Людвігу вже було майже шістдесят, але сивина лиш ледь-ледь посріблила скроні. Невисокий, проте досі стрункий чоловік дивився перед себе гострим поглядом чорних, як ніч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.

Людвіг, що знався з одним зі старших братів Михайлини, теж провізором, приїздив у Кам’янець у справах і залишався ночувати у їхньому домі, але до молодої дівчини, здавалося, не мав діла. А вона сама вже закінчила гімназію і ніжилася в татовій любові, далека від всього, що відбувалося навколо. Не помічала, як на очах старіють батьки, знаючи, що їх старший син Еразм, котрий подавав величезні надії, бо закінчив духовну семінарію і отримав ступінь магістра в Санкт-Петербурзі, за участь у повстанні 1863 року відсидів у в’язниці й вимушено катується на копальнях десь біля Чити. Не розуміла нічого, коли батько покликав її до столу і вперше познайомив із знаним проскурівським аптекарем Людвігом Деревоєдом.

– Людвіг цього року овдовів, – говорив батько, не підводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – і приїхав, щоб засватати тебе за дружину.

Михайлина говорила спокійно, як і належало добре вихованій польській дівчині, але слова її, здавалося, відбивалися від стін:

– Хіба для того ви мене віддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловіка? – розвела руками і метнула поглядом у Людвіга. Якраз у ту мить він звів на неї свої чорні очі, ніби пронизав ними наскрізь. Михайлина оніміла. Шкіра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетінні – то це тепер йому вона належатиме?

– Я бачив, що ви – дівчина з характером, – але щоб аж так? – розсміявся з її витівки Людвіг, і всі за столом полегшено зітхнули. – Силувати вас ніхто не буде. Я пропоную – ви думаєте. Приїду за тиждень, щоб почути відповідь.

Людвіг підвівся, не дочекавшись завершення вечері, витер м’ясисті губи білою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, і потис руку розгубленому батькові, котрий ніяк не міг второпати, розізлився гість на його доньку чи ні.

Що пережила Михайлина за той тиждень – годі було й згадувати. Перші два дні навіть не розмовляла з батьками – ображалася. А далі зловила себе на тому, що раз за разом згадує Людвігові чорні очі і той незвичний чи то страх, чи трепет, який відчула, зчепившись із ним поглядом. Деревоєд випромінював силу. Ця сила її водночас і лякала, і захоплювала.

Михайлина пригадала несміливі залицяння однолітків у часи навчання у гімназії – щіпання за руки, хапання за плечі й поцілунки, коли ніхто не бачить. Після тих поцілунків на щоках лишалися вологі сліди, Михайлина витиралася спідницею і ще день-два відчувала на собі запах тих заборонених любощів.

«Цікаво, як цілують губи Деревоєда?» – ловила себе на думці й сама ж її лякалася.

Рівно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках і твердим переконанням відповісти «ні» на несподівані женихання у думках. Те, що сталося далі, не піддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвігом і дивилася йому в очі. Чорні, в’язкі. Здавалося, вони засмоктують її, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кімнати. Дивний трепет, такий, як відчувала при першій розмові, прошивав усе її тіло дрібненькими стіжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» і не впізнавала власного голосу.

Батьки аж сплеснули в долоні від втіхи, а Людвіг стримано посміхнувся.

Що то було? Мара? Любов з першого погляду? Годі й зрозуміти.

Уже наступного дня після пошлюблення Людвіг найняв візника і перевіз молоду дружину до Проскурова.

Переїзд дався Михайлині легко – дорога з Кам’янця була не такою вже довгою, візник попався справний. Людвіг приїхав за нею сам і весь час мовчки сидів поруч, ледве торкаючись долонею її руки. А її від того дотику проймало наскрізь.

