Після цієї битви (9 травня 53 р. до н. є.) Парфянську імперію було визнано однією з найсильніших держав світу.

В історії є десятки прикладів воєнної присутності тюркських загонів у різних точках давнього світу. Навіть об'єднання Китаю (у 231 р. до н. є.) відбулося не без їхньої допомоги. Відомо також, що у середині VIII в. регулярну армію Китаю очолював огузький хан Ань Лушань, що деякий час навіть правив імперією при підтримці співвітчизників.

У VI в. Середня Азія повністю була завойована тюрками, які у 551 р. заснували свою державу.

У середині І тис. до н. є. джерела вже чітко фіксують проникнення середньоазіатських етносів до Єгипту. У V ст. до н. е. у складі ахеменідського гарнізону, розташованого на нільському острові Елефантіна (Південний Єгипет), згадується хорезмійський загін. Корінним чином ситуація змінюється в середні віки. Починаючи з VII ст. … тюркські військові командири з числа огузів, кипчаків, хазар грають провідні ролі в Єгипті. А у XIII cm. військова гвардія єгипетських султанів, яка складається в основному з огузів і кипчаків, здійснила переворот. З XIII по XVI cm. ця гвардія, відома під іменем «мамлюки», безмежно правила Єгиптом, висуваючи султанів із своїх рядів. Першим мамлюкським султаном Єгипту став Айбек ат-Туркмен (помер у 1257 р.). У XVIcm. Єгипет повністю увійшов до складу Туркмено-Османської держави. Відомо також, що Махмуд ал-Баруді (1868–1932) – прем'єр уряду Єгипту у 1882 р. – також був представником тюркських народів.

Між Туркменістаном і Єгиптом, як і між усіма східними країнами, існували контакти етнічного і культурного характеру (яку давнину, так і в середні віки). Особливо інтенсивними ці зв'язки стали починаючи з античного часу, коли Великий Шовковий шлях з'єднав між собою усі країни Старого Світу».

Овез Гундогдиєв

Текінці

Багатоплемінний тюркський народ огузів, чи гузів, згадується вперше в історичних пам'ятках VI–VIII ст. по сусідству з так званим тюркським каганатом, могутнім об'єднанням тюркських кочових племен з центром у південному Алтаї і північно-західній Монголії, про яку сповіщають східні, китайські, і західні, візантійські, письменники, а також залишені самими тюрками могильні написи на р. Орхон (у верхів'ях Єнісею). За даними орхонських написів, огузи то входять до складу тюркського каганату, то знаходяться з ними у стані війни.

«У VII cm. Середня Азія завойована арабами. Араби принесли свою культуру і нову віру – іслам.

Яскравий слід залишили огузи-туркмени в історії Арабського халіфату. Арабські воїни, підкоряючи Центральну Азію, були вражені їхньою мужністю і воєнним мистецтвом. За словами видатного арабіста А. Меца, усі халіфи IX–XII cm. були синами туркменських жінок, а туркменські гвардійці складали ядро халіфської армії. В кінці IX cm. гвардія Аббасідів налічувала 25 тисяч туркменських вершників, витрати на утримання яких дорівнювали 1,6 млн золотих динарів нарік. Усі вищі воєнні пости в халіфаті, до складу якого входили Центральна Азія, частина Закавказзя, Мала Азія, Єгипет, частина Іспанії, посідали туркменські полководці».

Овез Гундогдиєв

У IX–X ст. огузи у степах Середньої Азії, в низинах Сирдар'ї і біля Аральського моря. Тут знаходяться «міста», тобто поселення, огузів, про які згадують арабські джерела: Янгікент («нове місто» – перс. Дех-і-Нау, араб. Ал-Кар'ят-ал-Хадіса), де знаходиться зимова резиденція «князя гузів» (ябгу), Сауран, Сигнак та ін.

