Голос звучав у неї м’яко і збудливо, наче у дорослої, і Лукаш ловив його іще на східцях, потім таки здогадався зупинити ліфт, що герметично відокремив його від світу, людей. Він вийшов у прогін вулиці під під’їздом її будинку, і чомусь з порожнечею дороги, порожнечею зимового вітру, порожнечею необжитих алейок він подумав, що вона боялася спати. Принаймні в той час, коли жила у нього. Над цією частиною міста випав сніг – густий, тихий. Вона лягала на спину, м’яка, повільна, і рухи її тягнулися у напрямку саме його обличчя, очі трохи скошені, а губи облизували тонкі зап’ястки і широкі долоні з рожевою шкірою, що ще пахла не цим домом, не цими людьми. І це збуджувало. У неї був цей досвід і ще щось таке, що зараз текло підлогою, наче жива розумна субстанція, і несподівано, разом з оргазмом брата, зі спермою у вижолобку її пупка, із синіми крилами птахів на майданчику для гелікоптерів, розпустило свої стулки, як стулки річкової мушлі. І їй зробилося ніяково, бридко, і вона відсунулася, лизнувши кінчики пальців. Потім вона розвернулася до брата двома половинками заду, наче роздвоєного одним ударом, і там, між ногами, у неї текло. Брат здвигнув плечима і сказав:

– Давай пізніше… Знаєш, зараз приїдуть…

Лукаш пошукав сигарети. Сніг стіною підійшов до мікрорайону, а він стояв і продовжував порпатися в кишенях, викидаючи всю решту – ґудзики, квитанції, презервативи, аркуші паперу – на сірий бетон, оточений рівним каре декоративного ялівцю. Він як зараз бачив рівну і красиву шию її матері: заголена нога, кругле коліно. Він був саме там, а не тут, на мокрому темному бетоні із жовтяками ліхтарів. Досить-таки приваблива жіночка, хм, нічого не скажеш… Але чому б і ні: спочатку видалять фаллопієві труби разом з яєчниками, потім віднайдеться маленька, з горошинку, пухлина в мозку, доброякісна, а далі з дня у день вона ростиме, доки не обтягне всі півкулі мозку. Так, і тоді ти, голуба, жерла би лайно прямо з унітаза, як його лаборантки-учениці, трахала в задницю качалкою, ну, а потім… потім щось подібне до цього, але вниз головою: пережравши транквілізаторів, випала з балкона і зачепилася за якийсь шнурок, і тю-тю… висітиме до останнього…

Нарешті пачка м’яко лягла в долоню. До під’їзду під’їхав спортивний автомобіль. Лукаш визначив: це до неї. Закурив і, притримуючи капелюха, рушив проти вітру. Але потім зупинився і подався назад до будинку.

Вона повзала у червоних простирадлах, а зляканий брат тримався за член і всім своїм видом показував: він нічого не розуміє, йому страшно. Точніше так: «Мені, бачиш, страшно». Софія лежала на спині, розминаючи груди, з розставленими ногами. Почуття зникло, і вона намагалася наздогнати його. Вона не бажала, щоб кайф, який у неї був кілька хвилин тому, зникав. Злість її збуджувала: впереміш з люттю, втіхою і тишею. І тут подзвонили. Слідчий, медексперт, два міліціонери і сам Лукаш стояли у дверях. Хоча Лукаш стояв осторонь, біля інших дверей, притулившись спиною. І вона, відчиняючи, чомусь сахнулася, але не злякалася. У червоному кімоно, з піднятим догори і зібраним у тугий пучок волоссям, легка, крапельки поту на чолі, запах дорогої туалетної води, сонце навскіс просвічує сукню так, що видно її голений лобок, стрункі ноги – виточені, справжні жіночі ноги, а не патички тифозної моделі. Лукаш рушив слідом, за спинами лікарів, понятих, міліціонерів, а потім зловив її за зап’ясток. І він помилився, а може, й не помилився, але взяв на фантазію більше ніж потрібно: до цього вигаслі її очі, які існували окремо, видавалося, від її істоти, налилися прощенницькою вологою. І Лукаш пожалкував: краще б він лишився серед своїх трупів, серед своїх моделей смерті і тихо, за коньяком, розмірковував про життя. Так можна було збавляти роки, не лише дні, з мріями про прекрасну дівчину, про трагічність своєї долі і всіляке там чмихання ніздрів від однієї згадки про тепло і ніжність вульви та її клітора.

