Вони і мерці

1

Їх четверо – Костянтин, Борис, Андрій та Артур – побачили летючий її фантом з висоти балкона, пару молодиків і пса під протекторами «хаммера», що розкидав тельбухи на Артема і БЖ… А потім уже розварений у смозі велетенський вареник Андрія.

Вони навчалися разом, їхні батьки теж навчалися разом і теж товаришували. Батько Костянтина і його мати тримали кілька кав’ярень і три бутики – він був найбідніший з усієї компанії. Про решту нічого й казати. Того літнього дня вони чекали на Андрія і від нудьги кидали кульки з папірців на голови перехожим. Сиділи вони, не переглядаючись: хтось говорив фразу, котру з тримільйонного міста, разом з жовтопикими емігрантами, навряд чи хто вгадав, хоч поклич орду криптологів. І тут таки з’явилася вона. З висоти елітарного будинку вони, як знавці життя, комах і людей, іншого нічого не робили – лише думали, думали, доки не вперлися лобами у стінку власної розваги: пройшли коло і верталися назад… І тут зійшов з верхівок сизого смогу білявий ельф…

Шульгін Анатолій, дев’яносто вісім кіло чистої ваги, не включаючи одягу, модних кросівок й інгалятора від астми, який йому зовсім не потрібний. Він любить симулювати хвороби. А ще: одна незакінчена освіта і батько – головний прокурор міста, нардеп й успішний бізнесмен, позаяк патріот. Мрія – прославитися. А саме – щоб у центрі міста стояв його пам’ятник. Ніякого погруддя. На крайній випадок, щоб одна з вулиць носила прізвище та ім’я Анатолія Шульгіна. Аби він знав Гагаріна, то напевне про таку саме славу би і мріяв. Решта не мала значення, решта просто тухла перед сонцем його мрії. Шульгіну було неповних дев’ятнадцять років. Він любить матір і подумки бажає, щоб його дівчина була саме такою: невисокою, коренастою, в чорній шкіряній куртці, в чоботях, з трохи кривенькою ніжкою. А так він – пасивний гомосексуаліст, хоч навряд чи про це хтось здогадується з його друзів. Життя йому обридло до нестерпного. Остання забава Шульгіна – біг на короткі дистанції. Це корисно для тонусу, імунітету і взагалі модно. Зранку він спочатку довго дрочив на якусь фотокартку, а потім одягав свої дорогущі найки і вибігав у широкий простір, де вітром розвівається навколо його рудого кучерявого волоссячка слава.

Анатолій обминув зелену будку двірника, вдихнув повітря на всі легені, наче зараз кинеться головою у воду, і вийшов на пряму – смола вулиці Артема підпливала у голубуватому смозі. Він вважав це прекрасним узагалі (пізніше, коли вони всі зійдуться докупи, вони вважатимуть усе прекрасним), як і його нові кросівки за триста баксів, як і чудесні прогулянки з ранку, біг підтюпцем, тротуаром, повз гримучі потоки автівок. Життя видається простим і водночас загадковим, коли на вулиці початок червня. Усе зелене, тобі підриває дах від почуттів. Є робота, крута робота на телебаченні, крута коханка, крутий коханець і ще багато чого попереду.

Він вискочив на тротуар і порівнявся з «Академкнигою». Чесно кажучи, Анатолій зневажав людей, що читають, що вчаться, хоча ніколи про це вголос не говорив: це було ні до чого. Він любив цю вулицю: вічний шум, вічний поспіх, лише він, один з небагатьох, може пройтися, пробігтися. Ця вулиця починалася із Сирця і чорною пульсуючою артерією пронизувала місто до Центру, зачіпаючи напівпетлею Мельникова, Лук’янівку з в’язницею і ще не менш шумними проспектами, що стягувалися, як не крути, біля тюряги. Він подумав, що робота йому ні до чого, але батько сердиться, треба трохи пересидіти, а там далі він поїде чи в Англію, чи ще там кудись. Узагалі, нудьга заїдала його смертельно. Але так він здував зі своїх пальців зірковий пил. І аби хто підійшов і впав перед ним на коліна, то, напевне, він би зовсім не здивувався. Єдине, що він, як і всі люди, не знав, – свого зіркового шляху, що невдовзі разом з найками, татом, який теж репався від грошей марнославства, а також разом зі знанням мов, з прогресивними поглядами, переселиться в інший світ.

