діти, – ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стане сина; в тії – чоловіка, у тих – батька…

Омліло серце Петрове; уста шепчуть молитви і прокльони, прокльони й молитви. Піна не піна – кривава смага криє запечені уста його; немов хто здавив за горло – захарчав він, застогнав… У голові все переплуталося, пішло колесом, наче після чаду та диму… Серце – як не вискочить – тіпається, шпарко ганяє гарячу кров по жилах: б'є вона йому у виски, гамселить у тім'я… Петро Федорович зітхнув; ліг навзнич; притих, мов скаменів.

І знову йому сниться не сниться, – чує він і бачить: на краю великого міста у кривобокій хатині сидять троє. Погляд у них сумний; лице замліле-заросле; одежа – убога, – тілько-но очі й додають краси – виблискують, як зірки зимньої ночі… Не ведуть вони розмови – веселої, довгої, гарячої; коли-не-коли вирветься, наче з-під землі, одрубне слово: «Не можна так… то не життя!., це гірше каторги!..» Вирветься – роздасться по хаті – і затихне… Здається: ці люди усе вже перебалакали; до всього дійшли; на все поєдналися… Посумувавши отак – піднялися, спершу один, потім другий, третій, – вийшли з хати мовчки, на перехресті стали. Глянули в вічі один одному; мовчки подали один одному руки – і розійшлися в різні сторони…

Петро ще дужче притих, затаїв у собі спертий дух, наче дослухався до чогось… «Це не життя!., ні!., яке наше життя?., що це за життя?» – доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук високі палати, розкішні будинки – і затіпались від страху… Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтовиків, що сполохнули замлілі та закльовані людські душі… Куди ховатись? Навіщо ховатись? з чим ховатись? – Похапали, як курчат шуліка… Неприступні мури, чорні кам'яниці прийняли «бродяг» у свій захист… Чорне страховище, як крюк, закрутилося над їх головами… Де вони тепер? Куди їх заділи?… Ніхто не скаже. – Пропали парості, та не пропав корінь. Настане час – виростуть нові парості; виростуть – і уразять!

Прудка Петрова думка забігає вперед…

Чи то садок видніє, чи город, чи поле?… Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина… На високих місцях серед зеленого гаю виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки – білі, чисті та ясні… Кругом їх по садочках бігають дітки, бавляться веселими іграшками. Старі, дивлячись на дітей, собі радіють; а голоси веселих пісень молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повітря… Чиї ж то садки розкішні? чиє поле родюче? будинки веселі? чиї?… А сонце чиє? чия земля?… Хіба воно не всім рівно світить і гріє? Хіба вона не для всіх однаково родить?… Хіба не кожному треба заховатись від холоду, від лихої негоди?…