Питаю вас, хто перед Богом чинний:
Жених, розбійник, чи ота дівчина?
– Дівчина, – два промовили, – звичайно!
– Розбійник! – твердо мовив третій гість.
Цар огласив: – Ти золото взяв тайно!
Тебе жадоба й чорна заздрість їсть.
– Клянуся, царю, Богом, я порожній! —
Гість миттю передав ціпок дорожній
Товаришу й сказав: – Вини не маю!
Хай всі почують, ось у нього скарб!
Я тільки справедливості бажаю… —
У клятві вгору піднялась рука.
Цар усміхнувся, воїна покликав:
– Щоби свій жезл пройдисвіт цей не тикав,
Отут при всіх зламай його, юначе… —
І золото посипалось до ніг.
Крадій упав перед царем і плаче:
– Пробач, твій розум я не застеріг…
І далі цар судив без відпочинку.
До трону доступилась бідна жінка,
Вдова каменяра прийшла з бідою:
– Потратила я вранці на муку
Останні гроші. Раптом – отакої —
Шалений вітер, наче на скаку,
Муку розвіяв. Діток годувати
Немає чим. Мені відшкодувати
Хто має це? Повідай, царю мудрий.
Велів володар кликати купців:
– Скажіть мені, це ви вчинили смуту?
Просили ви для плину кораблів
У Бога вітер?
– Так, молились, пане!
І вдячні, що піднявся вітер званий, —
Купці звітують.
Цар в одвіт:
– Здається,
Що вітер трохи наробив біди
Вдові каменяра. Вам доведеться
Відшкодувати – вихід тут один.
Купці у чашу срібла бідній жінці
Накидали. А цар іще гостинців —
Динарів золотих – додав надміру,
Бо й Соломону вітер радість дав.
Володар був натхненним, світлим, щирим,
В цей день він і прощав, і дарував.
Пішов на всі прохання, крім одного.
Жрець Молоха2 чекав біля порога,
У жовтому, суворий, з бородою —
Про жертву немовлят просив чернець.
Цар мовчки, твердо, владною ходою
Пройшов повз нього. Розлютився жрець…
6
Пішла до міста Суламіф під вечір,
Там продала свої коштовні речі —
Сережки срібні. Пахощі купила,
Флакончик мирри в жирного купця.
Він їй сказав: – Дівчино моя мила,
Торкнеться любий до твого лиця
І цілуватиме твої пахучі груди —
Повір старому, так сьогодні буде —
Він скаже: «О, кохана, твоє тіло
Духмяне мене з розуму зведе!»
Все буде, діво, так, як ти хотіла,
Ти тільки дочекайся, він прийде!
Коли упала ніч, і вийшов місяць
Гуляти і над світом, і над містом,
У тиші лиш цикада цвірінчала…
Зняла свій одяг юна Суламіф,
В напівтемря́ві голою постала —
Від її виду місяць занімів.
Все тіло діва миррою мастила.
– Для тебе, милий, – ніжно шепотіла. —
Коханий, золотий, найкращий в світі…
На заздрість Ієрусалимських дів…
В тополь позавіконних срібні віти,
Щоб підглядати ближче, місяць сів.
Лягла пахуча, як була, на ложе,
А серце заспокоїтись не може,
Його биття лиш чутно у кімнаті.
Дрімота ходить поруч. Лине час.
Здається, милий поруч, ось, обняти…
Липка дрімота утікає враз.
То промінь місячний. А милого немає.
Струмок далекий ледве чутно грає.
«Як не прийде? Навіщо я просила?
Невже послухав вранішню мене!
Прийди до нареченої, мій милий!
Любов прийшла, у думці лиш одне…»
Аж раптом за вікном почула кроки…
– О, сестро, відчини! Чи сон глибокий
Тебе здолав? Голубко моя, чуєш?
Мене покрила вранішня роса.
Чому ти нашу зустріч не пильнуєш?
– О Боже! Він прийшов… Як і казав…
І Суламіф немов оціпеніла,
Не встати їй – не володіє тілом.
Шепоче: – Милий мій росою вмитий…
Але ж я гола… скинула хітон…
Помила ноги… як мені ступити?..
Ні, ні… я сплю… це є всього лиш сон…
– Прекрасна, вийди лиш, вже ранок скоро,
Спів горлиць будить недалекі гори…
Цар обійшов будинок. Стихли кроки.
Нарешті юна Суламіф встає.
Хітон вдягає, лине до порогу…
«Де він, мій любий, серденько моє?»
