Історична пам’ять євреїв сприймає місця, країни і міста свого проживання, окрім, звісно, землі Ізраїлю, як тимчасову домівку, місце вигнання. Внутрішнє переконання єврея постійно підтримує його мрію про фізичне повернення і духовне сходження на землю прабатьків – Землю обітовану.
Молодий єврейський інтелектуал Ш. Й. Чачкес (Агнон), під впливом кличу єства єврея, також прагнув на історичну батьківщину. Досягши певного літературного успіху в Галичині, він, разом із групою бучацьких євреїв, 1907 р. вирушає до Палестини [12, с. 42], причому «попри незадоволення батьків» [29, с. 48]. Другою причиною еміграції письменника стало його небажання бути мобілізованим до Австрійської армії: він був міцним чоловіком і міг підлягати призову на військову службу.
Майже через 20 років, у 1935-му, Агнон детально і з ностальгією за Галичиною відтворить у романі «У серцевині морів» (в англ. перекладі – «A Guest for the Night») подорож десяти євреїв від Бучача до Єрусалима. Автор подає читачам картину їх хвилюючого прощання зі своїм «штетлом» і довгий, не позбавлений небезпек шлях до Землі обітованої, колоритні образи юдеїв, їхні нерозривні зв’язки з місцем свого народження та українським населенням. Бо хоч куди переїхав би ти з місця народження, а свого гнізда з собою не винесеш. (Про роман «У серцевині морів» йдеться в розділі IV (4.1.).)
У Палестині Ш. Й. Чачкес (Агнон) поселився в Яффо: спершу в Неве-Шаломі, потім – у єврейському кварталі (передмісті Тель-Авіва) Неве-Цедек, у домі Шломо Абулафія на вул. Роках, 2. Згодом цей дім назвали «будинком письменників»; на ньому є меморіальна дошка на честь Агнона, портрети інших іменитих його мешканців. У Яффо влітку 1907 р., з метою паломництва на Святу землю, побував також майбутній нобелівський лауреат Іван Бунін (у 1892–1895 рр. він працював в управі Полтавського земства).
Нова-стара вітчизна різко відрізнялася від рідної Чачкесу (Агнону) Галичини, але вона викликала приплив життєвого оптимізму і нових надій. Все ж він не був типовим представником другої алії (повернення на історичну батьківщину), до якої належали молоді євреї з українських земель, Росії, Польщі, більшість яких узялися за відродження Ізраїлю своєю фізичною працею. Піонери трудилися в рільництві, освоювали пустельні землі, прокладали дороги і споруджували будинки. Молоді соціалісти, сіоністи і євреї інших поглядів прагнули створити умови для відродження своєї національної держави та справедливого суспільства. По всій території Палестини першопоселенці створювали комуни – кібуци, девізом яких були: «рівність і праця».
Як згодом писав один із сучасних ізраїльських письменників Амос Оз, який, народившись 1939 р. в Єрусалимі, в 14 років також став кібуцником, «це був період цілком сумнівного шлюбу між єврейською традицією соціальної справедливості та східноєвропейською, в основному російською, традицією соціальної мрії». Втім кібуцник міг стати і прем’єр-міністром (як Давид Бен-Гуріон), і знаменитим художником (як Авігдор Аріха, Длугач), і викладачем університету чи письменником, як Амос Оз (Клаузнер), твори якого перекладено багатьма мовами світу, зокрема «Доторкнись до води, доторкнись до вітру», «Пагорб злої ради», «На землі Ізраїльській», а також «Повість про любов і темряву», «Мовчання небес», що значною мірою присвячені особі й характеристиці творчості Агнона.
Що ж до одного з тисяч переселенців – молодого письменника Шмуеля Чачкеса (Агнона), то, як стверджує Джоан Комей у книзі «Хто є хто в історії євреїв», «вони вважали автора представником буржуазії». У своєму романі про молодих переселенців «Зовсім недавно» Агнон описав, як праця давала «халуцім» (піонерам, активістам заселення пустинних земель) патріотичне задоволення, та з іронією продовжував, що деякі приїхали працювати, інші, як він, – написати про це книгу. Згодом Агнон стверджував: «…В Ерец-Ісраель я не був робітником, не був подібним до тих, кого звуть халуцім і хто самі зводять собі будинки і гризуть зубами землю…» [30, с. 104].
