Про що сперечаються економісти

Одна з великих невщухаючих суперечок – це роль урядів в управлінні економікою. «Ми не можемо витратити більше, ніж заробили», – кажуть ліберальні монетаристи. «Ми не можемо заробити більше, ніж витратимо», – відповідають кейнсіанці, закликаючи долати кризи активним інвестуванням з боку держави ціною дефіцитного бюджету.

Суперечка ця дуже непроста. У короткостроковому періоді зазвичай виграють кейнсіанці, створюючи нові робочі місця і знижуючи безробіття, щоправда, часто ціною зростання державного боргу. Але ця політика несе проблеми в довгостроковому плані. Щоб профінансувати дефіцит бюджету, уряди часто беруть у борг. Накопичені борги згодом «тиснуть» на економічне зростання. Монетаристи говорять про те, що, беручи в борг, уряд витісняє приватні інвестиції. Хтось міг інвестувати сам, але зволів просто дати в борг уряду (як правило, через купівлю облігацій внутрішньої державної позики).

Серед сперечальників і сьогодні можна знайти видатних мислителів, які стали нобелівськими лауреатами.

У той самий час позиції сперечальників значно зблизилися. Так, фінансова криза 2008–2009 років чітко показала, що повна відсутність регулювання і свобода банкрутства працюють далеко не завжди. Крах інвестиційного банку Lehmann Brothers запустив цунамі світової кризи. І згодом інші великі банки вже «рятувалися», інакше повалилася б уся світова фінансова система. У кризові роки більшість країн жило з дефіцитом бюджету, підтримуючи споживчий попит. Тобто використовували кейнсіанські ідеї. Але робили це монетаристськими методами, збільшуючи грошову масу в обігу і знижуючи процентні ставки. Ми ще поговоримо про ці інструментарії в нашій книзі.

Сьогоднішні економісти, навіть обстоюючи свої погляди, практично переконані – ідеальної системи просто немає. Неідеальною є природа самої людини. Економіка як похідна від цієї природи також не може бути ідеальною.

На нас чекатимуть радості і втрати, підйоми і розчарування. Економіка – це частина нашого життя. Важлива частина наших потреб.

Частина нашого життя, без якої не обійтися. І ми постараємося пізнати її краще.

Із третього світу в перший. Кому і чому вдалися економічні прориви

«Із третього світу в перший» – так називається книга прогресивного сінгапурського диктатора Лі Куан Ю.

Диктатора? Саме так.

Уявіть собі, що є невелика кількість людей, здатних дивитися й бачити далі за інших. Більш того, безумовно, вони є. У чому проблема цих людей? Як правило, вони становлять меншість, а значить, спроби провести зміни демократичним шляхом для них будуть закінчуватися невдачею. Більшість не побачить кінцевої точки довгого шляху, заради якої в дорозі доведеться несолодко.

Реформи, зміни в країні, глобальна перебудова часто вимагають авторитарних рішень. З іншого боку, лише меншості диктаторів ці позитивні зміни вдаються, адже до одноосібної влади в країні набагато частіше приходять короткозорі мрійники, ніж далекоглядні візіонери.

Демократичний шлях реформ зазвичай дуже довгий. Він вимагає консенсусу, вимагає прийняття суспільством. Найчастіше це призводить до компромісів, які пом’якшують реформи, роблять їх менш інтенсивними, половинчастими. Коли суспільство не готове, демократія вимагає чекати і проводити зміни лише при достатньому рівні прийняття.

Усвідомлення того, що ані тоталітарний, ані демократичний шляхи не дають гарантованого успіху, є важливим. Іноді глобальній перебудові країни сприяють історичні обставини – умови, за яких люди готові перебудуватися повністю. Так було в постсоцтаборі Східної Європи, так було в післявоєнній Німеччині. Іноді глобальне переформатування здійснюється завдяки певним національним рисам. Так, в азійських країнах реформи здійснювалися диктатором, але люди готові були змиритися і чекати, вони ставилися до нього як до імператора.

