Ранок наступного дня запульсував у Ляниній голові тупим болем. За вікном безжально грюкав сміттєвоз. Глянула на годинник – шоста ранку. Ще б спати і спати. Обережно потягнулася і скривилася: крім пульсування у скронях, боліло ще й все тіло. Із ліжком треба було терміново щось вирішувати, інакше вона тут не витримає довго.

«А тобі довго й не треба, – зловила себе на думці, – продати магазин – та й по всьому. Можна повертатися додому».

Зробила зусилля й попленталася під душ. Від води трохи полегшало. Сміттєвоз за вікном зробив свою справу і залишив територію голубам, що захланно підбирали розсипане сміття.

Ляна відкоркувала пляшку негазованої «Моршинської», котру завбачливо вчора купила в магазині, вилила трохи у рондель із ручкою, що слугував тепер за турку, і поставила на вогонь каву. У мить, коли пінка щойно піднялася цільною шапкою, Ляна кинула оком на стіл у вітальні: листівка. Клята листівка. Торкнулася цупкого картону, погладила рвучкі літери. Цікаво, де тато її писав? Тут, вдома, чи в магазині? Ще раз прочитала: «Таємниця не помре».

Якась цілковита дурниця. Навіть передсмертна записка в батька, м’яко кажучи, дивна, як і він сам.

Але, виходить, якщо вона є, то татова смерть – не випадковість? В сонячному сплетінні неприємно засмоктало: що, як батько справді наклав на себе руки, або ще гірше – що, як його вбили?

«Стоп. Поліція проводила розслідування, – заспокоювала себе подумки, – висновок – криміналу в смерті Анатолія Яковенка немає». Але що тоді означає це батькове послання? І як його розгадати?

В кімнаті запахло кавою. Ляна похапцем запхала листівку в першу ж книжку, що трапилася під руку, й побігла рятувати залишки напою.

Перед кавуванням довелося відмити плиту від пригорілого жмиху, а після – підлогу від моторошного малюнку, що окреслював обриси людського тіла.

Ляна на колінах терла широкі чіткі лінії, закусивши губу. Спробувала уявити, як тато лежав тут, розкинувши руки, але не змогла – надто погано його пам’ятала. Хоронили його у закритій труні, бо після смерті й численних експертиз минуло немало часу, тож вона не бачила його і мертвим.

Ляна посварила себе за черствість і цинізм: це ж тато. Вона мала оплакувати його, відчувати жаль втрати. А відчуває лиш тягар, що несподівано звалився на її плечі.

Пальці аж біліли від зусиль. Дівчина терла підлогу, ніби хотіла дістатися до того шару фарби, по якому ходила ще малою сама. Ніби силувалася відкопати спогади, які б породили хоч трішечки жалю. Проте сліди від крейди таки залишилися, ніби в’їлися у стару підлогу.

Ближче до десятої загуглила маршрут до татового магазину, закинула наплічник і вийшла на зупинку громадського транспорту. На вулиці вже припікало. Ляна зловила себе на думці, що шукає очима автівку Івана у дворі. Але даремно.

В тролейбус номер шістнадцять набилися люди. Здебільшого – пенсіонери, що дряпали пасажирам ноги величезними торбами. Ляна пірнула на заднє сидіння і майже втиснулася у шибку. Їхати потрібно буде до кінцевої, а потім, як каже Гугл, ще й добрий шматок дороги йти пішки. Вже хвилин за п’ять відчула, як чужі аромати їжі, парфумів, немитих тіл нахабно лізуть їй у ніздрі і напихаються в голову, як люди в цей тролейбус. І та голова ще трохи, й лусне від болю. Мігрень, «подарунок» за сидячу роботу і лінь до спорту.

Мокрий від поту одяг липнув до тіла. Коли Ляна нарешті разом з потоком людей вийшла на кінцевій, її мало не знудило. Сьогодні все було погано.

Дорогу до батькового магазину знайшла на диво швидко. Не така вже вона тупа, як думав Іван.