Та за дверима вже нема нікого,
Порожня між кущів в імлі дорога.
Зоря рожева, місяць утікає.
Над горами полум’яніє вись.
– Я тут, мій муже! Я тебе чекаю! —
Кричить в темря́ву. – Милий, повернись!
Зірвала голос, видивилась очі —
Ніхто на поклик не озвався з ночі.
«Аж побіжу коханого шукати
На вулицях, на площах, в закутках.
О, навіть якби ти був моїм братом,
Якби ми ссали з одного соска,
Була б твоєю… Вражена любов’ю,
Біжу, як навіжена, за тобою…»
Так мовить Суламіф сама до себе.
Добігла ось до міста, до воріт.
Сторожа враз: – А що красуні треба?
Ходи до нас! Ми змерзли на порі.
Ми вміємо цінити груди й ніжки!
Ти нічку провела з коханим в ліжку,
Нам досвіду, повір, не позичати,
Закриєш очі і не відрізниш
Від милого… – Обоє до дівчати
Спішать… О Боже, зупини!
Хапають за плече, за стан, за груди,
Та Суламіф верткá – біди не буде.
В руках сторожі верхнє покривало —
І Суламіф біжить назад мерщій.
Образи й страху наче не бувало…
«Де Соломон, де муж коханий мій?»
Цвіт винограду плине ароматом…
«Здається, знаю, де його шукати!»
Між лозами у ковдрі безпробудно
Спить, мов у люльці, охоронець-брат.
Хотіла розбудити – важко, трудно —
Не зрушити – мов кам’яна гора.
«Знайду його, хоч як мені заткалось,
Піду на місце, де ми зустрічались…
Я землю поцілую під стіною, де він стояв…
Він тут!» – До неба крик!
Летить, не володіючи собою:
– Цілуй мене, зі мною говори!
Мов птаха, через пліт перелетіла,
Без слів, щаслива, милого обвила.
Вуста від вуст не можуть відірватись…
– Кохана! – Голос у царя тремтить. —
– Як радісно тобою милуватись!
Яка блаженна неповторна мить!
– Прекрасний мій! Моя сльоза щаслива!
Для нас лише зелене ложе-диво…
Над нами кедри… ти мене цілуєш…
Кохай мене, коханий, я твоя!
Сердець гарячих перестуки чуєш?
Яка божественна ранкова яв…
А після вся сумирна, розімліла,
На пишних травах випростала тіло.
На груди голову цареві прихилила,
Цар ніжно їй шепоче щось на вухо,
Почервоніла, посміхнулась мило,
Готова день і ніч ті речі слухать…
– Брати мені, – озвалась, – доручили,
Щоб виноградник днями сторожила… —
(Маленьку руку Соломон голубить.)
Свій виноград я не уберегла.
Володар запитав: – Жалкуєш, люба?
– О ні! Коханий, якби я була
Засуджена з тобою розлучитись
І більш в житті ніколи не зустрітись,
Я б з іменем твоїм жила до скону…
– Скажи-но, сестро, знала ти, хто я?
– Не знала, а хіба це перепона?
Моє життя відтак – любов твоя!..
Не смійся, мені соромно признатись,
А тільки, вибач, почало здаватись…
Чи ти не бог язичницький, мій пане?
– О ні, не бог я, а всього лиш цар.
На цьому місці, тут, клянусь, кохана,
З тієї миті, як злились серця,
Я зрозумів, із юності донині
Не мав такого млосного томління.
Твої вуста, усмішка полохлива,
Твого волосся золотий вогонь,
П’янке вино сосків твоїх тремтливих,
Щемливий дотик пальців і долонь…
Яке приємне ложе це зелене…
– О, царю мій! Дивись, дивись на мене…
Мене хвилюють чорні твої очі,
Твоє бажання пророста в мені.
Душа і серце, й тіло тебе хочуть,
Без тебе я не хочу жити, ні!
7
Басейн у Соломона восьмикутний,
Із мармуру, дзеркальний, самобутній.
Із сардоніксу голови левині,
Вода із пащ – мов океанський бриз.
Блискучі стіни в чорній дереви́ні,
Широкі сходи з малахіту вниз.
Служниці влили в нього аромати
І Суламіф взялися роздягати.
У захваті завмерли, як розділи, —
Мов смуглий золочений зрілий плід,
Відкрилося прекрасне голе тіло…
«Для тебе, царю неба і землі!» —
Так Суламіф про себе шепотіла…
Пахуча вийшла, змерзла, посвіжіла.