У перший період проживання в Палестині Ш. Й. Чачкес (Агнон) заробляв приватними уроками, працею чиновника «середньої руки»: секретаря мирового суду, секретаря Ради землі Ізраїлю (прообразу майбутнього парламенту країни), брав участь у формуванні адміністративних органів неіснуючої єврейської держави, що зароджувалась. Окрім турботи про «хліб насущний», активно захопився літературною працею.
Ш. Й. Чачкес (Агнон), як мовиться, прагнув «зробити себе сам». Так пригадував його в перший період проживання в Палестині (1907–1913) Беньямін Бреннер, молодший брат єврейського письменника Йосифа Бреннера: «не такий, як інші єврейські хлопці, був юний Агнон. Коли я приходив до нього на заняття німецької мови, бачив його на підлозі, лежачим на животі, а навколо громадилися різні книги: мідраші, респонси, талмудичні трактати, збірники приказок і прислів’їв, мудрих висловлювань. Він же лежить і вибирає з них усілякі красивості й перлини та виписує їх до товстого зошита».
На відміну від більшості прибульців із Росії, Білорусії, Польщі молодий письменник із Галичини мав інші культурні пріоритети. Він привіз на Святу землю зразки не російської, а західноукраїнської, австрійської, німецької літератур.
У світі є, вочевидь, лише одне місто, назву якого з особливою пошаною вимовляють у багатьох країнах люди різних віросповідань і кольору шкіри. Це – Єрусалим: місто миру, напевно, найзагадковіше місце на Землі, яке було й залишається мозаїкою релігій, культур і звичаїв. Саме Єрусалим, який називають Святим, – місто трьох релігій: юдаїзму, християнства і мусульманства.
Добре відомо, як багато означає для праведного юдея культ Землі обітованої та міста Єрусалим. Віками він був столицею єврейських царств і духовним осередком євреїв усього світу. Будучи одночасно національним, релігійним і культурним центром єврейського народу, сучасною столицею (понад 40 років) Держави Ізраїль, Єрусалим став його найвищим символом. У ньому – пристань душі юдея, а весь інший світ – вигнання. Тому для кожного єврея природне прагнення до фізичного повернення і духовного сходження на Землю обітовану. У промові під час вручення йому Нобелівської премії Ш. Й. Агнон казав: «Внаслідок історичної катастрофи, через те, що Тіт, імператор римський, зруйнував Єрусалим і вигнав народ Ізраїлю зі своєї країни, народився я в одному з містечок Вигнання. Однак у всі часи відчував я, неначе народився в Єрусалимі» [8, с. 179].
Після нетривалого проживання в Яффо молодий письменник оселився в Єрусалимі. Особливо тяжким був початковий період проживання іммігранта: акліматизація, пошуки житла, побутова невлаштованість. Йому, уродженцю Західної України, складно було призвичаїтись до спеки, сліпучих сонячних променів. «День палив, як у печі, пилюка накривала місто, вода, яку ми викачували з колодязів, кишіла черв’яками. Ніби тіні, рухались люди вздовж єрусалимських вулиць, сірі від пилу, що осідав на них…» – писав Агнон в одній із публікацій про себе. Була й спільна болюча проблема: порівняно незначна єврейська громада в той час відчувала на собі не лише несприйняття арабською частиною населення, а й утиски з боку деспотичного турецького губернатора Джемаль-паші. Дотепер не подолано конфліктів між єврейським і арабським (палестинським) населенням за володіння частинами міста і статус столиці, не досягнуто миру і злагоди між ними.
Два великі єврейські письменники – класик івритської літератури у прозі Шмуель Агнон і класик івритської поезії та драматургії Єгуда Аміхай (1924–2000) – кожен із них у своєму стилі створювали літературну біографію Єрусалима. Як письменник переважно «старої школи», Агнон оспівував давню гебрейську громаду міста. Він прославляв «Вічне місто», але тужив за єврейським патріархальним життям, що поступово зникало у провінційних «штетлах» Галичини. А виразно модерний Аміхай, ветеран Другої світової війни та боїв у пустелі Негеві за незалежність Ізраїлю, автор поетичних збірок, філософських віршів «Пісні Землі Сіона та Єрусалима», «Єрусалим – гавань на березі Вічності», своєю чергою, попри висловлені синівські почуття до цього міста, критично ставиться до того, що Єрусалим несе на собі тягар історії та міфу, вигаданого про нього.