Ніколай вже був на місці. Сидів у тій же позі, що й минулого разу, посміхався. Ляні навіть здалося, що в перші кілька секунд він її не впізнав і зараз знову запитає, хто вона і чому прийшла. Але раптом обличчя хлопця зм’якло, і губи ще ширше розтягнулися в посмішці.

– О, ви! – звівся на ноги і зловив Ляну за руку. – А я думав, покинете Ніколая тут самого й ніколи не повернетеся, як дядькоанатолій.

Ляна вже відкрила рота, щоб нагадати, що батько помер, але вчасно схаменулася. Бо що вона знає про хворобу цього хлопця? Раптом він зараз впаде в істерику від шоку. Тільки цього й бракує.

– Показуй, що тут і як, – поблажливо посміхнулася до нового знайомого.

Ніколай аж підстрибнув:

– Головне – книга! – дістав із шафи товстезний засмальцований зошит і розгорнув посередині. – Ось тут – номер товару, – провів пальцем по першому стовпчику накресленої від руки таблички. – Далі – дата, ціна придбання, контакти того, хто нам продав річ. Два крайні стовпці – дата, коли комусь його продаємо ми, і контакти покупця.

– Ого, – прицмокнула Ляна, глянувши на пронумеровані сторінки, – майже нотаріальна книга.

Ніколай витер рукавом слину, що зібралася в кутиках губ.

– Ага, дядькоанатолій любив порядок у тому. Все мало бути записано. Він по кілька разів перевіряв, щоб я чого не наплутав, а часом і сам вносив товар до зошита.

Ляна звела брову: її тато і порядок, за розповідями мами, то були речі несумісні. Та й зі стану квартири видно, що він явно не педант. Ось як, виявляється, буває: вдома нехлюй, а на роботі – еталон порядку.

– А ось тут, – Ніколай махом перевернув старий стілець, що опинився під рукою, – тут номер власне на товарі, – провів пальцем по прямокутному шматку паперу, приклеєному до ніжки стільця. – Тут номер, і там, в зошиті. Розумієш? – глянув Ляні в очі, ніби вона мала дитина, а він – вчитель, що пояснює додавання.

– Розумію. Нічого складного, – посміхнулася у відповідь і відвела погляд. Дивитися у очі цього хлопця чомусь було моторошно.

– Запам’ятай! – підняв палець вгору.

До кінця дня Ніколай примушував Ляну знаходити номери на речах і відшуковувати їх у зошиті, ніби приймав іспит. Навіть чоло хмурив як професор. Мабуть, саме так колись вчив його самого господар магазину. Ляні таке марнування часу добряче набридло, але покупців й без того не було, тож займатися чимось кориснішим не випадало. Зате було досить часу, щоб роздивитися навколо.

Старі речі стояли, лежали, висіли в кімнаті без будьякої системності. Поряд із шкатулкою з грубого дерева – радянський барометр з тріснутим шклом, на вішаку – старі армійські шинелі, а між ними – пожовкла від часу «канадська» блуза із рясним жабо – експонат вже Ляниних сучасників. Меблі різних часів і якості стояли притул одні до одних і, здавалося, аж штовхалися ліктями в тісноті. Поміж іншими експонатами – старезні зошити, теки, стовпці листів, зв’язані мотузками. Пахло нафталіном, фарбою і вологим папером. Ніздрі щипала пилюка, щойно торкнешся хоча б до чогось.

– Дядькоанатолій, – Ніколай чи то схлипнув, чи занадто різко набрав повні груди повітря, – дядькоанатолій купував в людей старі письма, спогади, щоденники. Казав, що колись хтось прийде і купить то все для історії. Але ще ніхто нічого з того не купив.

Ляна взяла перший-ліпший зошит, глянула на номер товару і відшукала такий же у книзі обліку. Побачивши, за скільки татко купив цю писанину, присвиснула:

– Так вести бізнес – повна дурня.

На очі Ніколая набігли сльози.

– Слухай, я не кажу, що ти чи тато дурні, – поклала йому руку на плече Ляна, і хлопець аж відсахнувся з несподіванки. – Та й що я взагалі тямлю? Заспокойся.