Деякі люди вважають розрив у рівні життя в різних країнах свого роду змовою, але досвід країн, котрі не тільки подолали бідність, а й вирвалися в лідери економічного розвитку й добробуту, спростовує це. Кожна країна здатна стати економічно успішною. Спробуймо оцінити досвід тих, кому вдавався цей шлях, знайти в ньому ті чи інші характерні риси.

Післявоєнна Німеччина

Принижена, зруйнована, переможена і розділена. Під гнітом репарацій і загального осуду. Навряд чи 1945 року той шлях, що пройшла Німеччина, ставши фактично країною номер один в Європі, міг здатися не фантастикою, а чим-небудь ще.

Відновлення післявоєнної Німеччини часто асоціюють з канцлером Конрадом Аденауером. І це вірно. Цьому великому політикові німці багато чим завдячують. Але економічні досягнення Німеччини навряд чи можна пов’язати з його ім’ям. Аденауер говорив про економістів як про людей, що після смерті хворого після довгого дослідження можуть встановити причини його смерті.

Набагато менш відомим в широких колах неекономістів є ім’я Людвіґа Ергарда. Саме з цим ім’ям пов’язують економічні реформи, що дозволили Німеччині не просто повернутися до вищої ліги, а фактично стати провідним світовим гравцем (4-та економіка світу 2013 року після США, Китаю, Японії за номінальним значенням ВВП).

Розгляньмо ситуацію, з якої Німеччина «стартувала» після Другої світової війни.

«Це був час, коли ми в Німеччині займалися обчисленнями, згідно з якими на душу населення припадало раз на п’ять років по одній тарілці, раз на дванадцять років – по парі черевиків, раз на п’ятдесят років – по костюму. Ми розрахували, що тільки кожне п’яте немовля може бути загорнуте у власні пелюшки і що лише кожен третій німець може сподіватися бути похованим у власній труні».

Ця фраза Ергарда переносить нас у реалії кінця 40-х – початку 50-х. Уявіть себе на місці людей, яким два десятки років до того щодня говорили про вибраність і винятковість арійської раси і які прийшли до страшної злиденності. Яким чином Німеччині вдалося досить швидко повернутися до зразкової економіки й створити справжнє економічне диво?

В основі реформ лежало кілька принципів:

– грошова реформа і відмова від державного регулювання цін, марка як надійний платіжний засіб;

– була заявлена неоліберальна модель, але фактично реалізовувався соціально-ринковий сценарій з досить вагомою роллю держави; сам Ергард вважав це компромісом з реальністю, коли соціалістичні ідеї домінували;

– обмеження державних витрат і умови для розвитку підприємницької активності;

– нова технологічна основа завдяки плану Маршалла;

– заохочення підприємницької активності;

– земельна реформа;

– політична воля Конрада Аденауера для «прикриття» реформ.

Французькі економісти Жак Зюефф і Андре П’єтр описали свого часу результати реформ: «Чорний ринок раптово зник. Вітрини вщерть наповнилися товарами, фабричні труби задиміли, а на вулицях снували вантажівки. Всюди мертва тиша руїн поступилася місцем шуму будмайданчиків. І яким би дивним не був розмах цього підйому, ще більше дивувала його раптовість. Він почався у всіх областях економічного життя в день валютної реформи ніби за ударом дзвонів… Ще за вечір до того німці безцільно тинялися по містах, щоб абияк добути мізерну їжу. Наступного дня всі думали про те, що б виробляти. Ввечері їхні обличчя висловлювали безвихідь, а зранку вся нація з надією дивилася в майбутнє. Тому немає сумнівів в тому, що вирішальний підйом в німецькій економіці почався з валютної реформи».

Ліберальна модель економіки з низкою компромісів в частині забезпечення найбільш незахищених верств населення, помножена на німецьку працьовитість, дала неймовірний результат, коли в Німеччині темпи зростання економіки впродовж кількох десятиліть залишалися найвищими в Європі.

Чи була політика Ергарда універсальною або Німеччині частково пощастило? Так, зовнішні чинники також грали на боці німців.

План Маршалла допомагав відновленню економіки, війна в Кореї дозволила посісти ведучі позиції в експорті зброї. Але все ж внутрішні обставини були головною рушійною силою – німці відверто хотіли жити гідно і готові були заради цього працювати багато і сумлінно.

