Цар дав усім релігіям свободу —
Він рахувався з вибором народу.
Був давній храм непоказним із виду,
Прорубаний у скелі грубий скит.
Цариця храм Озіріса й Ізіди
Для себе привела в належний вид.
Старого фараона Суссакіма
Донька, якій жерці корились німо,
Цариця Астіс з волі Соломона
Розбудувала скит і вглиб і ввись.
Звела в дворі пілони і колони,
Вівтар був лиш суворим, як колись.
Гранітні стіни по людському зросту,
Зручні низенькі для молінь помости,
На стелі небо, сонце, зорі, місяць,
А на підлозі звірі і трава.
Майстри зобразили все так уміло —
Навколишність у храмі, мов жива.
Зображення богів на всіх колонах,
Що пильно спозирають світ безсонно.
Бог Шу, що вітри буйні будить зрання,
Бог сонця Гор, бог місяця Тоот,
Шакал – Анубіс – бог бальзамування,
Баст з видом кішки, Міну з міста Копт.
Себех з Фаюме з видом крокодила,
Богиня Нейт, що сонце народила.
Веселощів богиня й компліментів —
Гатор, корова з видом весняним.
У виді барана Хентіементу —
Незрозумілий люду бог, страшний,
У глибині над вівтарем Ізіди
Зображення. Відома всьому світу —
Шанована богиня й добре знана
В Ізраїлі, в єгипетських містах…
Жертовник, гострий ніж з обсидіану,
Навколо сходи в жрицях і жерцях.
Цариця Астіс в потайнім покої
Дивилась у вікно перед собою,
В завісою приховано закритий
Квадратний отвір перед вівтарем.
На Астіс сукня газова відкрита,
А тіло – очі кожного вбере.
Рожева шкіра через льон прозорий
Жерцям-скопцям розширювала пори.
Струнка, гнучка, привабні в тридцять років
Всі лінії, округлості грудей.
Кошачі очі, свіжі повні щоки,
Проте була як відьма для людей.
Як Соломон відсторонив царицю,
Вона плекала думку, щоб помститься.
У ревнощах, похітлива, ревнива,
Цариця шанувала культ жерців.
З кастратами зійшлася Астіс мстива,
Втішалась в диких оргіях скопців.
Із пір’я павича жрець опахáлом
Овіював царицю. Інші впали
Навколо ниць. Безумні і блаженні
Вдихали ніжний тіла аромат.
Як їх точили ревнощі щоденні,
Торкнутись сукні – шикувались в ряд.
Вклонялись Астіс більше, ніж Ізіді,
Всі збочення, які існують в світі,
Кібелли і Ашери насолоди
Пізнали із царицею жерці
І не бажали вище нагороди,
Ніж мить її долоні на щоці.
Весь час була цариця Астіс з ними…
Чутки ходили злі в Єрусалимі.
В яких місцях цариця не з’являлась,
Батьки повсюдно від її очей
Дітей ховали і самі ховались —
Біда тому, хто вчасно не втече.
Ім’я її боялись вимовляти,
Але вона уміла своє взяти.
І кожен, хто втрапляв під її владу,
Забути ласку Астіс вже не міг
Й царицею оволодіння ради
Готовий був іти на всякий гріх…
Повільно колихалось опахáло.
В закритім храмі спека не спадала.
У захваті царицю споглядали
Жерці. Вона ж дивилась на вівтар.
Кастратів Астіс мов не помічала,
Її з’їдала лиш одна мета.
Її відторгнуті душа і тіло
Одного лиш любили і хотіли.
Шукала погляду, чекала слова,
Їй навіть часто снився дотик рук
Царя Ізраїлю. Вона готова
Терпіти череду нестерпних мук,
Щоб Соломону в очі зазирнути,
Любов палку колишню повернути…
Та як порочна Астіс не старалась,
Великий цар душею мов змертвів…
Любов із ненавистю поєдналась —
Їй нині ненависний цар царів!
І Соломон ходив колись до храму,
І навіть став верховним над жерцями.
Та все ж «Запліднення кривава жертва»
Цареві відвернула серце й ум.
– Оскоплення противне навіть мертвим!
Як можна відрізати плоть живу?
Якщо насильно, а чи випадково
Відріжуть чоловіку плоть здорову —
Його це не принизить перед Богом.
Якщо ж самець себе скалічить сам —
Собі на горе… – Більше до порогу
Цар не ступав і поминав той храм.
І марно Атіс полум’яні очі
Царя шукали у темря́ві ночі.
