Шмуель Йосеф Агнон народився 17 липня 1888 р. в м. Бучач на Тернопільщині в заможній ортодоксальній єврейській сім’ї. Тоді місто входило до складу Австрії, Австро-Угорщини (1772–1918 рр.), з 1920 р. до вересня 1939 р. – до складу Польщі.
Повне ім’я нобеліата від народження Шмуель (Шай, Самуїл) Йосеф га-Леві Чачкес. Агнон – літературний псевдонім (із 1908 р.), який 1924 р. став офіційним прізвищем письменника. У Нобелівській промові він говорив: «З коліна Левітів я виріс. І я, і праотці мої співцями пісень у храмі були, і сімейна легенда гласить, що із ребра пророка Самуїла ми виросли, і іменем його мене нарекли…» [8, с. 179]. У деяких публікаціях письменника іменують в такій транскрипції: Самуїл Йосеф га-Леві Цацкіс, у тернопільських виданнях збірника творів письменника він – Самуїл Йосеф Агнон.
Місце свого народження Агнон називає: «місто Бучач, повне мудреців та купців…» [8, с. 8]. Це там, де, як він писав, «…все містечко дрімало. Будинки ховалися під ковдрою ночі, покриті мороком. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі освітлювали верхів’я гір. Бучач стоїть на горбах, виглядало, ніби зорі причеплені до дахів будинків. Нараз зійшов місяць і освітив усе місто. Стрипа, що раніше була оповита темрявою, заясніла сріблом, і з водопою на Ринку попливли два сріблясті струмочки…» [9, с. 105–106].
Євреї оселилися в Бучачі невдовзі після заснування міста (1260 р.), а вже в XVII ст. їхня громада стала однією з найбільших після Львова, Бродів і Жовкви. Місто було відоме крамницями, ярмарками худоби, зерна і птиці. Перед Першою світовою війною, писав Агнон, Бучач «постачав пів-Європи свійською птицею, яйцями, пшоном, горохом та сочевицею…» («Нічний постоялець», с. 511). Єврейська громада постійно дбала про своє рідне містечко.
Власне, містечко ще в доавстрійській Галичині було селищем міського типу, нерідко з переважним єврейським населенням, і вважалося «єврейським містечком». Йому відповідало здавна поширене поняття, термін «штетл», що в перекладі з їдишу означає «містечко». Термін «shtetle» (штетл) в науковий обіг ввів М. Зборовський у праці, присвяченій культурі польських та галицьких єврейських «штетлів» [10].
Бучач називають перлиною в короні старовинних містечок Західної України. Він як місто-музей, «малий український Толедо», одним нагадує куточок Львова, іншим – містечко у Швейцарії чи австрійських Альпах. На скелястому плоскогір’ї підносяться пошматовані війнами і часом мури замку магнатів Бучацьких.
Головна пам’ятка минувшини м. Бучач, якою захоплювався юний Ш. Й. Чачкес (Агнон) – ратуша, споруджена в 1750–1751 рр. у стилі українського бароко. Її вважають однією з найкрасивіших адміністративних будівель Європи, зведених найкращим зодчим того часу Бернардом Меретином (будівничим собору святого Юра у Львові та інших шедеврів). Ратушу прикрашено композицією з кам’яних скульптур, що відображають вічну боротьбу добра і зла. У ній гармонійно поєднано античних та біблійних героїв з українськими персонажами: мітологічні фігури Давида, який поборює Голіафа, Самсона, який роздирає пащу лева, богині правосуддя Феміди, силача Геракла, невільників, які зривають ланцюги рабства, Нептуна і запорожця з незмінною люлькою тютюну. Скульптурну групу створено Іоанном-Георгом Пінзелем, уцілілі вирізьблені дерев’яні скульптури якого тепер прагнуть отримати для виставок найбільші музеї, зокрема Лувр у Парижі. За витонченим синтезом архітектури і скульптури бучацька ратуша – витвір світової архітектури.
