Гарри– мама

У міфології туркменів уособлення громового неба у жіночій подобі, бабуся-громовиця. Грім стається від того, що Гарри-мама рве свій санач (бурдюк із козлиної шкури для зберігання гурта – сухого сиру), а за іншими версіями – своє хутро.

* * *

Ґероґли

Кер-оґли, Кер-оґлу, Ґер-оґли, Ґор-оґли, Ґьор-оґли, Ґуруґлі, Ґурґули. У міфологіях туркменів, турків, азербайджанців, узбеків, казахів, каракалпаків, таджиків, середньоазіатських арабів, грузинів, вірменів, курдів герой-воїн, поет, співак і музика. Ґероґли – центральний персонаж однойменного епосу, основний зміст якого – боротьба Кер-оґли і його дружини проти поневолювачів. За туркменською, узбецькою і таджикською версіями, мати Ґероґли помирає, будучи вагітною, і він народжується в могилі (одне з пояснень його імені – «син могили»). Батька (в туркменських варіантах – діда) Ґероґли осліплює хан (звідси друге пояснення його імені – «син сліпого»), і герой росте, мріючи помститися йому. Ґероґли наділений надзвичайною силою, йому покровительствує пророк Хізр, святі чільтани. Юнаком він стає володарем чудодійної зброї, причому, за деякими варіантами епосу, ерени, духи-покровителі, дарують йому меч, викуваний з небесного металу. Сліпий батько (дід) виростив для Ґероґли крилатого коня Ґир-ат (Ґир-ата, Кирата), наділеного багатьма чудесними якостями. Змужнівши, Ґероґли убиває кривдника-хана і будує в горах неприступну фортецю, притулок знедолених, Чандибіль (Чамбіль, Ченлі-бель, Шімлі-біль, Чамбулі Мастон), де живе зі своєю дружиною, не підкоряючись правителям. До розповсюджених переказів про Ґероґли відносяться також історія викрадення ворогами Ґероґли коня Ґирата і його визволення героєм, добування Ґероґли жінок для себе і своєї дружини. У туркменській версії Ґероґли одружується на мудрій пері Ага юнус, порадами якої завжди керується. В узбецьких дастанах у нього три дружини-пері: Юніс, Мяскал і Гюльнар. Не маючи дітей, Ґероґли усиновляє юнака Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), який посідає одне з перших місць у дружині Ґероґли. У туркменському і узбецькому варіантах епосу присутній і другий названий син Ґероґли – Хасан.

Сказання про смерть Ґероґли мало розповсюджені. В одному з варіантів епосу, Ґероґли, вже старий, йде паломником у Мекку і на тому шляху гине в бою з ханами-ворогами; в іншому варіанті – Ґероґли взагалі не помирає, а у віці 120 років йде в гірську печеру. Відома версія, за якою Ґероґли перед смертю мандрує в підземний світ.

Специфіка деяких переказів про Ґероґли дозволяє припустити, що одним із джерел послугували шаманські міфи. Можна також припустити, що в образі епічного Ґероґли відбилися риси реальної історичної особи, яким представляють Ґероґли деякі документи XVI–XVII ст.

* * *

Руїни давнього Мерва. Ворота Байрам-Алі Хан-Каля

 
Ґероґли вільний, наче птах.
Мов срібло, (сяють) груди твої.
Наче сокіл, птах ловецький,
Як схоплю я здобич, що скажеш ти?
Сокіл чи яструб – утілення волі, відваги і сили.
Битва соколів ворону відлякує,
Вдалину від них вона свій лет спрямує,
Сотня качок проти сокола не в залік,
Хоч би тисяча їх буде – все одно!
 

Махтумкулі^[24]

«Махтумкулі, відмовившись від традиційної «придворної» літератури, звертається у своїй творчості до реального життя народу. Розміром вірша він обрав форму «гошук», – розповсюджений жанр давньої огузької літератури, під тиском арабської і перської літератури ледве не втрачений назавжди. За допомогою художніх засобів поетові вдалося показати життя народу, його мрії і намагання».

Джора Аллаков

«Єдиним тюркським народом, який має свого національного поета, є туркмени; Махтумкулі, що жив у XVIII ст., було визнано туркменами, що жили на території, починаючи від Ставропольської губернії і аж до берегів Амудар'ї».

В. В. Бартольд. Из истории тюрков.

Петроград, 1917, с. 12–13.

«Вамбері опублікував 41 поезію популярного, суто національного туркменського поета Махтум-кулі XVIIIcm. …Махтум-кулі, так само, як інші улюблені туркменські поети, складав свої вірші не чистою туркменською мовою, ба мішаною літературщиною, з сильним впливом елементів джагатайських».