У першій половині XI ст. значна частина огузів під керівництвом султанів з роду Сельджуків захопила Іран, південну частину Закавказзя і майже всю Малу Азію, а в пору найбільш широкої воєнної експансії – сусідні з ними Сирію, Ірак (Месопотамію) і Ємен. Результатом огузького завоювання стала тюркізація давнього землеробського населення Азербайджану і Анатолії. Нові феодальні відносини в державі «великих Сельджуків», як і в пізніших не таких тривких державних об'єднаннях огузьких племен, перепліталися з пережитками патріархально-родових стосунків і кочовим побутом.

Ще раніше, у X ст., інша численна група огузів просунулася слідом за печенігами через Ембу і Яїк (Урал) у причорноморські степи, де руські літописи згадують про них під іменем торків. Посол халіфа Ібн-Фадлан прибув до них на початку цього пересування в районі Уст-Урта (922 p.). Вони ще не були мусульманами, хоч знали про мусульманство. Один з їхніх «царів і чолових» носив ім'я Йінал Молодший (чи Маленький), що відповідає (мабуть, не випадково) іменам двох огузьких ханів, сучасників легендарного Коркута, про яких згадує Рашід-ад-дін, з яких молодший називався Ала-Атли Ас-Донлу-Кай-Інал-хан («той, що володіє рудим конем, одягнений в соболине хутро Інал з роду Кайі»). В середині XI ст. торки були знесені новою хвилею тюркських кочових племен, які прийшли із середньоазійських степів – половцями (кипчаками).

Частина огузів, що залишилися в Середній Азії, під тиском кипчаків і союзних з ними кочівників просунулась на той час на захід, за Амудар'ю і в бік Каспійського моря, розповсюдившись по території нинішньої Туркменії. Етнічний термін «туркмен» зустрічається в арабських джерелах починаючи з другої половини X ст. Спочатку він позначав, ймовірно, ту групу огузів, яка приблизно у цей час прийняла мусульманство. «Туркменами» візантійські письменники називають і огузів Малої Азії, переважно маючи на увазі огузькі кочові племена. Можна припустити, що і після першої хвилі сельджукських завоювань, у XI ст., нові групи кочових огузів-туркменів неодноразово рухалися на захід, в Закавказзя і Малу Азію, поповнюючи собою ряди войовничих кочових племен, які поступово підкорили колишні володіння Візантійської і Трапезундської імперій.

Це й забезпечило у подальшому досить швидку перемогу туркменів-сельджуків, які створили свою світову імперію. Дякуючи огузам – туркменам і кипчакам – у 1260 році під Айн-Джалутою було розбито монгольське військо.

Туркменські воїнські контингенти переважали у військах візантійських імператорів, руських князів, входили до складу монгольських загонів у Китаї, армії Тамерлана. Тамерлан у нагороду за ратну службу подарував їм п'ять тисяч чистокровних арабських кобилиць. Туркмени також були на службі у англійських королів, брали участь у походах германського імператора Фрідріха II.

Після падіння монгольського володарювання у Передній Азії з початку XIV ст. кочові племена огузів, які розташувалися серед осілого населення Закавказзя і Малої Азії, утворюють великі племінні союзи туркменів «Чорного барана» (кара койунлу) і «Білого барана» (ак койунлу). На чолі останніх стояло огузьке плем'я Байин-дир (у В. В. Бартольда: Баюндур), з якого виходила правляча династія. Головним центром цієї групи огузьких племен було у XIV ст. місто Амід у верхів'ях Тигра, нині Діарбекір. Візантійські джерела того часу називають туркменів Білого барана амітіотами. Центр іншої групи, туркменів Чорного барана, знаходився спочатку на Вірменському плоскогір'ї, на північ від озера Ван. Боротьба між цими двома групами завершилася перемогою першої на кінець XIV ст. (1389 р.) і вдруге в середині XV ст. (1467 p.).

«Племя Байиндир, – пише історик держави огузів акад. В. О. Гордлевський, – посіло у XIV–XV ст. в Малій Азії панівне становище». Вершини своєї могутності держава ак-койунлу досягла в середині XV ст. при Узун-Хасані з династії Баюндурів (1457–1478), коли вона включала в свої межі «південний Азербайджан, Карабах, Вірменію, Курдистан, Діарбекір, Ірак арабський (Месопотамію), Ірак перський (північно-західний Іран), Фарс і Кірман», а столиця падишаха перенесена була в Тебриз (з 1468 до 1501 р.). На початку XVI ст. вона була розгромлена міцнішими державними об'єднаннями османських турків і перських Севефідів («кизилбашів»).