На горі Федір – монастир отців Василіян з церквою у стилі бароко (1753–1770), архітектор І. Шильцер. При монастирі діяли богословська семінарія, єдині в Галичині історико-філософські курси тощо, а нині – колегіум ім. св. Йосафата. Неподалік – Миколаївська церква (1610 р.), розкішний костел Успіння Пр. Богородиці та Святопокровська церква з XVIII ст. Втім, не збереглась синагога, зведена 1728 р., яку Агнон у романі «Проста історія» називає «великою синагогою». Окрім неї, були кілька синагог, але їх, як і синагоги в навколишніх містечках, зруйновано в роки світових воєн та голокосту.
Впродовж віків євреї м. Бучач піклувалися про розвиток кустарного виробництва, торгівлі, освіти і культури, підтримували своїх «книжників» та книгозбірні при синагогах. Адже інтелектуальне життя не є можливим без бібліотек, книгозбірень, де «мертві живуть і німі говорять».
У місті працювала єврейська друкарня, виходив щотижневик «Der Weker» (з 1904 р.). У різний час у Бучачі жили єврейські письменники, літературознавці та просвітителі: Ісаак Фернгоф, Мордехай Канфер; високоосвічені рабини доктор Гершон Ціппер і Лейбуш Ляндав; вчені та громадські діячі – талмудист Авраам Давид бен-Ашер Аншель; професори В. Пунц, Й. Клявснер; історик літератури Мозес Фернгоф і доктор Елазар Роках. Тут народились Іцхак Пернгоф (1865–1918), автор прози мовою іврит; вчений-сходознавець, австрійський семітолог Давид Генріх Мюллер; історик, збирач документального архіву варшавського гетто «Онег Шабат» Іммануель Рігенблюм та інші.
Поруч із родиною Чачкес (Агнона) проживали батьки знаменитого психоаналітика Зігмунда Фрейда, які перед Першою світовою війною переїхали до Відня, а в купецькій родині Ошера і Рози Візенталь народився Симон Візенталь (1908–2005). Якщо Агнон прославив свій народ художнім словом, то С. Візенталь присвятив себе «полюванню» на катів єврейського народу. Його батько поліг на фронті в Першу світову війну (1915 р.), вітчим і зведений брат загинули в радянських таборах ГУЛАГу, а мати Роза – в концтаборі «Белжец» 1942 р. Понад 80 родичів його і дружини (Цилі Мюллер, родички З. Фрейда) загинули в німецьких концтаборах. Бучач – рідне місто російського книговидавця і мецената Й. Кнебеля (1854–1926). Неподалік, у с. Білявинці, народилася українська співачка, прима оперних театрів світу Соломія Крушельницька (1872–1952).
Щоби вижити, єврею нерідко доводилося знати 2–3 мови. Італійський психіатр Чезаре Ламброзо (1835–1900) в монографії «Геніальність і божевілля» наголошує, що внаслідок пережитих євреями в середні віки жорстоких переслідувань (які поновились у роки Другої світової війни, голокосту. – О. Л.), а головне – природної наполегливості, взаємопідтримки «європейські євреї досягли такого ступеня розумового розвитку, що, можливо, навіть випередили арійське плем’я… серед євреїв більш поширена загальна освіта, ніж серед інших націй…» [11, с. 47].
Якщо визнати справедливою поширену думку, що багатство становить першу умову культури, то значна кількість учених, лікарів, педагогів, діячів культури, письменників серед євреїв можна віднести на рахунок їхнього кращого матеріального становища, порівняно з представниками інших націй, зокрема з українцями. Йдеться також про єврейську традицію забезпечувати сприятливі умови для розвитку національної освіти, культури, літератури.
На початок ХХ ст. майже 70 % єврейської молоді м. Бучач мали середню освіту, що значно перевищувало кількість освічених серед їхніх українських ровесників [2, с. 477]. Українські та єврейські діти спілкувалися під час забав, навчання в гімназії, взаємно допомагали у вивченні мов – української, польської, німецької (мови австрійської адміністрації).