Агатангел Кримський

* * *

Ґероґли

Фрагмент туркменського епосу

…Ну добре, то про кого зараз піде мова?

Оговтався Ґероґли від ран, повернув собі милого Овеза і, як і раніше, почав чубити ворогів. Увесь рік Ґероґли воював – і все з Нішапуром. Їхав – рубав, і повертався – рубав.

Про кого зараз піде мова? У Нішапурі правив падишах Бали-бек. Покликав він якось своїх підлеглих і сказав:

– Дайте пораду, джигіти, як тут бути. Цей поганий крадій віслюків, злодій з великої дороги, руйнує країну…

Наближені відповідали:

– Покличте його до себе, тасгире,^[25] дайте йому щедрі дари, подаруйте йому коня, гарний одяг. І укладіть з ним перемир'я, тасгире!

У падишаха був старий візир. Покликав його падишах і сказав:

– Премудрий візире! Ось що радять мені мої прибічники. А що скажеш мені на це ти?

– Дурну пораду дають тобі, тасгир. Розбійник прийме твої дарунки, надіне твої халати, візьме коня, а повертаючись додому, твою крану пограбує, і – шукай вітра в полі. Недарма кажуть: вовченя не приручити. Не годиться жити, тасгире, потураючи розбійнику і злодію!

– А якою буде твоя порада, візире?

– Я дам тобі таку пораду, тасгире: кажуть, що у розбійника є кінь, Ґир-ат, названий Меджнун-Делі.^[26] Ще кажуть, що розбійник став відомим Ґероґли лише завдяки коневі. Якщо він не на коні, якщо немає під ним Ґир-ата, йому кажуть, не підняти і камінь в десять сірі.^[27]

– Але як же ми зможемо заволодіти Ґир-атом, візире?

– Силою ним не заволодієш. І за гроші його не купиш. Але коли не поскупитися на нагороду, в нашій фортеці знайдуться метикуваті люди, які зможуть привести до тебе Ґир-ата. Хитрість допоможе тобі заволодіти конем, тасгире!

Сподобалася падишахові порада, і повелів він глашатаям зараз же оголосити по фортеці: «Хто візьметься привести до мене Ґир-ата, коня розбійника Ґероґли, тому я відразу видам п'ятсот золотих, а коли приведе коня – призначу розпорядником води арика, і він усе життя буде жити за рахунок казни!»

Жили у фортеці чоловік і жінка, було їм по сто вісімдесят років. Чоловіка звали старий Ленгер, а дружину – Шахмамаї-Зулман. Називали її також Хірс-бібі. Стара сказала чоловікові:

– Послухай-но, старий Ленгере! А може, мені вдасться привести коня?

– Ох ти, підла стара! Адже я добуваю собі на прожиття продажем бязі алачі, якути тчеш. Чи з голоду мені пропадати, якщо ти підеш?

– Та ні ж! Кажуть же, що пообіцяв падишах сто золотих. Я і залишу їх тобі. Коли помирати будеш – помреш не голодним.

– Ну, то йди, може що і вийде у тебе, – відповів старий.

Пішла стара до падишаха. Вклонилася і стала, шанобливо схрестивши руки на грудях.

– Кажи, стара, що привело тебе до мене?

– А що казати: потрібен тобі Ґир-ат – відраховуй, тасгире, п'ятсот золотих!

– Як же ти, стара та немічна жінка, роздобудеш коня?

– Що відповісти тобі, тасгире? Ніхто із смертних конем не заволодіє. Зможу лише я привести, навчена хитрощам і заклинанням.

Стару знали всі. І візирі підтвердили:

– Так, тасгире, коли і суджено смертному привести коня, то зробить це лише стара. Не знайти їй рівних у хитрощах та заклинаннях, тасгире! Вона навіть чує, як рухається змія під землею…

Погодився падишах і наказав видати їй п'ятсот золотих. Стара взяла мішок з грішми і анбал^[28] відніс їх їй додому. Гроші вона віддала старому Ленгеру, собі купила віслюка за п'ять золотих і приєдналася до каравану, що йшов до Гурджістану…^[29]

Шлях довгий, а слово коротке. В один із днів, коли опустилися сутінки, караванники почали турбуватися і передавати один одному: «Тягни верблюда сильніше, говори тихіше!» Зрозуміла вона, що непросто це, погнала свого віслюка до караванбаші.