Труп цього разу видався зовсім мініатюрним. Як згусток незрозумілого матеріалу, людського місива, він лежав перед людьми. Лукаш пройшов мимо, навіть не здригнувся, і жінка-медексперт лише підвела красиву брову вгору, блиснувши карим оком; а він слідував за Софією, за гарною спиною, мокрою від лосьйону, – принаймні, так йому хотілося думати. Власне, що йому треба було нині зробити, так це утекти. А вона пройшла, впала на водяний матрац, по-звичному, лише для нього, так, лише звично для нього заховала за пальцями своє обличчя й очі, продовжуючи спостерігати за усім цим. Брат стояв у смугастому, подібному на турецький, а може, й турецькому халаті, курив сигарету, кашляв короткими кашлюками, і туман сідав там, на майданчику для гелікоптерів. І Лукаш розумів, що його лякає у цьому майданчику…

– Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні була ще живою…

І ось так вона лежала – із закритим обличчям, з відкритим круглим животом, з дірочкою пупа, пухка й легка водночас, як жінка, що піймала нещодавно сам порух свого щастя, що нагадувало танцювання пилюки в сонці, чорного ластовиння птахів. І ніжність, від якої зводило кишки, мошонку, піднімало член, залила Лукаша. Зараз він стояв серед блискучого паркету, і засвітилися вогні. Як зараза, вони перескакували з кімнати в кімнату, доки весь дім не тріщав від непотрібних для нього і для Софії звуків. Він розумів, що вона бачить його крізь довгі тремтливі холодні пальці. І ця вовтузня в кімнатах, тріщання плащів, вставних щелеп, штанів, спідниць і зачісок вибухнули в його голомозій, синій від ударів світла люстри голові й у його вухах, відстовбурчених, наче член у другокурсника медичного університету при відвіданні патологоанатомічки. Софія здивувала всіх: вона встала, і всі чоловіки, жінки побачили її ноги – досконалі, її живіт – округлий, як у античних статуй часів катакомбного християнства – саме таке приходило Лукашу в голову. І ось так вона йшла до нього з відкритим обличчям, і волосся, що рвалося у неї за спиною від натуги вітру чи протягу, осипалося електричними іскрами. А потім Софія зупинилася, поклала руки Лукашу на груди, ткнулася обличчям і тихо сказала:

– Іди звідси… Іди…

Він її зненавидів і полюбив пізніше, коли вона піднялася через півгодини східцями «Конкорду» під руку зі своїм братом у чорній вуалетці і довгій сукні з короткими рукавами. Лукаш стояв і курив сигарету, перемовляючись із швейцаром, але Софія його не помітила, так, саме не помітила, а ще вірніше, не впізнала. Коли він пішов під лінією дамських кімнат, то почув сопіння, як при статевому акті; повільно повернув голову – місця її і брата були порожніми. Невдовзі вони повернулися, ще по-дитячому граючи лукавством на мідних обличчях. Тільки зараз він помітив її засмагу. Лихе щось прийшло в голову Лукашу: його знудило, його вивернуло прямо на підлогу, і він ще довго сидів, відчуваючи чиїсь холодні кінцівки у себе на руках, на шиї, на зап’ястках. Лукаш обернувся і побачив квадратний простір, обмежений стінами, з повлиплими туди, наче молюски, халдеями й офіціантками з ляльковими обличчями; у цьому світі ніщо не було реальним. Саме тоді він чомусь зрозумів, як виявилося, просту причину її проступків, самого життя. Так, усе виникало і зникало водночас у її світі, як хто десь на кухні – не видно, але поруч – вмикав і вимикав освітлення у всіх залах «Конкорду». Лукаш пробував уявити себе в такій ситуації, але не міг. Лише дав чайові швейцарові, багатозначно подивився в очі дубового селюка і вийшов під вологий вітер.