Вдягли її в льняну туніку білу,
В хітон, що променивсь, мов золотий,
Перлинами волосся перевили,
Цар вигукнув: – Краса землі, хто ти?
Ти, мов зоря, блискуча, промениста!
Сімсот жінок я знав, наложниць триста
І без числа дівиць… Лиш ти єдина!
Хвала тобі від всіх жінок землі.
Царицею ти станеш неодмінно,
Рабині цілуватимуть твій слід.
Я буду ощасливлений судьбою,
Коли зайдеш жоною до покою.
Дівчи́на прихилилась до одвірка:
– Прибий, мій любий, вухо до дверей,
Щоб я була тобі рабиня вірна,
Роби, як заповів іще Мойсей.
Цар наказав: – Несіть мерщій до мене
Підвіски із карбункулів черлених!
Сам одягнув коштовності коханій:
– Належу я тобі, а ти мені! —
Й повів в бенкетну залу без вагання,
Де друзі й піддані вклонилися до ніг.
8
Сім днів мигцем минуло з того ранку,
Як Соломон в палац привів коханку,
Прекрасну Суламіф. Любовні хвилі
Для них обох не мали берегів.
Цар дарував коштовні речі милій
Й про кожен камінь дивні речі вів.
Мав Соломон багатства незліченні —
Готовий все віддати нареченій.
На пальці ніг струнких у черевичках
Володар персні ніжно нанизав,
Цілунками вкривав і груди й личко
Й розповідав усе, що тільки знав:
– Ось це – землі Офір священний камінь,
Анфракс, ти лиш торкнись його вустами —
Гарячий він і має колір крові,
Немов після цілунків твої губи.
Це камінь гніву, влади і любові,
Лікує серце й пам’ять, моя люба.
Цей непримітний, а ціни не має,
Ним володіти кожен цар бажає,
Бо камінь срібло під землею чує,
Прозорий і холодний, мов сльоза.
Ти безкорисна, я тобі дарую,
Він має дивну назву Мгнадіс-Фза.
А ось дівоцтва камінь полохливий —
Сапфір – блакитний, чистий, незрадливий,
Гамує спрагу він, моя кохана,
І кожному дає ясні думки.
А ось Шамір – твердий і нездоланний,
Чи Адамас – живе в землі віки
Й проміння сонця всотує віками,
Милуйся ним, він грає кольорами.
Цей камінь буде в поміч в кожнім ділі:
З ним вправний воїн вирушає в бій,
Він пологи полегшить породіллі.
Вважають греки: камінь-чародій.
Ось камінь місячний, блідий, сумирний,
Халдейським магам в їхніх вправах вірний.
Підніс смарагд коханій на долоні:
– Дивись – зелений, чистий, весняний.
Це заповітний камінь Соломонів,
Гадюк відгонить і непевні сни.
Цар ощасливив Суламіф дарами:
Нефрит, і бірюза, й орлиний камінь,
І сардонікс, й малиновий лігірій,
І жовто-золотистий хрісоліт,
Котяче око, аметист, веріллій —
Тим каменям було по сотні літ.
Перлинами намисто вигравало,
І бірюза на пальцях оживала.
Бурштин іскривсь, коралі червоніли,
Неначе мак на грудях молодих,
І теплота оголеного тіла,
Немов огнем, запалювала їх.
На ніч кохана ложе готувала,
Золотоцвітом ніжно покривала…
– На царський човник моя мила схожа
В Офір-країні плином по ріці. —
Цар тихо говорив. – Це милість Божа,
Твоя голівка на моїй руці.
Так сталося – царя царів кохання
Заполонило. Перше і останнє…
Віків минуло із тих пір чимало,
Були іще і царства, і царі.
Та час пройшов, і їх позабували,
Все відлетіло з помахом вітрів.
Та крізь віки, крізь покоління лине
Любов прекрасна бідної дівчи́ни
І мудрого царя. Любов висока.
Не змиє дощ, пісок не занесе.
І Суламіф – цариця ясноока,
Бо жінка любляча – понад усе…
9
Сім днів кохання й кожна ніч безсонна
Минуло з того дня у Соломона.
Поет, мудрець і цар, мов у полоні,
Любився – і насититись не міг.
Як літо, розцвітав вік Соломонів
У пестощах солодких Суламіф.
Стояли світлі, теплі, дивні ночі.
Обоє, до любовних вправ охочі,—
На ложі із тигрових шкур, цнотлива,
Оголена, забулась напівсном.
А поруч, весь осонцений, щасливий,
Цар попиває золоте вино.
– Скажи, мій царю, – якось мовить діва, —
Любов миттєва наша – це не диво?