– А я вірю, що хтось прийде, – надув губи Ніколай. – От вчора, наприклад! – зловив обома долонями дівчину за праву руку. – От вчора приходив поляк за листами. Живі гроші платив. Але я, дурень, того пакунку не знайшов. – Хлопець торкнувся долонею до губ і завмер: щойно він заперечував, що є дурнем, а тепер сам себе так назвав. Ляна поблажливо посміхнулася і махнула рукою, щоб не переймався. – Так от, зшитку я не знайшов, – продовжив після паузи Ніколай. – Як бачите, я до справи не вдатний.

Ляна зловила себе на тому, що, на диво, їй вже неважко розуміти мову батькового помічника. Звикла.

– Не все одразу, малий, – поклала йому руку на плече. Треба було якось знімати напругу, бо якийсь час доведеться працювати разом. – Не все одразу.

Ніколай від такого жесту аж розцвів:

– А хочете… А хочете, – роздивлявся навколо, ніби думав, що ж запропонувати, – а хочете, я за кавою в магазин збігаю? Тут недалеко. Тато ваш любив, – опустив очі додолу, – то я подумав, може, ви теж.

– Я – теж, – посміхнулася Ляна. – І переставай казати мені ви. Просто Ляна. Я ж не стара тітка, – підморгнула.

Ніколай махнув головою і вибіг з кімнати, як вибігає дитина, якій щойно дали гроші і дозволили йти за морозивом. Гроші! – Ляна схопилася з місця і вже хотіла наздогнати Ніколая і дати кілька гривень на каву, але у дворі його вже не було, а залишати магазин напризволяще було б дурницею. Ключа, щоб замкнути двері, Ніколай не залишив.

Зрештою, раптом що – хлопця тут, мабуть, всі знають, тож зможуть дати в борг. Або збігає вдруге.

Ляна вдихнула аромат жасмину, що ріс під стіною, втішилася, що нарешті зможе роздивитися все без зайвих очей.

Власне, на вулиці роздивлятися не дуже й було що. Звичайна стара хатина, обсаджена кущами жасмину і бузку. Бузок вже майже перецвів, але Ляна таки дістала кілька китиць, щоб прикрасити похмуре приміщення магазину. Обійшла подвір’я, налякала кілька ящірок, що чкурнули у дірки в цоколі хати, зірвала до бузку кілька конвалій, що розрослися щільним килимом попід огорожею. Нічого цікавого.

Почувши, як клацнула металом хвіртка, Ляна повернулася до ґанку – з кавою краще не затягувати. Любила напій дуже гарячим, поки не ставав занадто гірким.

Двері магазину були відчинені.

– Ніколай? – покликала впівголоса, щоб не налякати. Але хлопець не озивався.

Ляна увійшла всередину. В магазині було порожньо. У меншій кімнаті, що слугувала батьковим кабінетом, щось грюкнуло. Гамуючи серцебиття, Ляна обережно відчинила двері. Нікого.

Раптом з-за батькового столу випростався чоловік. Ляна відчула, як кров вдарила в п’яти, руки похололи.

– Перепрошую, – заговорив той дзвінко і неприємно, переминаючись з ноги на ногу. – Перепрошую. Я дуже незграбний. Стілець впав. Треба було підняти. Віктор. Стеж. – Простягнув руку.

Дівчина чула, як б’ється її серце:

– За ким стежити?

– О, так завжди. Так завжди, – прицмокнув той і сховав руку в кишеню. – Стеж – то моє прізвище, – простягнув руку вдруге. – Віктор Стеж.

– А-а-а-а-а, – зітхнула з полегшенням Ляна. – Ляна Яковенко, – відповіла легеньким потиском долоні.

– Співчуваю. Чув про вашу втрату, – похитав головою чоловік, запхав обидві руки в кишені й згорбився, ніби хотів скрутитися калачиком. На вигляд йому було років шістдесят, лисуватий і зморшкуватий. – Я був клієнтом вашого тата. Шкода, що його вже нема. Дуже шкода. Я от річ одну навмисне для нього беріг, а він взяв і помер, – розсміявся із власного жарту. Ляна спробувала натягнути губи в усмішці. – Може, якщо ви замість нього, то глянете? – помахав перед Ляниним носом годинником на ланцюжку.