Михайлині було соромно за це відчуття. Суворе гімназійне виховання давалося взнаки – змалку її вчили, що тіло має бути підвладне розуму. А тут – хоч плач. Михайлина крадькома косилася на пухкі губи Людвіга й уявляла, як він її цілуватиме. Від того її кидало в жар.

– Це вулиця Олександрівська, – шепнув їй на вухо чоловік, коли повернули між красивих кам’яних будинків. – Серце міста, – посміхнувся втішено.

Михайлина зловила у його погляді ніжність, з якою він дивився навколо. Помітно, що він любить це місце.

– Тут у нас продають газовані води Барака, – показав на двоповерховий будинок поруч. – Далі – ресторан «Бель Вью» – думаю, буде нагода показати тобі його ближче. А там – наш дім.

Візник зупинив коней. Михайлина глянула на ошатний одноповерховий будиночок, частину якого займала аптека:

– А там що? – показала рукою на вуличку, що вела ліворуч.

– Єврейські будинки.

Михайлина швидко глянула у вулицю, куди показував Людвіг: невеличкі одноповерхові будиночки з вузькими вікнами і дверима, що виходили просто на дорогу. Десь далеко кричали гуси, і їх голоси губилися між голосами людей. Уже вечоріло, і від того вуличка здалася надто темною.

Аптека, зважаючи на час, вже була замкненою. Людвіг обережно прочинив перед Михайлиною двері будинку і запросив всередину.

– Анна, Марія, Євдокія, – погладив по головах трьох дівчаток, що сполохано притулилися до стіни у просторій житловій кімнаті з великим столом, – мої доньки.

Серце Михайлини вилітало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловіка, який лякає і притягує, а інша – мамою його дітей.

– Скільки вам років? – присіла перед дівчатками і дивилася то на одну, то на іншу.

– Вісім, – наважилася сказати найстарша.

– Сім.

– Шість.

Діти обсмикували однакові довгі коричневі сукеночки, обшиті чорним мереживом.

«Носять жалобу за матір’ю», – подумалося Михайлині. Вона не зовсім уявляла, як поводитися, і схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала піт в дорозі.

– Будемо знайомі, – погладила їх по спинках і посміхнулася.

Анна, Марія і Євдокія запитально глянули на батька. Той ледь помітно кивнув, і дівчатка одна за одною вийшли з кімнати.

– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлині. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бік худої дівчини, що виглядала з-за одвірка.

– Сліха^[1]. Не знаю, – злякано глянула на Людвіга та, – я за дівчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготів не впильнуєш.

Євка, худа, аж прозора дівчина-служка, опустила додолу погляд і раз-у-раз зиркала з-під світлих рідких вій на Людвіга: сваритиме чи ні.

– Добре, – глибоко видихнув чоловік і зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися і поїсти.

– Юдейка на службі в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухні.

– То довга історія. Її родина жила тут недалеко при моєму тестеві. Колись, 50 років тому, він врятував її батька – йому було ледь вісім, коли того спробували забрати у кантоністи. Сама знаєш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестеві по господарству. То вже потім він вмовив, що хоча би платитиме їм за те гроші. Мені й самому довго було незручно від тієї служби, але Юлія, – осікся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлія любила і Євку, і її маму. Добра була жінка, м’яка, жаліслива. Може, аж занадто.

Михайлина спохмурніла: цікаво, як таку прислугу в Деревоєдів сприймають інші католицькі родини?

Вхідні двері рипнули, і жінка помітила тінь, що прошмигнула кудись далі.

– Стефане, зайди! – твердим голосом розрізав тишу Людвіг.

У кімнату, не знімаючи кашкета, нехотя увійшов підліток років чотирнадцяти.

– Ти де був?

– Та так, – дивився той батькові просто у очі. Від хлопця різко пахло куривом.

– На тому тижні тебе зловили за вимінюванням у солдатів тютюну. Чого чекати тепер?

– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старші за мене.

– Якби тобі так хотілося палити, то міг би просто купити тютюн у найближчій крамниці.