Тебе не бачила, лиш голос чула, —
І вже тоді належала тобі.
Все, що було до тебе, я забула —
Якби ще час спинився і не біг!
Чим серце полонив моє, коханий,
Що ти відкрив мені мене незнану?
Володар до дівчи́ни прихилився:
– До тебе, люба, тисячі жінок
І після тебе, я не помилився,
Не вивчили й не вивчать цей урок.
Три речі в світі я не можу зрозуміти…
І ще четверту – ніде правди діти.
Це шлях орла у небесах пророчих,
Змії на скелі, в морі корабля,
Шлях чоловіка до сердець жіночих —
Навіть Агур3 не розгадав цей шлях.
– Речей незрозумілих в світі стане…
Сьогодні на бенкеті, мій коханий,
В’язання стакти4 втратило свій запах,
Коли ти лиш від мене відійшов.
Я мушу, любий мій, тобі сказати:
Мов сонце, ти притягуєш любов.
Жінки, чоловіки, тварини, квіти —
Усі – тебе не можуть не любити!
Ну як когось любити, окрім тебе?
– І окрім тебе, окрім тебе, Суламіф!
За тебе я довічно вдячний небу!
Тебе я вранці дивом застеріг…
– Ти руку лиш поклав на мою на руку,
І серцем я відчула нашу злуку.
– Під сукнею тонкою твоє тіло
Тоді побачив… Вражений завмер…
– Від слів твоїх, мій царю, я тремтіла…
Кипіла кров, немов під сонцем мед…
Вони про час обоє забували,
Любилися, кохалися, кохали…
Здивовані, що місяць закотився,
І підглядає вранішня зоря.
Заходить день і час не зупинився…
Вуста ще спраглі, а серця горять.
– Ти знав жінок, дівиць, коханок ніжних,
Я певна, що найкращих, найгарніших…
Соромлюсь я себе просту, невчену…
Вустами цар її вуста заткав:
– Ти є цариця, Суламіф, для мене,
Тебе, немов перлину, я надбав.
З морських глибин… Окрасо мого ложа,
Людина за свій вік любити може
І тисячу разів… Людина любить,
Повір мені, кохана, тільки раз.
А ще облудна думка та, що люди
Всі люблять всіх. Але не напоказ
Господь лиш двом кохання посилає
У винограднику… той ранок… як згадаю…
Коли на свіжім килимі зеленім
Під кедрами мені ти віддалась,
Бог милостивим був в ту мить до мене —
Моя єдина між людей знайшлась…
– Я знаю, всі жінки тебе любили.
У вісім літ на свої очі зріла
Великий караван. Цариця Савська.
Верблюди, череда із колісниць.
Ти, царю, довгий час із нею знався,
Про неї ходить стільки небилиць.
Скажи, вона у світі найгарніша?
Чи справедлива мудрість її рішень?
– Цариця Савська – жінка дивовижна…
Такі у пам’яті лишають слід. —
Цар подивився на кохану ніжно. —
Тоді було їй повних сорок літ.
Царицю добре вчили чаклувати —
Щоб вміла з тіла рихлість прибирати,
Тому була стрункою, наче юнка,
Творила із обличчям чудеса,
Для цього готувала різні трунки…
Її краса – була страшна краса.
Хоч мудрістю уміла козириться,
Дрібна була та мудрість у цариці.
Балкіс хотіла мною володіти,
Бо влада то є ключ до вищих благ.
Її мета проста – цариця світу,
Та як не намагалась – не змогла.
Вона мені загадок загадала,
Як за для жінки, то, повір, чимало.
Прийшло на ум їй отаке вчинити:
Мені прислала хлопців і дівчат,
А вік такий, що важко розрізнити,
Відомо лиш, що їх по п’ятдесят.
– Я певна, царю, ти не помилився…
– Я так зробив, що кожен з них умився.
У хлопців тільки бризки відлітали,
Дівчата ж – руки ніжно до лиця.
Балкіс іще не раз перевіряла,
Чи справді мудрий Ізраїлю цар.
Алмаз прислала більший від горіха —
Царя перемудрить собі на втіху.
Щілина в ньому, що не видно оком,
На нитку нанижи алмаз той, ну!
Та шовковичний черв’ячок із боку
Тоненьку павутинку протягнув.
Тоді Балкіс-Македа невгамовна
Коштовний кубок шле до Соломона:
– Якщо його вологою наповниш
Не з неба, не з землі – він буде твій.
Цар піною з-під кінської попони
Наповнив кубок і відправив їй.