Об’єднання Західної і Східної Німеччини 1990 року зробило країну явним лідером нової Європи, локомотивом економіки ЄС.

Кілька фактів про сьогоднішню економіку Німеччини:

Сінгапур

Маленька бідна країна в 50-х роках XX століття, позбавлена ресурсів, що імпортувала навіть прісну воду, тепер посідає 3-тє місце в світі за показником ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності, дані 2015 року). Феноменальне зростання пояснювалось і ручним управлінням. Сінгапур – це місто-держава, тому багато реформ Лі Куан Ю, незмінний лідер країни з 1959-го по 1990 рік, контролював фактично особисто.

Успіхи Сінгапуру описані в книгах і вважаються показовими, але їхній аналіз вказує на можливість здійснити їх в конкретній точці земної кулі в конкретний час.

Основними віхами реформ були:

• національна ідея і візія, які об’єднали країну;

• авторитарне управління впровадженням реформ;

• висока оплата суддів і максимальне спрощення законодавства;

• акцент на заохочення іноземних інвестицій;

• автоматизація та комп’ютеризація;

• прості і невисокі податки;

• кращим людям – найважливіші міністерства;

• чиновники обираються серед 10 % найбагатших людей;

• високий рівень навчання чиновників у кращих бізнес-школах світу;

• і навіть Агентство соціального розвитку – спілкування високоосвічених чоловіків з високоосвіченими жінками.

Копіювання сінгапурських реформ навряд чи можливо. Уявіть собі, що незадоволений темпами зростання керівник вирішує, що одна з причин у тому, що сім’ї створюються недостатньо правильно, і вирішує, як це робити краще. Потрібно певне ставлення до життя, щоб смиренно прийняти таку ситуацію. Успішних бізнесменів Лі Куан Ю відкликав до керівництва країною, і ніхто не смів йому перечити. Тих, хто підозрювався в корупції, ув’язнювали, або вони закінчували життя самогубством. Лі Куан Ю активно розбудовував свій народ відповідно до своїх принципів та поглядів на життя:

«Система соціального забезпечення підривала в людях розуміння того, що в житті треба покладатися на себе. Їм не треба було більше працювати на благо своєї родини, подачки ставали способом життя. Ця спадна спіраль стає нескінченною, у міру того як мотивація людей до праці слабшає, а продуктивність праці знижується. Люди втрачають прагнення домагатися успіху, тому що вони платять забагато податків… Я був рішуче налаштований не перекладати витрати на соціальне забезпечення людей, що нині живуть, на плечі майбутніх поколінь».

Своє ставлення до демократії і прав людини Лі Куан Ю висловлював чітко, визнаючи, що країна може мати свій особливий шлях:

«Теорії повинні виникати на практиці. Теорію потрібно перевіряти. Я не вважаю, що демократія – це найкраща форма правління для всіх країн і вона пошириться по всьому світу. Якби це було так, чому західні країни намагаються її всім нав’язати силою? Якщо ліберальна демократія настільки досконала, вона і так візьме верх над усім світом, як ринкова економіка, безумовно, перевершує планову економіку і поширюється по всьому світу».

Сьогоднішній Сінгапур – країна, яка використала наявні переваги: людей, готових терпіти заради далекого світлого майбутнього у вигляді національної ідеї, географічне положення, що дозволило розмістити в Сінгапурі біржу, необхідну в даному часовому поясі для того, щоб торги у світі йшли цілодобово, лідера, одержимого ідеєю вивести країну з третього світу в перший.

Лі Куан Ю пішов з життя 23 березня 2015 року на 92-му році життя, довівши, що неможливе може стати можливим на рівні цілої держави.

Кілька фактів про сьогоднішню економіку Сінгапуру:

Південна Корея

Старі фільми, що демонструвалися в Радянському Союзі, зображували чесних і справедливих корейців-комуністів, які відчайдушно боролися з капіталістами за краще життя. Внутрішньокорейський громадянський конфлікт виник у той період часу, коли Корея була однією з найбідніших країн світу. У 1960 році ВВП на душу населення становив у Кореї близько 80 доларів на рік, менше, ніж у бідних і голодних Нігерії і Папуа Новій Гвінеї.