– Так нецікаво, – посміхнувся той на всі зуби.

Людвіг стиснув кулаки до білої шкіри:

– Ти поводишся негідно. Відкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.

Стефан не сказав нічого, хіба окинув жінку поглядом з голови до ніг.

– Вибач, – поклав їй руки на плечі Людвіг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вік, розумієш.

– Нічого дивного, – ледве стримувала тремтіння, яке викликав його дотик. – Таке пережити… Дасть Бог – він звикне.

Євка прибігла й повідомила, що вже нагріла води на вмивання, далі подадуть вечерю, а купатися господарі будуть вже по тому, бо приготувати стільки теплої води до їх приїзду не встигли.

Людвіг показав Михайлині їхню спально – не дуже простору, але красиво обставлену меблями з грубого дерева. Посередині кімнати стояли ночви з теплою водою. Михайлина зняла дорожній костюм і полила з кухля на шию – вода змила не лише дорожню пилюку, але й втому. Дістала зі скрині, яку вже встиг хтось перенести із повозу, просту сіру сукенку й одягла її. Переплела волосся і кинула погляд в дзеркало. Просто за нею стояв Людвіг. Аж підстрибнула з несподіванки.

– Ти мене налякав.

– Пробач. Не міг відірватися від того, що бачив. Ти красива.

Михайлина смакувала цими словами й намагалася розпробувати ті відчуття, які від них виникли. Страх? Щастя? Радість? Щось дуже перемішане. Щось нове.

– Йди, злию тобі на руки, – зібралася з силами й розігнала Людвігові чари у своїх думках.

Той підставив долоні під струмінь, але не переставав дивитися на неї. Так і вмивався, не відриваючи погляду від її обличчя.

До столу сіли десь за годину. За вікнами вже зовсім стемніло.

Євка подала порізану шматками печену рибу, приправлену травами, тонко порізаний відварений буряк, политий чимось солодким і перекладений шматками білого сиру.

Діти, сяк-так поївши страви, потягнулися за пахкою бабою з родзинками.

Голодна з дороги Михайлина мало виделку не проковтнула, коли спробувала м’ясистого коропа з розмарином та чебрецем, – тепер вона висмакувала, що то за трава. А жовта, як сонце, баба танула в роті.

– Це справді смачно! – Михайлина трималася з Євкою стримано, бо й досі не розуміла, як із нею поводитися.

– Тода, – подякувала на івриті. – Ой, що ви, – несміливо зиркнула з-під ріденьких вій та, коли зрозуміла, що мусить щось сказати, – це не я. Моя мама, Циля, готує для пана Людвіга, а я так – підмайстер. Ну, ще хіба за дітьми дивлюся, – здавалося, дівчина зараз зомліє від хвилювання.

– І за хлопцями, – гмикнув Стефан з повним ротом їжі.

Євка зашарілася, а Людвіг гостро глянув на сина з-під лоба.

– Чи маю тепер я називати вас «мамо»? – пафосно заговорив Стефан до Михайлини.

Жінка жестом спинила чоловіка, котрий уже набрав повітря в груди, щоб поставити сина на місце.

– Мама у людини лише одна – та, що народила. Нема їй заміни.

– Моя вам повага, – Стефан зробив жест, що мав би означати знімання капелюха. Дівчатка лише водили очима то на одного, то на іншого.

– Стефане, – Людвіг зберігав самовладання, – чи ти би не хотів перенести розмову на пізніше? За вечерею хочеться спокою.

– Тепер ми говоритимемо польською? – той ніби не чув батька.

– Ви – як схочете. А я – тільки польською. Порозуміємося.

– Досить, – Людвіг різко встав, – повечеряли. – Пішов кудись у будинок.

– Доїдайте, – Михайлина посміхнулася до дівчаток, котрі не знали, що їм робити. – Євка за вами прийде.