Цариці Савській, як би там не йшлося,
Принизить Соломона не вдалося.
Й на ложі вже не та цариця Савська,
Ну просто надокучила, і квит.
Тож якось цар над нею посміявся,
З царем тоді сміявся весь нарід.
Чутки ходили, що в цариці ноги
Зурочені були пташиним богом.
Що там у неї,– думали, гадали,—
Гусячі лапи, ратиці козла?
Вона ж під сукню довгу їх ховала,
Навіть на ложі в одязі була.
Цар Соломон підлогу кришталеву
Велів покласти на басейн. Миттєво
Майстри-умільці диво те зробили
(Цар мав на думці ще чимало див),
У чисту воду рибок запустили,
І цар царицю в гості запросив.
Цариця Савська в супроводі свити
У довгих пишних шатах гордовито
Йде у палац на поклик Соломона —
Господар добру зустріч обіцяв.
Та за дверима – водна перепона,
А цар на троні з іншого кінця.
А далі… Суламіф кричить: – Я знаю!
Цариця Савська сукню піднімає!
– Так, Суламіф, криві і волохаті
В цариці ноги. Це всього лиш мить
Тривало – миті на дива багаті,
Бо у ту мить весь люд царицю зрить.
Ні дня цариця в мене не лишалась,
Вночі немов ужалена зібралась
І вирушила з почтом вранці-рано,
Не попрощалась. Я послав услід
Гінця за її пишним караваном…
Я не бажав тому посланцю бід.
Він віз траву, що знищує волосся.
Та повернутись хлопцю не вдалося.
В торбині Балкіс голову прислала —
Отак мені помстилася вона… —
Іще коханій Соломон чимало
Оповідав, чого ніхто не знав.
Як рятувався від Авессалома5,
Від ревнощів Адонії6 по тому.
Втікати довелось, поневірятись,
Як бідував колись в чужих краях.
Як влаштувався кухарем в палаці
І як зійшовся з дочкою царя.
Як утекли, кохалися, заспали,
Як їх цареві слуги упіймали,
Як ледве втік від смерті із темниці… —
А Суламіф тулилась до грудей.
Вуста царя… Палкі вуста дівиці…
Аж поки ніч не перейде у день.
Кохалися, немов левиця з левом.
А вранці Суламіф пінно-рожева —
До сонця на вустах усмішка грає…
Оголена, навіть не марить сном:
– Я нині від кохання знемагаю,
Подайте яблук, підкріпіть вином!
10
У храмі, втаємничені від світу,
Зібралися прихильники Ізіди7.
Частина тайнодійства закінчилась
Для всіх в малім посвяченні вірян.
Посвячені достойно помолились
І розійшлись. Зійшла нічна зоря.
День сьомий місяця, в Єгипті – Фоменота.
Жерці богині зранку у турботах.
Їм треба по обряду учинити
Символіку й урочисту ходу,
Містерії Озіріса8 й Ізіди,
Донести до вірян священний дух.
Урочиста хода навкруг святині,
В «наосі»9 срібна статуя богині.
Пальмове листя, жбани, смолоскипи,
Священний Фаллос – символ над усім.
В середині храм має вигляд скиту,
Та все ж людей зійшлось чимало в нім.
Злостивий Сет10 в труну спровадив брата,
Озіріса. Пішла його шукати
Ізіда. Тіло мужа відшукала.
Та знов останки брата викрав Сет.
У нього зло до мертвого буяло —
Зло не назад живе, а наперед.
Озіріса щоб не похоронили,
Чотирнадцять частин нарізав з тіла
Сет злісно. І розкидав по Єгипту,
По Верхньому й по Нижньому в містах.
Здавалося, шукати – діло згибле,
Проте Ізіда стиснула вуста
І подалась на пошуки з сестрою
Нéфтіс11. Ще з Гором, Тоотом – юрбою…
Це перша дія священнослужіння,
Надалі – лиш для вищих ступенів,
Хто віддає вірянам повеління —
Пророків, містагопів і жерців.
Частина друга оргії нічної:
Безмовні хлопчаки́ у білих строях
На срібних тацях хліб несли і м’ясо,
Вино солодке й сушені плоди,
Сикеру12 розливали, що відразу
Ум застилає, мов солодкий дим.
Жрець хлопців відпустив і хутко двері
Замкнув. Подався в глибину печери,
Всіх обійшов з таємними словами,
Що перепусткою були у храм.
Між позолоченими ланцюгами
З кадильниць вився синій фіміам.
О проекте
О подписке