Глобальне потепління… К-х-х… – його ще раз знудило, і він рвучко відчинив двері, наче знайшовши у своєму житті чергову істину, але світ неправдоподібно, до еластичного кумедно повз з-під ніг, той звичний світ: футбол, пиво, робота, друзі, дружина, коханка… Останнє – діло важке й непотрібне… К-х-х… краще вже порнографія… З підлітками морока… – Він починав засинати, фіолетовий світ колом пускався перед обличчям… Усе це чорними метеликами літало з білим снігом, з тінями вікон «Конкорду»; і так, коли Лукаш відчинив двері, впустивши потоки світла на білий сніг, і, впустивши тугий язик холоду у передпокої, він підняв очі і побачив її руку: круглу і повільну, що тримала важкі портьєри. Чомусь він подумав, що так ходять лише цариці. Лукаш ніколи не бачив цариць, але він уявляв їх, ці дивні амебоподібні створіння. Романтичний вечір знову повертався з жовтогарячими ліхтарями, пишним килимом засвіченого міста. Нічого не трапилося, він лишився у собі задоволеним. Її очі проводжали його, коли він сідав до жовтого таксі. Він напевне тримав цей погляд, але собі не зізнавався, розуміючи, що щось його вберегло переступити якусь межу, що на людях просто називається… ну… Він пошукав аналог, але облишив… Усе це йому видалося: і тяжкий день, і відразу за тиждень стільки новин… Жінка сьогодні приїжджає з Єгипту. Червоне море, чудесне Червоне море, що кишить акулами, арабами і розпусниками усіх мастей. Лукаш протер голомозу голову хусточкою, і таксі рушило. Він схилив свою голову, важку від утоми, думок, почуттів і невідомо ще чого. Водій знав його адресу наперед.

…Він одразу впізнав її, цю жінку, цю дівчинку, але так, наче вперше побачив: широко поставлені очі, розкосі, з піднятими вилицями обличчя і гарним точеним носом; вона стояла боком, потім повернулася спиною до захаращеної кухні його старої холостяцької квартири. Він упізнав її одразу в пилюці його минулих розпачів. Вона провела оком його голомозий череп, що гордо і торжественно проплив у дзеркалах полірованих гедеерівських меблів; вона слухала шелестіння його плаща – убогого, такого убогого, що вона, стоячи в одних трусах, захотіла розсміятися, але спазми стиснули горло, і вона виплюнула мюслі з молоком на підлогу. Лукаш поморщився, взяв ганчірку і почав витирати старий паркет, що пахнув сосною, німецькою мастикою і свіжим молоком з мюслями. Лукаш уловив ще інший запах. Його гострі вуха нашорошилися, як у бойового пса, але він нічим не видав себе, лише його широка спина надималася двома буграми м’язів. Він тер так, наче хотів пробратися на інший поверх і втекти геть. Але він продовжував терти і косити театральним оком за її високою і красивою поставою, і його знову знудило. Лукаш навіть подумав: треба провірити підшлункову – так, саме треба провірити підшлункову.

– Я за тобою скучила, – сказала вона з якимось присвистом.

– Не зрозумів, – сказав Лукаш.

– Я за тобою скучила, – повторила вона так швидко, наче видихнула.