Власне, він був недурним хлопчаком, хоча це не має ніякого відношення до історії. Ні, він не мріяв про визнання, як прищаві школярі й школярки та юнаки його років. У його голові цього не існувало, й нейтрони з нейронами розщеплювалися і летіли в протилежному, протиприродному напрямку, а саме: такі люди або з’їдаються нудьгою, або собачим переситом, або закінчують у психушках, бо впевнені, що світ належним чином не оцінив їхню присутність на енній території. З ним трапилося протилежне. Він зустрів собі подібних. Словом, у цій історії, вірніше, в історії чотирьох юнаків, нічого особливого б не трапилося… Аби…

Якщо скидати на випадок, то це грішити проти Бога. Тоді хто їх повів? Чорта з два можна повірити, що вони просто так зійшлися. Саме косолапий і зводив їх докупи. Так. І вони повинні були зустрітися лише з однієї причини, що всі покидьки (не більше, не менше) збиваються у зграї і купи і кладуть край світу, що вони самі його й зліпили, наче з глини чи туалетного лайна, – принаймні так думав Лукаш. Лукаш виходив зі свого BMW, коли побачив розплилого у спеці Андрія, біляву дівчину – високу, з дивними очима – такими, коли не добереш, який у них колір. Він чомусь зупинився, очі у нього зробилися вологими і скляними.

2

Про що міг здогадуватися Лукаш? Мовчазна людина з велетенськими руками, могутніми плечима, майже двометровим зростом, котра повільно, разом з тулубом, усіма кишками та нутрощами, проводила власну тінь. Ніхто того не знав, коли він з’явився у цьому районі. Син найрадикальнішого олігарха, що не вилазив з опали, Лукаш покинув батька, сім’ю і подався топтати ряст десь по інших дорогах: він був соціалістом, анархістом, націоналістом, але не знайшов на все відповіді, здогадавшись, що люди все ж таки, попріч їхній окрас, усі однакові й зачинені в одну велетенську клітку. Він намагався полишити сумніви на Батьківщині, але вони подалися разом з ним до Штатів, учепившись цупко корінням за горизонт його молодості. Він повернувся додому через кілька років, голомозий, з відсутнім, але добрим поглядом, що зачудовано проводжав його, Лукаша, тінь, тінь від сонця і купи пролітаючих птахів.

Ще з півроку Лукаш нікого, здавалося, не помічав. Відразу по поверненні він викупив ділянку землі і заходився будувати церкву. За час будівництва Лукаш викладав медицину в одному з університетів. Там (а поговорювали, що раніше) він зустрів Надію: гарну велику жінку з такими ж пругкими і плавними рухами і чимось подібну до нього – орлиний ніс, теплий погляд карих очей, як налиті черешні улітку. Місяць мимолітних зустрічей, кілька побачень, потім – весілля. Палка пристрасть гуділа недовго. Невдовзі все пройшло і закінчилося Надиною зрадою, в той час, коли вона працювала крупним дизайнером, а Лукаш був зайнятий будівництвом своєї церкви. Це нагадало Лукашу пафос ходіння в народ. Не краще йшлося й на будівництві. Доводилося просто воювати з найсвятішими московськими патріархами, попами і пихатими прочанами. І будівництво церкви припинилося. З єдиної причини – Лукашу це обридло. Він подав на розлучення, а замість церкви побудував чудернацького виду трупарню і крематорій. Від храму лишилася маленька капличка: з батюшкою, двірником та сторожем Іларіоном. Цілий рік Лукаш анатомував, різав, відтинав мерцям кінцівки та голови. Голомозий, у забрьоханому кров’ю халаті, він викликав почуття подиву і жаху, відрази і жалю, що закінчувалися однаково – необґрунтованою ненавистю. Лукаш якщо і не помічав такого до нього ставлення, то на товаришів аж ніяк не розраховував, як і на дружину та сина, до яких він невдовзі й повернувся. Єдиним його товаришем був двірник Іларіон, котрий знав про нього більше, ніж рідний батько.