Між тим вино, сикера і куріння
Частіше викликали сміх і крик.
Екстаз, і рук, і ніг переплетіння —
Вже скоро мить кривавої пори.
Віряни і посвячені в нестямі…
Цариця спозирала всіх у храмі.
Було персон тут знаних справа й зліва —
Володар Аргонії Бен-Гевер.
Брат Соломона, п’яний Далуіа,
Ахімаас, дотепний Бен-Декер…
Воєначальники і царська свита —
Усі вони прихильники Ізіди.
Та кожен з них в таємній справі дрібен…
Думки її ніхто не прочитав.
Сьогодні їй всього один потрібен —
Начальник охорони Еліав.
Одну лиш ніч, одну, він був із нею!
З тих пір юнак і серцем, і душею
Належав їй. Повсюди, мов блаженний,
Шукав її очима ніч і день…
– Хушаю, всіх спровадь. Поклич до мене
Одного Еліава, хай прийде…
11
Жерці, у білому в червоних плямах…
Блідий пустельник вийшов за жерцями
До вівтаря. Обвітрений, високий.
Всім видом на юрбу навіяв жах.
За ним усіх окинув мутним оком
Найстарший жрець в шакалячих хвостах.
В тіарі, у парчі, старий, столітній
Тремтячим голосом слова завітні
Промовив тихо: «Жертву цар приносить…»
Взяв голуба і голову відтяв
І під молитви багатоголосі
Ніж і жертовник кров’ю окропляв.
І далі до вірян почав казати:
«Оплачемо Озіріса». Кастрати
В жіночих шатах – Нафтіс та Ізіда —
Заголосили: «Боже, повернись!
Твої жона й сестра пішли по світу,
Твій дім тебе чекає, як колись!
Шукаємо тебе у тузі смертній,
Яку іще й кому принести жертву?!»
Гор і Анубіс – два жерці – поштиво
Вступили і собі: «Прийди, пора!»
Хор приєднавсь. Під ті сумні мотиви
Богиню з вівтаря знесли у храм.
Із срібла статуя. З корови роги
У головах. Шукати тіло бога
Пішли поміж колонами зі співом
Всі члени розшукать, щоб оживить.
Ось Мемфіс, Абідос, Саіс і Фіви,
Де серце Ун-Нофар-Онуфрія13 лежить.
Знайшла Ізіда всі частини тіла,
Лиш Фаллос відшукати не змогла.
Усім містам жерці співали славу,
Спів пристрасті і сили набирав.
Цариця ж дочекалась Еліава —
До ніг укляк беззвучно Еліав.
У захваті, у соромі й бажанні
Він плакав, мов зустрілися востаннє.
Поклала руку на жорстке волосся,
Цей бідний хлопець тільки нею жив,
Та їй сьогодні не про нього йшлося…
– Все, що про них ти знаєш, розкажи!
Про ту дівчину і про Соломона…
– О, ти його кохаєш! Як це можна?
Розірвуть серце ревнощі, царице…
Ну що тобі сказати…
– Говори!
– Мудрець, авімелех, що був як криця…
Що з ним порив любовний утворив!
Дівча, мов янголя… Чарівна врода…
Нікого не любив ще так володар.
Від неї не відходить на хвилину,
Як вірний раб покірний біля ніг.
Для нього в світі лиш вона єдина,
Він не відводить, наче пес, очей своїх.
– Кажи, – звіріла Астіс, – все, що знаєш!
Продовжив Еліав: – Мене терзаєш!
Вона вся ніжність, соромливість, ласка
І пестощі, немов – сама любов.
Для неї все, що сталось, – дивна казка,
А він за неї б і на смерть пішов.
– Кажи! – цариця люто застогнала
І голову до тіла притискала.
Жерці тим часом зі скаженим видом,
Із галасом навколо вівтаря
Носили срібну статую Ізіди
Й вчиняли собі рани всі підряд.
Кинджалами, ножами, канчуками,
А деякі і нігтями й зубами.
Скривавлені, побиті, навіжені
Істоти, ледве схожі на людей.
Крутивсь пустельник в колі тім скаженім,
Так швидко, що здавалось, ось впаде.
Стояв спокійно посеред дурману
Верховний жрець з ножем з обсидіану.
Жерці кричали: – Фаллос! Де твій Фаллос?!
Великий боже, вже пора, приходь!
Озіріса Ізіда зачекалась,
Жадає лоно благодатну плоть!
Жерці принишкли раптом, наче миші,
Пустельник ніж схопив у мертвій тиші.