– Коли ти навчишся розмовляти? – сказав він і потягнув ганчірку до туалету. Він повернувся вже із закасаними рукавами, трохи роздратований, але більше спокійний: хіба він міг чомусь здивуватися, вони всі зараз такі, рослини і діти щастя, відрижки хрін зна якого режиму; блін, усе можна на щось скинути, і ця не краща… Трахатися з братиком – це така ж для них розвага, як просаджувати гроші, розбивати дорогущі авта і не зупинятися, коли переїхали пенсіонерці ноги… І тут Лукаш не те щоб здивувався, йому зробилося просто байдуже й нецікаво. Софія сіла і помочилася просто на кухні. Вона розуміла більше, ніж він думав і знав. Маленька мстива сучка. Лукаш ухопив її за патли і потягнув до виходу. Вона уперто пручалася і верещала, як мале теля. І він її облишив біля самих дверей.

– На більше ти і не здатна. Усе ваше покоління бездарне і… – Лукаш не знайшов слів. Він пошукав поглядом кота, але так і не знайшов. Так, бідолаху треба каструвати. У цьому його щастя. Його котяче щастя. На кухні він випив коньяку. А вона попленталась у спальню.

– І не мостися, сучко…

Лукаш пив коньяк і думав про втому, про лікарів, які йому нічого путнього не порадять, про свою патологоанатомічку, про всіх своїх жінок; і несподівано йому зробилося шкода цю малолітню дурку. Він за звичаєм уп’явся в освітлений вертолітний майданчик, і приступ нудоти, болю в нирках, у сонячному сплетінні говорили, що він дійсно перебрав сьогодні з нервами, почуттями, подіями. Він – не маленький хлопчак. І ще настирніше спробував подумати про дружину, але ніяких асоціацій вона у ньому не викликала. Звична справа… Тьху, ніяк не звикнеш… Він подивився і побачив лише біляву голову Софії, і круглий м’який óбід тремтів над її сплячим обличчям. Лукаш протер очі, але цей обідéць не пропав.

– Діла, – сказав він. – Нічого не попишеш. – І набрав номер міліції.

А потім він, сам не розуміючи, вимкнув телефон. Сів, прибрав їй густе і міцне пасмо, умиротворено слухаючи, як вона сопе носом, спить, сховавши руки під животом, крилами виставивши лікті. Він узяв ковдру, що пахла трохи димом, домашнім милом і зовсім не його життям, – Лукаш любив цю ковдру. Він дбайливо укрив Софію. Повернувся на кухню і вже на півдорозі відчув, що бачить її яскраві сни, зовсім не схожі на її життя, ці сни більше нагадують мрії, і вона блукає тими мріями. Лукаш повернувся і довго дивився на її голову, намагаючись розгледіти те світіння, що виникло кілька хвилин тому. Але нічого не побачив, – Софія продовжувала міцно спати, і він подався-таки на кухню допивати коньяк. Потім у ванній він намастив лису свою голову синім кремом і дбайливо виголив залишки колись розкішної чуприни. Перед тим як улягтися на диван без простирадл з книжкою, зчитаною на четвертій сторінці, він знову подивився на вертолітний майданчик, хмикнув і зрозумів, що сьогодні він не може читати цю маячню. Архітектурний каталог був у її кімнаті, і це його спокушало піднятися, але вік, утома і ще щось зупинили його. Він випив прямо з горла і моментально заснув. Прокинувся під четверту ранку від неясного відчуття, що побував у чужих снах чи у чужих почуттях. Його пробрало холодним потом. Він пошукав коньяк рукою. У пляшці порожньо. Він випив снодійне, просто зі злістю розжував у роті. І тільки зараз дійшло: у кімнаті їх троє.