У Бучачі та навколишніх «штетлах» був особливий єврейський світ, субкультура галицького єврейства, що взаємозбагачувалася з українською культурою. Напевно, саме за умов такої сприятливої аури, під впливом люблячих, освічених і вельми побожних батьків, завдяки наполегливій самоосвіті, спілкуванню з інтелігенцією та ровесниками – дітьми євреїв, українців, поляків, австрійців із заможних та бідних родин формувався майбутній майстер слова Шмуель Йосеф Агнон.
У роки випробувань сформувалася визначальна національна риса євреїв – відданість своїй релігії (юдаїзму), згуртованість і взаємодопомога. У євреїв, вочевидь, є дуже добре правило: майже ніхто не йде по життю наодинці – за кожним його рід. А ще: раніше, коли єврей давав обіцянку «бене-мунес», можна було покластися на єврейське слово честі, – він дотримається його. І ця традиція зберігається в їхній ментальності, хоча нинішній егоїстичний час вносить свої, не завжди кращі, корективи у взаємини людей.
Батько майбутнього письменника – Шолом Мордехай га-Леві Чачкес набув освіту рабина але, щоб забезпечити сім’ю, торгував хутром і худобою. «Батько мій, благословенна його пам’ять, щороку виїжджав на ярмарок в Лєшкович (тепер це с. Улашківці Чортківського району Тернопільщини. – О. Л.), де укладав торгові угоди… Вам не знайти жодного торговця в Галичині, який у дні ярмарки не тримав би там лавки» (Ш. Й. Агнон. «Хустина»).
Мати письменника – уроджена Есфір Фарб була шанованою серед міщан Бучача за освіченість, знання мов, німецької та скандинавської літератур. Відомим своїми енциклопедичними знаннями був його дід купець Ієгуда Фарб, який брав участь у домашній освіті онуків. Турбувалася про них і бабуся Гітл Рейзя Фарб.
У Бучачі та його околицях батько Ш. Й. Чачкеса (Агнона) користувався повагою як ерудит і послідовник хасидського цадика філософа Давида-Мойше Фрідмана (1827–1904) [12, с. 41], який проживав неподалік – у м. Чортків. Тут він заснував резиденцію чортківської гілки Ружицько-Садогірської хасидської династії. До нього приїздили тисячі прибічників, оскільки віра в духовну владу цадика є однією із сильних і спірних ідей хасидизму. Як писав Агнон, два-три рази на рік вони з батьком «здійснювали подорож до Чорткова в гості до нашого рабина… там бували й хасиди з багатьох інших країн, і ми мали можливість дізнатися про справи в усій гебрейській діаспорі…» («Нічний постоялець», с. 297). Фрідман – автор філософсько-релігійних творів давньоєврейською (гебрайською) мовою, назви яких у перекладі українською – «Давид Діврей», «Краса людини», «Сад винограду», «Скарбниця філософії і думки» і т. д.
Попри зайнятість, батько активно впливав на розвиток старшого сина Шмуеля Йосефа, двох молодших синів і двох доньок. Письменник запам’ятав щасливі миті дитинства, коли «…ми з батьком направлялись в дім молитви. Яка хороша була суботня ніч, коли ми поверталися додому! Небо, повне зірок, будинки, повні сяйва суботніх свічок. Люди, вбрані в суботні одежі, ідуть з моїм батьком, ступаючи неспішно, щоб не потурбувати ангелів суботи… А в домі горять свічки, накритий стіл, чудові пахощі теплого хліба, білосніжна скатертина покриває стіл, а на ньому – дві хали, покриті гарною серветкою, щоб не применшити їхню гідність, коли раніше, ніж хліб, благословлять вино» [13, с. 80–81].
Сім’я Чачкес власного житла не мала і проживала в різних будинках. Як писав Агнон, найпрестижнішим був будинок, орендований у колишнього бляхара. У заможній родині нерідко збиралися колеги глави сім’ї – купці та друзі з місцевої інтелігенції [16, с. 294]. Спілкування з гостями, як ми тепер сказали би, «креативними» особами, сприяло розвиткові дітей, формуванню в них поваги до людей, умінню розуміти їхні характери, поведінку, мову. У родинному колі Чачкес панували взаєморозуміння і любов батьків до дітей, повага до їхніх інтересів і потреб, культ єврейських традицій і книги. Турбота більшості євреїв-батьків про своїх дітей не знає меж, і їхні діти без діла час не марнують.