Так про що ж здогадувався Лукаш? Люди вірять брехні, як таємниці, і невдовзі таємниця робиться брехнею. Лукаш знав про людину одне: вона володіє істиною глиста, а тому переконана, що весь світ – це суцільний кавалок лайна, котрий можна переточити, щоб вибрати інший. І так до безкінечності, наче глисту дано мільйони років.

Отож після одного з розтинів він так і вийшов у халаті й одними очима покликав двірника. Двірник одразу пішов за ним у надії на шаровий коньяк. Лукаш підвів його до стінки, і двірник побачив на стіні папірець, ще свіжо розкреслений. Здавалося, що серед трупного смороду від того листочка йде приємний запах чорнила та чистоти. Аркуш був покреслений на квадрати. Лукаш тицьнув в один з квадратів і сказав:

– Ось тут ці покидьки замочать людину…

– Звідки ти знаєш? – просто для годиться, відповідно своєму окладу і сутності двірника, вставив Іларіон.

Лукаш узяв його за руку і підвів до покійника з розтятими грудьми і розпиляною головою. Мізки лежали поруч.

– Він мені сказав… Його мозок сказав… Його кишки сказали…

Іларіон похитав головою, і вони пішли випити. До цієї теми не поверталися. До часу. Але коли вони вийшли, над пагорбами стояли сині дощі, короткі і смішні, наче мітли. «Небесні мітли», – подумав Лукаш.

Іларіон несподівано спитав:

– Ти щось зрозумів чи побачив?

…Він підставив обличчя під дощ. Його нудило – непристойно, як школяра, який допався до пляшки дешевого вина чи до жінки, що її спробував уперше. Що тяжче – гріх чи праведність? Чого краще і швидше позбутися? Лукаш розумів надто ясно, як пересічний громадянин, як прозектор, що нічим іншим не цікавиться, як тільки трупами та їхнім вмістом. Але Лукаш знав, що він – між цими двома полюсами, що об’єднують правий і лівий береги. Він – як забздьоханий Харон. І він дивиться на світ кришталиками мерця. Тому він нічого не сказав товаришу. Він мав велетенський досвід спілкування з мерцями і при нагоді не довірявся живим. І все ж таки, що легше скинути з плечей? Гріх чи праведність?

3

Усе-таки першим, кинувши собачий кислий погляд через розтоплений асфальт, побачив її Андрій. Він цього чекав. Хтось невідомий, хтось третій підніс йому дарунок. «Дива таки трапляються», – подумалося чомусь йому. Зіниці розширилися і впіймали тонку змійку білого смогу над чорним шосе. Юність поповзла його жировими складками, а потім гори хрипких, безмежно недосяжних голосів, що швидше нагадували ревище байкерів, підказували йому – з глухим серцебиттям, змокрілою проміжністю, збудженим членом: ось цей крок, щоб ступити до слави!

Софія стояла, затуливши обличчя рукою й розчепіривши пальці, і дивилася через гори розпеченого заліза, через стрічку шосе і стьожку вулиці на нього. Вона усміхалася. Велике сіре, чи то зелене, око – крізь пальці. Так, колір очей неможливо розібрати. Навіть у трупарні під стетоскопом тонкого ока патологоанатома. Вона виставила ногу – здається, ліву – і дивилася на нього. Андрій, повільно перевалюючись, сопучи лантухом легень, гонячи пітний сопух поперед себе, подався на її бік.

– Ти такий гарнюній, – сказала Софія.

– Я супер, – просипів Андрій.

І вони пішли, і хори металу ревли їм у спину.

4