Сходження з Галичини на Святу землю і в літературу Ізраїлю письменник Ш. Й. Чачкес (Агнон) здійснив, як мовиться, не в порожні. Він уже мав відоме в читацьких колах ім’я, знання історії, релігії, традицій єврейського народу, пам’ять про пережите в багатонаціональній Західній Україні, яка стала йому близька на все життя. І ці інтелектуальні надбання він щедро використає у своїх творах в Ізраїлі. Тут формувались особливості його творчості, своєрідний «агнонівський» стиль письма, що значною мірою випливає з літератури середньовічних єврейських авторів, переказів і містичного світу галицького хасидизму, побуту і духу єврейських поселенців, які жили на території Палестини задовго до створення Держави Ізраїль.
Справжнім літературним дебютом молодого письменника з Галичини стала публікація 1908 р. в тижневику «Hapoel Hatzair» («Молодий робітник») його першого художнього твору, створеного в Палестині, – повісті «Агунот» (Agunot) («Покинуті дружини», «Солом’яні вдови»), а Михайло Кравцов переклав цю назву як «Розлучені»). Автор її підписав «Агнон», як похідне слово від назви повісті. Саме таким іменем, а точніше прізвищем, він надалі постійно користувався як своїм літературним псевдонімом. «Агнон» у перекладі з івриту означає «покинутий», «розлучений». З 1924 р. Агнон стало офіційним прізвищем ізраїльського письменника. Мотив покинутості, розлученості, втрати цінностей та орієнтирів: отчого дому, рідного краю, традиційного способу життя, духовної основи розпорошеного по світах єврейства згодом пронизуватиме всю творчість Агнона.
Повість, як і всі подальші твори Агнона, було написано мовою іврит. Стилістичною моделлю для названого твору, що передає колорит народних традицій, послужила мова, тло хасидських історій, легенд XVIII–XIX ст., поширених серед галицьких евреїв на українській землі.
У Галахі (зводі єврейських практичних законів, релігійних обов’язків) «агуна» означає заміжню жінку, яка не проживає зі своїм чоловіком, але не може розірвати шлюб, наприклад, коли чоловік пропав безвісти чи відмовився дати їй розлучення. «Агуна» – покинута дружина, яка, згідно з юдейським законом, не може повторно вийти заміж, поки не буде доказів смерті її чоловіка чи поки він не пришле їй «гет» – згоду на розлучення. «Гет» складає софер-стам (переписувач святих текстів) за зразком, затвердженим рабинами в давнину. Шлюб уважається розірваним після того, як чоловік чи його представник вручить дружині «гет». Якщо чоловік відмовляється дати «гет» чи він пропав, то жінка стає агуною – «зв’язаною».
Уже в цій ранній повісті виявились особливості Агнона-письменника – використання невичерпного багатства фольклору і фантазії, народних вірувань, усних переказів і цитування з Біблії. Так, український літературознавець П. Л. Шулик вбачає біблійні «Пісні Пісень» як джерело інтертекстуальності у творах Ш. Й. Агнона «Агунот» і Олександра Купріна «Суламіф» [31, с. 112]. Повість закінчується словами: «А істина відома лише Всевишньому».
Повість «Агунот» засвідчила впевнене входження молодого письменника в ізраїльську івритську літературу. Вона ж стала відображенням характерних особливостей творчості Агнона, якій притаманна значна частка авторської фантазії, власного бачення подій та літературних героїв, опис національних традицій та юдейських обрядів і звичаїв, фольклорних мотивів, заглиблених своїм корінням у містечкову культуру Польщі й Галичини. З «Агунот» розпочалася творча біографія нового письменника – Шмуеля Йосефа Агнона. В івритській літературі з’явився молодий, але сильний голос.
О проекте
О подписке