З другого огузького племені Кайі вийшов рід Османа, який об'єднав огузькі племена в західній частині Малої Азії, на кордоні візантійських володінь. Із середини ХI ст. османи очолили турецьку воєнну експансію на Захід, проти Візантії і балканських слов'ян, захопили Константинополь (1453 р.) і Трапезунд (1461 p.), підкорили собі до кінця XV ст. залишки інших державних об'єднань огузів у Малій Азії та Азербайджані, а потім і арабські країни Переднього Сходу, створивши на цій основі Отоманську імперію, велику багатонаціональну мусульманську державу з центром у Стамбулі (Константинополі).

За усними генеалогічними сказаннями, зафіксованими у письмових пам'ятках різних часів, огузькі племена вели своє походження від легендарного родоначальника Огуз-кагана (Огузхана). У Огуз-хана, за переказом, було шість синів, які носили міфологічні імена: Сонце (Кюн), Місяць (Ай), Зірка (Юлдуз), Небо (Кок), Гора (Гаг), Море (Тангіз). Кожен із них мав по чотири сини. За іменами цих 24 онуків Огуз-хана називалися огузькі племена, що пішли від них. Поділ цей, що став без сумніву результатом пізнішої штучної класифікації реальних племінних груп, зафіксований досить рано – вже у «Словнику тюркських мов» прекрасного середньовічного мовознавця і філолога Махмуда Кашгарського (1073 p.). Кожне плем'я мало свою священну (тотемну) тварину – птицю (онгон), свою тамгу (клеймо для худоби, тобто свій «герб») і на бенкеті отримувало визначену йому частину м'яса жертовного барана (улуш).

Огузькі племена розділялися на два крила – праве і ліве, які носили (за давньою етнонімічною легендою) назви «уч ок» («три стріли») і «боз ок» («зламані стріли»). Старшим у правому крилі було плем'я Кайі, що вело себе від однойменного первістка Кюна, старшого з синів Огуз-хана; у лівому крилі старшинство належало племені Баюндур, що походило від первістка старшого у другій групі сина Кока. З роду Кайі, за переказом, із самого початку обиралися хани народу огузів.

«Засновник держави Великих Моголів в Індії Бабур (1483–1530) залучав на свій бік туркменську кінноту. В дружині його сина – принца Хумаюна був Мухаммед Байрам (помер у 1561 р.) – майбутній великий полководець цієї країни. Байрам-хан Туркмен став рятівником імперії, за що удостоївся високого титулу «хан ханан» (хан ханів). У 1555 р. Байрам-хан очолив імператорську армію і під Мачхіварою розбив 80-тисячне військо пенджабського правителя Іскандера. Хумаюн призначив Байрам-хана аталиком (опікуном) свого сина Акбара. У 1556 р. імператор Хумаюн помер, і малолітнього Акбара було проголошено правителем. З 1556 по 1560 р. Байрам-хан, будучи регентом, правив державою Великих Моголів. Після смерті туркменського політичного і воєнного діяча усі його високі титули були передані Акбаром його синові Абдур-Рахіму, за яким стояла велика сила – чисельна туркменська кавалерія.

Не стало виключенням і XIXcm. Як справедливо відзначає російський етнограф Ю. Ботяков, існування туркменського етносу із часів його появи на історичній арені і аж до початку XXcm. проходило у складній політичній обстановці. Територія його часто була об'єктом одночасних зазіхань Персії, Афганістану, Хіви, Бухари. У таких випадках туркменам доводилось відчувати на собі страшну дію подвійних ударів. Боротьба за політичну самостійність, що продовжувалася довгі десятиріччя, сприяла формуванню спільноти, яка змогла протистояти ударам зовні. Війна стала постійним фактором у житті багатьох поколінь туркменів. І агресорам доводилось враховувати цей фактор. Не випадково іранські шахи, бухарські еміри і хівинські хани утримували постійні туркменські кінні загони.