Сьогодні ми не так багато знаємо про закриту й ізольовану від світу Північну Корею. Але ми практично щодня чуємо про дванадцяту за величиною економіку світу – Південну Корею. Samsung, LG, Daewoo, Hyundai, Ssang Yong та інші бренди асоціюються з технікою високої якості.

Уявіть собі 70-річного корейця, який народився 1945 року. Кінець Другої світової війни і початок війни громадянської, голодне дитинство в боротьбі за виживання, невдалий досвід перетворень демократичним шляхом, військова диктатура, робота на знос 70–80 годин на тиждень, віра в майбутнє, поступові поліпшення, виробляємо продукцію для розвинених країн, поступово стає легше, з’являються свої великі компанії і продукція, нездійсненні, здавалося б, задачі, але вони стають реальністю, над тобою вже не сміються, а називають тигром, наздогнати японські концерни – хіба таке можливо, але ми спробуємо, ми будемо працювати більше, ніж ненависні японці, і краще за них, вони принижували нас багато століть, але тепер ми покажемо, чого варті, навіть не віриться, що таке можливо, величезні мости, нові дороги, будинки й автомобілі, усміхнені іноземці, які ще вчора презирливо дивилися зверхньо, нехай тепер Sony наздоганяє наш Samsung, хіба це не сон, тільки вже менше сил, і, здається, можна нарешті видихнути, озирнутися навколо, на цей шлях, який ми пройшли від тарілки, де лежало так мало рису, що доводилося брати його зовсім потроху, щоб розтягнути в часі прийом їжі, до блискучих хмарочосів, галасливих, наповнених автомобілями вулиць і дітей; дітей, які ніколи по-справжньому не повірять тій убогості, яка була нашим життям колись.

Південна Корея починала свій дивовижний шлях з відсутності природних ресурсів, браку продовольства й американської продовольчої допомоги, людей, які були готові старанно працювати за мінімальну плату. Саме люди і стали ключовим ресурсом майбутнього зростання.

Політика цивільного уряду, що перебував при владі з 1953-го по 1961 рік, зазнала краху. До влади в результаті військового перевороту прийшов генерал Пак Чон Хі.

За підтримки США за отримані іноземні кредити будуються фабрики, які на імпортній сировині за західною технологією виробляють продукцію для подальшого експорту. Як в аграрній країні, що відчуває брак продовольства, можливо було знайти керівників для промислових виробництв? Рецепт був простий. Фактично серед тих фермерів, що були в країні, були відібрані найбільш хазяйновиті та організовані, і їм було доручено займатися абсолютно новою діяльністю. Витоки південнокорейських концернів – на полях у вирощуванні рису. Ставка спрацювала. Слухняні й терплячі корейці, які боролися за виживання, були готові вчитися і працювати не покладаючи рук. Вчитися і працювати, працювати і вчитися. Політика державного протекціонізму в корейському випадку спрацювала. Західні союзники закрили очі на преференції, які отримували південнокорейські виробники. На першому етапі будівництво корейського дива було дуже далеким від методів ліберальної демократії. Отримавши перші результати економічного зростання, корейці за допомогою американських консультантів визначили наступні кроки – розвиток металургії, суднобудування, хімічної промисловості. Держава інвестувала зібрані податки в освіту та інфраструктуру, при цьому соціальні стандарти не підвищувалися, тягар піклування про хворих і літніх людей перекладався на сім’ї.

Зростання промисловості призвело до золотих вісімдесятих. Корейські заводи стали перетворюватися на бренди, нехай поки що й не найвищого рівня, американська фінансова допомога була більше не потрібна. На цьому підйомі почалося пом’якшення авторитарного режиму, поступова демократизація суспільства. Держава поступово зменшувала свою роль у визначенні економічної політики, передаючи її вже сформованим великим концернам, які стали стрижнем економіки, а навколо них активно розвивався малий і середній бізнес.