Ні, ніяких лікарів. Треба поїхати у відпустку… Ранком він подивився на порожнє ліжко, мугикнув і подався до душу. Перед цим він подивився на вертолітний майданчик, і нудота світу проїла кишки – Лукаш відчув це з тривогою приреченого на страждання юродивого. Він пустив воду і слухав шипіння з наростаючим роздратуванням. Да, а маман лежала, як ганчірка. Щось із цими дітьми і з усіма нами непорядок. У передпокої він сумно подивився на сині кульки зі сміттям, почухав груди і викликав таксі. Синій сніг лазив тінями в озерах. Лукашу крутило губи. Ага, ця грьобана сука розтягнеться сьогодні на його столі, востаннє розставить ноги. Кого тут посадиш? Ніяких проблем, шеф, тобі не доводиться з ними багато вовтузитися. Лежать собі, а ти шаткуєш задубілу плоть – Лукаша нудило. Це було несподіванкою, він вийшов у прольоті чорних арок і пустив стрічку блювоти. Тільки під’їжджаючи до трупарні, він пригадав, що вчора багато випив. Червоне, наче спалах на світанні, останній спалах на вікнах, на дахах, на вітринах, а також спалах увечері, коли ніч висмокче розум дня, спортивне авто спотворило ніжність снігу, світанку, а головне – це червоне «вольво» остаточно привело до пам’яті Лукаша. Він з юності любив червоні спортивні машини. Дізналися б про це його знайомі психіатри… Він лише хмикнув, і його могутні плечі піднялися над голомозою головою, що синьою кулею пливла у ранку біло-сірими кахляними коридорами трупарні. Він, не вітаючись, зайшов до кабінету і кинув важке кашемірове пальто, відчуваючи чутливими ніздрями дух і спрагу патанатомічки.

Лукаш глянув на розклад на стіні. Цей розклад був досить незвичайний, хоча з першого погляду цей білий, трохи вижовклий папірець, прокреслений дешевим чорним школярським фломастером, швидше нагадував розклад слюсарської бригади. Ніхто не міг здогадатися, що рівненькі стовпчики зафарбованих квадратів, стовпчики чисел, місяців і років були не чим іншим, як розкладом смертей на рік уперед. Лукашевий календар-розклад помилявся на відсоток-два – не більше. Поруч висіла карта, теж з виду топографічна, та й була такою, але ще ніхто із живих в усьому мікрорайоні і навколо не знали, що їх віднайдуть з перерізаною горлянкою, випущеними фіолетово-багряними тельбухами і таке інше. Колеги спочатку либилися на дивні папірці, а потім облишили. Власне, ніхто цим не цікавився. Лукаш – мовчазний, але відомий лікар-криміналіст, впертий і розумний сім’янин, що любив випити, свою дружину, боулінг і більше нічого. Він мав товариша – міністра внутрішніх справ, а попередній теж був його товаришем, і коли пана колишнього внутрішніх справ знайшли з простреленою головою, з мізками на матні, сам Лукаш робив йому розтин.

Лукаш схилився над трупом її матері, і легенька посмішка спеціаліста тернулася обличчям. Він наперед знав, з чого починати. Розважливими порухами він надрізав шкіру на голові. Відкинув шкіру. Потім узявся за пилку, але працювати над черепом довго не довелося. Кришка зверху сама відвалилася, наче перезріла шкірка горіха, і замість мізків на Лукаша, на підлогу сипонули густою хвилею черви.

– Угу… – сказав він, сів на табуретку і приклався до пляшки. – Це я колись давно бачив…

За вікном чорним гострим крилом чорний птах упав у білий сніг. Лукаш перевів туди погляд. Відхлебнув з пляшки і підійшов до розкладу. Витягнув важкі рогові окуляри, і великий палець, зламаний у кількох місцях, ткнувся спочатку в одне місце.

– Ось тут. Хе, – сказав Лукаш.

Палець перемандрував в інший бік, у топографічну карту.

– І ось тут. Хе, – сказав Лукаш і повернувся на стілець.

Він сидів і дивився, як копошаться і виповзають білі черви з голови її матері. Птах забився крилами об скло. Потім усівся: великий, із чорним з відсвітом кольору індиго пір’ям і розумними цікавими очима. Птах постукав дзьобом об заґратоване скло. Лукаш потер лисину і, жестом усіх здорових і повних людей та п’яниць притримуючи пляшку, добродушно розсміявся:

– Придурку. Лети звідси. Розпочався Кінець Світу. Хе!