У кінці XVI – на початку XVII cm. окремі туркменські племена переселились на степові простори півдня Росії. Від самого початку перебування на новихземлях туркмени несли тут прикордонну службу. Щорічно 500 вершників із своїм провіантом, кіньми і фуражем поступали в розпорядження Астраханського козачого війська.

Ставропольські туркмени брали участь не тільки в операціях на Північному і Центральному Кавказі, а й у війнах з Наполеоном. Зокрема, відомо, що 200 джигітів на чолі зі старшиною Ураком билися в Європі у складі корпусу генерала Савельева у 1804–1807 рр. У 1812 р. туркмени утворили окремий полк.

В 50-х pp. XIX ст. масштабні воєнні – и досить успішні – дії розгорталися і безпосередньо на туркменських землях. Укінці 1854 року туркмени на чолі з Говшут-ханом нанесли хівинцям під Серахсом таку відчутну поразку, що Хіва назавжди відмовилася від посягань на туркменські території.

У 1858 р. об'єднані загони текінців, йомудів і гекленів ущент розбили регулярну перську армію під Гарригала, а у 1861 р. в Мерві знищили 35-тисячне перське військо на чолі з Хамзи Мірзи.

Навіть при поразці, як, наприклад, при взятті імператорськими військами фортеці Геоктепе у 1881 p., туркменські воїни заслуговували захоплюючих слів за доблесть і уміння битися до останку… Генерал М. І. Гродекову 1883 р. відзначав: «Не було гіршого злочину, як зрадити своїх, і тому ніхто не мав сумніву, щоб хто-небудь з них міг бути зрадником. І дійсно, під час війни з текінцями ми не мали жодного вивідача з їхнього середовища…» Багатовікова історія у цілому демонструє, що туркмени, як правило, раз і назавжди залишалися вірні воїнській клятві.

Тому не дивно, що у подальшому бойовий досвід туркменських кінних формувань було використано повною мірою. У 1885 р. було створено загін туркменської кінної міліції (з 1911 р. – Туркменський кінний дивізіон). Коли ж почалася Перша світова війна, на базі дивізіону було сформовано добровольчий полк, за що імператор Микола II власноручно написав: «Сердечна подяка туркменам».

З перших же місяців війни російська преса почала писати про героїзм туркменів. 23 листопада 1914 р. вони розметали германську піхоту під Дупліце-Дуже. Один з полонених германських офіцерів назвав туркменських джигітів «дияволами», які чинять те, «що поза можливостями людських зусиль». Лише за два з половиною місяці участі у бойових діях на германському фронті в полку, де було 627 вершників, 67 чоловік було нагороджено Георгіївськими хрестами, понад 70 чоловік – медалями «За відвагу», орденами Святого Станіслава і Святої Анни різних ступенів. Туркменський кінний полк завоював славу непереможного. 31 березня 1916 р. Микола II повелів йому «іменуватися Текінським кінним полком», оскільки в ньому були, в основному, текінці з Ахала і Мерва.

28 травня 1916 р. відбулася велика Доброноуцька битва, коли 9 армія Південно-Західного фронту вщент розбила величезні сили супротивника. Але російське командування не зуміло правильно розпорядитися кавалерією. Могутній кінний корпус армії був не використаний. І кинутий у бій Текінський полк було приречено на загибель у далекій Австро-Угорщині. Та джигіти, яких очолив командир 1-го ескадрону Ораз Сердар, не знеславили туркменської зброї. Архівні матеріали свідчать: полку 600 шабель знищив 2000 і взяв у полон понад 3000 австрійців, захопив велику кількість артилерійських гармат, кулеметів, гвинтівок, боєприпасів, коней тощо.

У роки Другої світової війни десятки тисяч туркменів відважно билися проти германських фашистів. За героїзм, проявлений на фронтах Великої Вітчизняної війни, понад 70 тисяч воїнів-туркменістанців нагороджені бойовими орденами і медалями, 78 чоловік удостоєні звання Героя Радянського Союзу».

Овез Гундогдиєв