Дівчина трохи повагалася, але зловила долонею годинник. Холодний метал приємно торкнувся шкіри.

– Працює, – підняв пальця вгору Віктор Стеж.

Годинник приємно пульсував у руці.

– Дуже. Дуже давня і коштовна річ. Ви ж бачите? Тільки ви можете оцінити. Донька такого батька. Ви ж бачите? – заглянув їй в очі.

– Угу, – Ляна примружила очі, щоб роздивитися дрібні візерунки на циферблаті. Вона зовсім нічого не тямила в старих речах, але зізнатися боялася. – Скільки просите?

– Копійки. Якби не потреба в грошах – я б повіз його продавати в Київ. А так – тільки вам можу довірити. Давня родинна реліквія, – зітхнув глибоко.

– То скільки?

– Три тисячі гривень.

– Ого, – Ляна звела брову.

– Добре, добре, не рвіть мені серце. Дві. Тільки для вас – дві, – надув губи чоловік.

Ляна трохи повагалася, але дістала з наплічника гаманець і відрахувала потрібну суму. Як-не-як, тепер це її бізнес. Треба вчитися заробляти.

Віктор Стеж розкланявся на всі боки і зник так само швидко, як з’явився.

– І що хотів цей шарлатан? – Ніколай стояв у дверях із двома стаканчиками кави і, як завжди, посміхався.

– Ти де так довго був? Я мало не вмерла зі страху.

– Магазин далеко, – знизав плечима той. – То що хотів Віктор?

– Приніс годинник на продаж, – махнула головою в бік полички, куди примостила річ.

Ніколай обережно поставив каву на стіл і взяв у руки годинник.

– Двісті, – підніс його до очей.

– Що двісті? – Ляна зітхнула. Якийсь день загадок.

– Двісті гривень. Його ціна – двісті гривень.

– Я заплатила тисячу, – збрехала Ляна, щоб не виглядати в очах хлопця зовсім дурною.

– О, то тебе обмахлювали, – Ніколай розреготався так, що аж схопився за живіт.

Супер. Цей особливий хлопчина сміється з неї, Ляни, що із червоним дипломом закінчила істфак. Але сміється справедливо. І все через те, що посоромилася зізнатися в тому, що чогось не вміє. Скільки разів мала через це проблеми, але нічого не навчилася.

Згадала, як одного разу із старшими хлопцями тут, у Хмельницькому, полізла в кабіну будівельного крану. Коли опинилася нагорі й глянула вниз – тіло наче паралізувало. Бо Ляна страшенно боялася висоти. Але нікому про це не сказала, бо не хотіла чимось поступатися друзям. Злізти вниз їй допоміг товариш Дмитро. Коли торкнулася ногою землі, розплакалася. А той не розсміявся, як Ляна боялася, а покрутив пальцем біля скроні:

– І нащо лізла, якщо боялася?

– Бо хотіла, як ви.

– Дурна. Була б біди наробила й нам, і собі. Через силу – ніколи не буває добре.

Цікаво, де тепер Дмитро? Треба спитати бабусь біля під’їзду.

Ляна взяла паперівку з кавою і сьорбнула ковток: гаряча. Цікаво, як Ніколаю вдалося принести її здалеку і не остудити.

До своєї порції хлопець навіть не торкнувся.

Головне, що Ляна зрозуміла за цей день – навіть якщо вона залишиться тут зовсім недовго, поки Ніколай не знайде іншу роботу, а вона не вигадає, що робити з магазином і речами, їй треба буде вчитися. Інакше такі от «фейли» траплятимуться щодня.

«То ти вже вирішила не продавати магазин?» – спитала сама себе в думках і зітхнула.

– Ти не сумуй, – поклав їй руку на плече Ніколай так само, як недавно заспокоювала його вона сама. – Віктор – єврей, він кого хочеш перехитрить.

Ляна округлила очі:

– А ти звідки його знаєш? Місцевий?

– І так, і ні. Колись розповіли, – хлопець уперше за весь час на мить перестав посміхатися. – А про Віктора мені дядькоанатолій розказував.