Спинився враз, зігнув худющу спину,
Змахнув рукою, зойкнув під ножем
Й до вівтаря обрубок плоті кинув…
Верховний жрець накрив його плащем,
Щоб до Ізіди доторкнувсь вустами…
На ношах винесли скопця із храму.
Звук міді нісся над Єрусалимом,
Цариця відхилилася назад.
– Юначе, царюватимеш над ними,
Ти будеш суверен, а не васал.
Ти, Еліаве, про таке й не мріяв,
Месопотамію і Фінікію,
Ізраїль, Вавилон та Іудею
І Сирію кладу тобі до ніг.
Розправишся сьогодні з ним і з нею!..
Юнак сахнувсь, мов у страшному сні.
Очима пропалила, мов тигриця.
– Тебе лиш хочу я, моя царице!
Хай сонце упаде, хай зникнуть люди…
– Ти будеш над царями цар і бог!
Довіку, любий, я твоєю буду!
Йди, Еліаве! Йди! Убий обох!
Сказати Еліав щось намагався,
Напружився юнак, вперед подався…
Та Астіс раптом впилася вустами,
Що хлопцеві перехопило дух.
– Удвох ми будем правити світами!..
Убий обох! Іди в палац!
– Іду!
12
І була ніч великого кохання…
Ця сьома ніч… Для Суламіф остання…
Пестощі були безмежно ніжними
І тихими, мов шерехи трави.
Немов журба яка лягла над ними,
Неначе янголи читали молитви́.
Обійми і цілунки соромливі,
В задумливості дотики цнотливі.
– Як зветься та зоря, – дівча питає, —
Що має голубий привабний вид?
– Туди душа по смерті відлітає.
Священна зірка. Маги звуть Сопдит.
– Ти віриш цьому, царю мій коханий?
Цар тихо був, і лиш його дихання
Дівчи́на відчувала на волоссі.
– Можливо, ми побачимося там,
Коли помремо… Хай би це збулося…
Коханий, не мовчи, відкрий вуста.
– Життя людське коротке. Час безмежний.
Віки віків минають, як належно.
Померлих, Суламіф, земля приймає,
Із ґрунту колос пророста зерном,
Людина хліб одвіку споживає —
Повторюється все ізнов, ізнов…
Комахи, риби, птахи, звірі, люди…
Кохана, так було завжди і буде.
Повторимось, повір, і ми з тобою
У цьому кругообігу життя.
Зустрінемося, зведені судьбою,
Та не спізнаємось, хоч наші почуття
У захваті охоплять наші душі…
Ми вже стрічалися, сказати мушу,
Лиш не дано цього нам пам’ятати…
– Ні! Це не так, мій любий царю, ні!
Тієї ночі в лозах винограду
Ти, Соломоне, пригадавсь мені.
Тоді тобі на чуб роса упала…
Мій любий, я тебе впізнала і згадала.
І страх, і радість серце охопили!
Скажи, я запитаю, це не гріх:
Як раптом завтра я зійду в могилу,
Чи ти згадаєш бідну Суламіф?
Цар Соломон кохану пригортає:
– Не говори так! Чути не бажаю!
Ти обрана, ти справжня, ти цариця
Душі моєї. І про смерть не смій!
Тебе не візьме смерть. Тобі кориться
Лиш буде Соломон, тобі одній.
Звук мідний раптом затремтів над світом
І довго коливався у повітрі.
– Це таїнство скінчилося у храмі, —
Промовив цар.
– Який тужливий звук…
Жах ухопив кістлявими руками…
Дурне передчуття смертельних мук…
Смерть дивиться порожніми очима…
Врятуй мене обіймами своїми!
Візьми голівку на своє рамено,
До серця свою любку пригорни.
– Не бійся смерті, мила, йди до мене,
Сумні думки любов’ю прожени.
На ложі в цілім світі лиш одні ми…
Повім про фараона Суссакіма.
І про чудні дива Вакрамадитья14,
Байки країни давньої Офір,
І про царя Давида15 славні битви…
Кохання сильне, як і смерть, повір.
– Коли твій голос чую, я радію,
Тебе одне лиш попросити смію…
– Я виконаю всі твої бажання,
Проси моє життя – віддам тобі.
– Мій царю, – посміхнулась, – завтра зрання,
Як тільки сонце розпочне свій біг
Й розтане повен місяць безпорадно,
Прошу тебе, ходім на виноградник,
Туди, де мою душу взяв руками.
Там наші кедри, кипариси там
Шумлять привітно кронами над нами…
Там знову пестощі тобі віддам.