У методах і змісті навчання й виховання майбутнього майстра слова переплелися коріння хасидизму – з боку батька, і західної літератури, зокрема німецької та скандинавської, з боку матері [15, с. 11].
Американський іміджмейкер Дейл Карнегі закликав: створюйте людині «лице» (образ), щоб вона жила у відповідності з ним. Так в освіченій родині Чачкес, як в інших єврейських сім’ях, прагнули (і прагнуть тепер) розвивати здібності й таланти дітей, формувати розумні та діяльні особистості.
Тепла атмосфера в родині, прилучення змалечку до книги зіграло свою позитивну роль. Ш. Й. Чачкес (Агнон) на текстах Святого Письма вчився складати слова, потім за допомоги батька оволодівав азами грамоти за Талмудом, почав читати коментарі до Тори (П’ятикнижжя, єврейське релігійне вчення), окремі тексти середньовічних поетів і оповідачів, під впливом матері активно прилучився до читання німецькою мовою.
Орієнтація галицьких євреїв на німецьку культуру є відомою. Якщо врахувати близькість народної єврейської мови їдиш і німецької, знання матір’ю письменника цієї мови, то логічно, що він володів і німецькою, поглибивши її знання в Німеччині. Характерно, що в родині Чачкес мовою спілкування був їдиш («маме-лошн» – материнська мова). І сказано в Талмуді: слова, що йдуть від серця, в серце й западають.
Перші кроки до освіти Шай Чачкес (Агнон) зробив у єврейській початковій школі – хедер, а також бейтха-мідраші (дім навчання та молитви, для спільних занять дорослих і юних). Мовою іврит хедер – кімната, оскільки школа зазвичай містилася в одній-двох кімнатах у хаті меламеда (вчителя єврейської грамоти) чи місцевого рабина. У Галичині були й нечисленні школи для дівчаток – бейт Яаков. Навчання дітей вирізнялося жорсткою дисципліною. Як писав івритський поет Х. Н. Бялик, вчителі «вміли лише бити, кожен по-своєму» [16, с. 198]. В хедері допускалося шмагання хлопчиків канчиком – спеціальним маленьким батіжком. Про надмірну вимогливість меламедів писав Агнон в оповіданні «Хустина», де йдеться про те, що всі дні, крім суботи, «дитина нахилена над книгою, її очі і серце не належать їй. Варто підняти голову й ослабити увагу – не уникнути тобі покарання».
Були в єврейських школах і хороші вчителі. Письменник із теплотою пригадував навчання в хедері, описував почуття учня, коли під керівництвом рабина «…ми вчимо Святе Письмо», висловлював захоплення навколишньою природою. Ось юний Шмуель (Шай) прихистив у кімнаті пораненого птаха і, йдучи в хедер, говорить до пернатого: «Залишайся зі мною, їж від хліба мого, пий із моєї чашки, літай у нашому домі – нам на радість…». В оповіданні «Моя пташина» (з елементами дитячої фантазії) він продовжує: «Коли помирає праведник, душа його вселяється у птаха, і летить птах весь день, куди забагне – туди летить: то в одне місце, то в інше, то до зеленіючого дерева, то до потічка. А буває, спускається на дах будинку молитви – сказати «омейн» після кадішу чи постукає дзьобиком у вікно, щоб господар дому пом’янув її душу…» [17, с. 59, 60].
У вавилонському варіанті Талмуду наголошено: «Світ існує лише завдяки лепетанню дітей, які осягають Вчення» (трактат «Шабат», 119б). Відома й талмудична сентенція: «Якщо ти набув знання, то чого ж у тебе немає? Якщо у тебе немає знань, то що ж ти надбав?». Єврейська освіта була доступною для дітей, найперше хлопчиків, починаючи з 3 – 5-річного віку, коли дитину залучали до читання Тори. У єврейському народі зміцнювали генетичний потяг до знань.
О проекте
О подписке