Єврей… Коли Ляна розповідала комусь у Києві, що народилася у Хмельницькому, найчастіше в людей це місто асоціювалося саме з єврейськими погромами. Ляні тато про них теж розказував. Мама страшенно за це сварилася, бо вважала, що то застрашна «казка» для малої дитини. А сама Ляна ті розповіді любила. Хоч і плакала потім ночами, жаліючи єврейських діточок, котрі залишилися без батьків.

Тоді, у лютому 1919 року, до командира Запорізької козацької бригади Івана Семесенка дійшла інформація від розвідки, що в Проскурові готують більшовицьке повстання. Проскурів на той час був повітовим центром губернії, мав вигідне прикордонне розташування і залізницю. Саме тому тут часто дислокувалися війська. Більшу частину населення на той час складали євреї. Чому в повстанні зробили винними саме їх – досі велика загадка для дослідників. Ляна, навчаючись в університеті, зустрічала сякі-такі праці на цю тему. Але за часи «радянщини» до мас людських просочувався лише один висновок – у погромі, що забрав життя кількох тисяч євреїв, був винен Петлюра.

Кілька років тому в пресі також «розкручували» скандал про антисемітство і націоналістів. Ще тоді Ляна згадала про Проскурівський погром. Виявляється, сварити українців і євреїв досі залишається безпрограшним варіантом політичної боротьби.

Семесенко – молодий хлопець, попереджував євреїв про те, що застосує силу, якщо ті не перестануть допомагати більшовикам, а згодом придушив перші прояви непокори і відразу ж кинувся нищити євреїв, які, на його думку, були заколотниками. Щоправда, заборонив грабувати і ґвалтувати. Є дані, що лист від Петлюри про те, що погром треба припинити, надійшов уже за три години від його початку. Ляну завжди вражала така оперативність. Тоді ж не було ні мобільних, ні навіть стаціонарних телефонів. Тому можна вважати, що реакція Петлюри була миттєвою. Семесенка по тому забрали у в’язницю. Але про це вже мало хто знає. Петлюра навіки залишився в історії Радянського Союзу антисемітом, а погром в лютому 1919 року – найнеприємнішою сторінкою в історії Проскурова.

Цікаво, що під час погрому постраждали лише родини бідних євреїв. Ляна добре пам’ятає, як батько водив її Проскурівською і показував уявну лінію, яка розмежовувала колись місто за соціальним станом. По один бік жили і гендлювали багаті євреї, по інший – бідні. Саме бідні й потрапили під гарячу руку гайдамаків Семесенка.

Кажуть, тоді сиротами в місті залишилися близько 1000 дітей.

– Слухай, – торкнулася плеча Ніколая, – підкажи, що мені робити, аби швидше зрозуміти, що тут до чого, – обвела рукою магазин.

– По-перше, ніколи не поспішати. Так мене дядькоанатолій вчив. З тими речами, що вже є в нас, все просто: дивишся номерок, шукаєш у зошиті, бачиш ціну, яку дядькоанатолій записав, і кажеш покупцю трохи більше, щоб було куди знижувати, якщо той буде торгуватися.

– А ви з татом часом не євреї? – посміхнулася Ляна.

– О, ні, але торгувати вміємо, – було помітно, що Лянина фраза Ніколая неабияк втішила.

– А якщо хтось приносить якусь річ і хоче, щоб ми її купили?

– Тоді клич мене. А коли мене тут не буде, – обличчям хлопця промайнула тінь, – коли мене тут не буде, то розпитай все про ту річ і кажи приходити завтра. Бо тобі треба подумати. А до завтра читай інтернет і йди в архів.

Від згадки про архів Ляну пересмикнуло: куди-куди, а на своє місце роботи вона точно не поспішатиме.

– Головне – ніколи не поспішай, якщо не впевнена.

Ляна важко зітхнула: робота виглядала непростою. Вже сьогодні треба буде взяти в бібліотеці кілька довідників про антикварні речі, підписатися на тематичні ФБ-спільноти і скласти списочок сайтів, на яких при потребі можна швидко знайти інфу. Дасть Бог, таким чином протягне кілька тижнів, поки зможе владнати справи із продажем магазину.