І ще вуста до вуст не доторкнулись,
Як Суламіф злякалася, сахнулась.
Зіп’явсь на лікоть і примружив око
Цар Соломон: – Що сталось, Суламіф?
– Там хтось іде… Я чую чиїсь кроки…
Мій любий царю, ми тут не самі.
Тривоги струни в темряві напнулись,
Аж раптом двері різко розчахнулись…
– Хто там? – володар вигукнув гортанно,
Та Суламіф – прожогом до дверей.
Тінь у проході грізна невблаганно,
Немов у бій, хитнулася вперед.
З мечем вправлявся Еліав уміло —
Пробив короткий меч дівоче тіло.
Упала Суламіф з легеньким криком…
Цар Соломон мерщій вогню додав…
Навпроти Еліав з безумним ликом
У пройму по-злодійськи відповзав.
В очах у Еліава жах безмежний,
У Соломона – лють беззастережна.
У вбивці думка – утекти до храму…
– Примусив хто тебе? – цар запитав.
– Цариця Астіс… – цокотів зубами…
Цар те почув, що і без нього знав.
– Ти не сховаєшся у храмі Божім,
Іди з моїх очей, скажи сторожі
Хай стереже тебе…
Мерщій в палати.
Прибігли царські друзі, лікарі.
– Володарю, її не врятувати, —
Відразу старший лікар застеріг, —
Меч вийняти – й злетить душа дівоча…
Отямилось дівча, відкрило очі.
– Я хочу пити, – в тиші ледь почулось, —
Мені нутро, немов огнем, пече…
До Соломона кволо усміхнулась,
І з нього більш не зводила очей…
– Я вірю, що кохання нездоланне…
Отак були удвох, цар і кохана,
Оголена, скривавлена, безмовна
Прекрасна Суламіф і Соломон.
Скарбниця всього світу безкоштовна
Проти життя. В страшному сні немов,
Цар на колінах у кривавій піні…
Всі зникли із покою, наче тіні…
Заговорила Суламіф: – Мій любий,
Коханий, незрівняний мій, – крізь біль, —
Єдиний ти серед усього люду,
Я всім єством належала тобі…
Тобі я вдячна за усе безмежно…
Ти вів мене, наївну, обережно
У край любові… Дай поцілувати
Твої прекрасні руки… До тих пір
Від вуст їх не дозволю прибирати,
Поки не затуманиться мій зір…
Я дякую тобі за твою вроду…
Я твою мудрість, мов джерельну воду,
Пила досхочу… Хоч в якусь хвилину,
Коханий царю, ти згадай мене,
Ту, сонечком обпалену дівчину…
Твою рабиню… Смерть хай омине
Тебе ще довго…
Цар в задумі мовив:
– Допоки в світі житиме любов,
Твоє ім’я, як благодійне слово,
Звучатиме, кохана, знов і знов…
Ніч темні шати по землі збирала,
А на світанку Суламіф не стало.
Умився цар. Хітон у скарабеях
Вдягнув. Потому підізвав Ванею.
– Підеш, на смерть скараєш Еліава, —
Сказав спокійно. Впав до ніг старий:
– То ж внук мій! Не вчини таку неславу!
Мені таке зробить… Хоч сам помри!
Та й Еліав у храмі заховався…
– А ти моїх наказів не цурався,
Коли я наказав убити брата,
Адонію. Ну! Очі підведи…
Ванею, нині мусиш стати катом.
Старий мовчав. Цар лиш кивнув: – Іди.
Сказав начальнику палацу Ахіссару:
– Для Астіс легкий збуток смертна кара.
Я не встеріг її підступну вдачу,
Що в її серці ненависть живе.
Мене цариця більше не побачить,
До батька у Єгипет хай пливе.
Усіх спровадив Соломон. Кохана діва
Лежала мертва. Тепла ще. Красива.
Цар сумно юним тілом милувався…
Усмішка ще лишилась на вустах…
Чола торкнувся пальцем та й подався…
На серці туга і душа пуста.
Первосвященика минув. Пройшов до зали.
Царя у тиші писарі чекали.
Трон в позолоті. Сів, як і належить.
Заплющив очі. Та всього на мить.
Завмерли писарі. Уважно стежать.
Ледь чутно мовив Соломон: «Пишіть:
Поклади мене, як печать на серці твоєму,
як перстень на руці твоїй,
бо сильна, як смерть, любов
і жорстокі, як пекло, ревнощі:
стріли їхні – стріли вогненні…»
Цар писарів відправив, і по тім
У судній залі був на самоті.
О проекте
О подписке