– Гей, караванбаші! Щось ви поспішаєте сьогодні! Чи не сталося, бувай, чого?

– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгірний Чандибіль. Править ним бек Ґероґли. Якщо не проминемо цю місцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось і хочемо уникнути поборів.

Почула стара ім'я Ґероґли з Чандибіля, почала притримувати віслюка, щоб відстати від каравану.

«Допоможе Аллах, виїде Ґероґли оглядати караванний шлях; побачить мої сліди, і, можливо, вдасться мені заманити його».

Так думала вона злізаючи з віслюка, зняла одяг і почала рухатися, торкаючись задом землі.

…Наступного дня каже Ґероґли:

– Косе, закінчилися гроші у нас, скоро їсти нічого буде. Поїдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проїздив, хто проходив!

– Отакої, Ґероґли! Сам їдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…

– Добре, – відповів Ґероґли і поїхав сам. Побачив він слід великого каравану. Поїхав

Ґероґли по сліду, погнався за караваном і тут запримітив, що в бік повернули сліди віслюка. А поряд були ще якісь дивні сліди.

Пішов він по цих слідах. То піднімався вгору, то спускався вниз. Піднявся на пригірок, бачить – стоїть віслюк, а біля його ніг стара лежить. Рот у старої – наче вогнище, зуби – як ікла, жили на шиї – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський міх.

– Гей, шановна, що робиш ти тут?

– Ой, сину мій! їхала я з караваном, та не витримала, притомилася і відстала. Покинули вони мене. По словах твоїх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мій, кинь пригорщу-другу землі.

– Та ні, стара, не дамо ми тобі померти. Сідай на віслюка, і відвезу я тебе до фортеці.

– Сил немає на віслюка сісти. Коли знайдеться у тебе окраєць хліба, кинь мені.

– Не можеш сісти на віслюка – посаджу позад себе. Давай руку!

– Не піднятися мені з землі, – відповідала вона і простягла руку

Ґероґли потягнув її, і сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши віслюка попереду, Ґероґли попрямував до фортеці.

Кожен раз, коли повертався Ґероґли, Агаюнус зустрічала його, ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.

– Гей, Ґероґли, кого ти привіз?

– О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.

– Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів відвези і кинь її там! Або ще далі відвези – за велику гору і кинь її за горою! Набий її одяг камінням і кинь її в море. Бридке обличчя у цієї старої, Ґероґли. Загибеллю загрожує вона тобі або твоєму Ґир-ату…

– Так, недарма, видно, кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподіяти ця стара!

– Чини як знаєш, але на жіночу половину я її не пущу. Веди її, Ґероґли, куди хочеш!

Розсердився Ґероґли.

– Добре, можеш не турбуватися про неї, ми самі потурбуємося, – відповів він і повів стару за собою, поселив її в комірчині у мейхані,^[30] туди і посилав їй харч.

Коли Ґероґли бенкетував з джигітами, а потім, захмелівши, засинав, стара не гаяла часу – піде в степ, принесе оберемок соковитої трави, кине коневі, а сама хутчіш повертається. Минув місяць – і вона вже без остраху давала траву коневі; минув другий місяць – і кінь дав їй погладити себе; третій місяць пройшов, і вона зовсім приручила коня.

Якось стара розсідлала коня, а потім знову осідлала його. Осміліла, скочила в сідло і, наче відьма, проскакала по стайні… Прив'язала коня, повернулася в свою комірчину і подумала: «Ну ось, я вже можу сісти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрість, мені його не вивести». І почала чаклувати…

Раптом занеміг Ґероґли, а з ним і його джигіти. Хвороба не залишала їх ні на третій день, ні на четвертий.

– Гей, джигіти! Покличте стару. Здається мені, що знається вона на знахарстві – була у неї сумка хейкель,^[31] – велів Ґероґли.

Покликали стару.

– Ох, бабуню, здолала нас неміч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаєшся ти на знахарстві?

– Ой, синку! На чому я тільки не знаюся, скажи мені… А ти полишив мене у холодній комірчині.

– Вилікуй якнайшвидше нас, бабуню!

– Зараз я прочитаю вашу долю, сину мій, – відповідала стара і зняла з себе сумку хейкель. Прошепотіла, погортала сторінки книги ворожінь і питає: – Минулого місяця довелося вам проїжджати через кладовище, сину мій?

А Ґероґли постійно проїжджав через кладовище.

– Проїздив, – відповів він.

– Ось ваші голови і вразила тоді хвороба гайсар.^[32] Коли на самому початку хворобу лікувати – можна зцілити, сину мій, а не почати – загинете.