Стефан підкреслено повільно доїв страву і вийшов теж.

Михайлина почувалася, ніби хтось шубовснув на неї холодною водою. От тобі й сім’я…

Спочатку позбирала посуд зі столу і занесла на кухню, що виявилася невеличкою кімнаткою в кінці довгого коридору, далі, вже на правах господині, обговорила з Євкою страви на завтра. Ніби відтягувала ту мить, коли треба буде йти до Людвіга. Зрештою, зібравшись на силі, відчинила двері в спальню.

Чоловік стояв спиною до неї у величезних ночвах і поливав себе водою з ковша. Місячне світло крізь вікно падало на його шкіру золотою хвилею. М’язисте тіло, сильне і здорове, незважаючи на вік, притягувало погляд.

Михайлині перехопило подих. Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русі його рук її груди вибухали вогнем: пекучим, але приємним: її чоловік. Її Людвіг.

Чоловік вилив ківш води на голову і лівою рукою провів по обличчю, щоб стерти краплі. Далі повільно ступив на дерев’яну підлогу. Вода тонкими цівками стікала по його шкірі.

– Тепер ти, – промовив, не повертаючи голови.

Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули рум’янцем.

Тільки потім зрозуміла, що вхідні двері повністю відбиваються у великому, у весь людський зріст, дзеркалі.

Коли Михайлина зняла сукню і залізла у ночви, Людвіг встав над нею голою і сам взявся поливати її теплою, напареною на травах водою.

– Ромашка і чебрець, – посміхнулася, вдихнувши приємний аромат.

– Молодець. Ти чутлива, – сказав чи то про нюх, чи про тіло, яке відгукнулося на його мимовільний дотик трепетом. – Михайлино, Михайлино, – повторив, ніби пробував на смак її ім’я. – Місю. Називатиму тебе Місею. – Обережно, ніби вичікуючи її реакцію, поцілував дружину в плече.

Михайлина-Міся підвела очі у дзеркало і почервоніла від побаченого: вона сама гола сидить у різьблених ночвах, а Людвіг, чоловік, котрий ще недавно лякав її, схилився над нею і обціловує її плечі.

Навіть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловіка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дівчину і досвідченого чоловіка, що відкрив для неї не лише таємниці тілесних любощів, але й багато іншого: Людвіг, бачачи її інтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, і часто радився з нею із різних питань. Бо, крім аптеки, треба було займатися і ділами думськими, куди його вже кілька років як обрано гласним.

Але зараз Михайлина мала сказати йому дещо важливе. Щось таке, від чого все зміниться.

– У нас буде маля, – шепнула йому на вухо й пірнула обличчям у плечі чоловіка.

Здавалося, вона чула, як на якусь мить перестало битися його серце.

– Маля? – Людвіг у ту мить і сам нагадував розгублену дитину. – Але як? Мені майже шістдесят. Ми ж вже не чекали.

– Люди планують, а Бог дає, – все, що змогла сказати Міся.

– Маля… Чекай, – стиснув голову руками, – мені треба з тим звикнутися, – сів просто на постіль.

Довгих п’ять років Михайлина чекала, коли зможе повідомити коханому цю звістку. Вже й втратила надію – тішилася Людвіговими дівчатами, що прийняли її за рідну і кожен вечір, поки тато не прийшов додому, бігали до неї в кімнату зі своїми таємницями і розмовами. Коли відчула, що при надії – не повірила сама собі. Вичікувала, прислухалася, щоб упевнитись.

– Маля, – вже вкотре повторював Людвіг. – Знаєш, а це знак. Знак розпочинати нове. Я збудую інший будинок. У кілька поверхів. Найкращий в місті! – Людвіг звівся на ноги і заходився крокувати кімнатою. – Я відкрию таку аптеку, якої ще нема в губернії. Сьогодні ж замовлю план нашого дому! Місця вистачить всім! Подумати тільки – в нас буде маля!