Поміж підданих Кнєзевих теж не всі такі згодні, та покірні, та до праці охочі. Особливо в розпал літа, коли сонце так сильно припікає, а на схилах гір понад Рікою растаман-трава шелестить п’ятипалими долоньками свого стрільчастого листя. Після другого Спалаху растаман-трава особливо буйно розростатися стала в урочищах попід Щекавицею, у ярах та на осоннях. Цвіт її півзасохлий збирають і споживають переважно хто молодші, хоча це Кнєзем престрого заборонено. Азар’ян із гриднями аж казиться, як довідається, що когось у заростях растаман-трави завважили. Одразу скачуть туди й січуть винних гарапниками. А найгірше бува, як ті винні вже спожити растаман-трави встигли. Тоді вони такими спокійними та покірними робляться, тілами своїми не володіють. Лежать чи сидять нерухомо, у небо очима розплющеними втикаючи, наче сни наяву дивляться. Не втікають, не опираються, тільки стогнуть під ударами гарапників.

Отак днями і янка-растаманка життя своє закінчила. Її коханий Кирюха саме напередодні вниз Рікою вирушив. Він теж дивний, той Кирюха. Живе відлюдьком в ген угорі, понад Рікою, і міст будувати не ходить. Кнєзь чомусь до нього благоволить, Азар’янових посіпак посилати не велить. Часом і на пораду до себе кличе. Хто б почув ті розмови (а їх можна хіба крадькома підслухати), був би дуже здивований, бо нічого-нічогісінько з них не второпав би. Слова всякі незрозумілі: «мотори», «батареї», «бензин», «бартер», «вогнепалка»… І слухає Кнєзь того Кирюху, ніби підліток слухняний повчання волфа десь на горі, тільки головою покивує та, чого не збагнув, сором’язливо по раз-другий перепитує.

А вже як вибереться Кирюха вниз Рікою, то бере човен великий, якого ще перві люде зробили, із залізякою на кормі, та й вигрібає веслами за течією. А як далеченько вниз від граду відпливе, розповідають, то над тією залізякою на кормі схилиться, щось там помудрує, поколупається – і раптом шум та грім над водою розлягається, і човен раптом летить понад водою, як стріла, що й два чи три десятки гребців його б не наздогнали. Хтось, напевно, бачив, бо просто так поговору не пустили б.

Повертається ж він проти течії так за днів двадесять або й пізніше, привозить товару повен човен: і солі, у мішки напакованої, і курток дорогих, шкіряних, надзвичайно акуратно й зграбно пошитих, таких лискучих та прегарних, що тільки гридні Кнєзеві в них потім ходять; не те що смердові нікчемному, а й вільному чоловікові до такої одежі зась.

Так-от, як відплив Кирюха вниз Рікою, то наступного дня його дівчина, янка-растаманка, на роботу не вийшла. Вона й раніш не вельми до тієї роботи рвалася, так хіба, щоб десятники відчепилися, вийде, за кошик візьметься, ніби землю носити, – а сама в небо понад Трухан-айлендом усе собі дивиться. Її штурхнуть, штовхнуть, підженуть – Вона кошик неповний піднесе та край дамби висипле. А потім знову стоїть, руку під бік, та в небо вдивляється.

А цього разу янка-растаманка й зовсім берега пустилася. Уранці під її вікнами десятники цілий концерт улаштували: і в бубни били, і в свистки свистали, і камінці дрібні у віконне скло жбурляли. Потім з’явився звідкись Азар’ян розлючений, увірвався до помешкання, але янки там не виявилося. Десь гайнула ще з раннього рання, не дожидаючись бубнів десятницьких. Тут уже зовсім Азар’ян розпінився-роз’юшився: мало того що коли Кирюха в граді, то ця вертихвістка невідь-чому має пільги через день на будівництво виходити, та й тепер ось, як нема її покровителя, вона так відверто своїм обов’язком нехтує!

Ні, так більше тривати не може!.. Не може й не буде так більше тривати!

Тож свиснув Азар’ян пахолкам своїм, і кинулися вони на всі боки, розлетілись на конях янку втеклу шукати. А боків тих не так-то й багато, бо нікуди з граду подітися, коли човна не маєш. Ні вгору, ні вниз течією вона помандрувати не могла, у поруйновану частину граду їй іти нема по що, отож і лишаються гори поскотинські, їхні теплі схили, растаман-травою порослі. Там і знайшли янку-растаманку, на самому майже вершечку, у заростях лежала. Видно, уже встигла растаман-трави спожити, і то чималенько: біля ніг її три чи чотири обгорілі хвостики паперові коцюрбилися. Уся така безтямна, із посмішкою на вустах, лежала янка, широко свої очі зелені розплющивши.

Пахолки, янку зауваживши, на неї одразу не накинулися, тільки двоє стали вартою за кущем, а третій полетів Азар’яна кликати. Невдовзі повернувся з ним і, спішившись, увійшов старший десятник, уже трохи пожовкле гілля десницею відхиливши, у середину куща, до янки обсадженої.

Що там далі було, того вже ніхто, крім самого Азар’яна, розповісти не зможе, бо не бачив. А коли що й чули тих троє гриднів, які кущ той стерегли, то в них вуста присягою запечатані. Пізніше, десь надвечір чи, може, наступного ранку, знайшов тіло янчине волф, який растаман-траву збирав потроху для потреб ритуальних. Ужахнувся волф, тіло розтерзане побачивши, та, швидко зрозумівши що до чого, пісню погребальну завів, могилу викопав і в ній поховав дівчину, рудоволосу й зеленооку. Тільки ті очі зелені на скривавленому обличчі й залишилися. Сам волф – Він же теж не дурень, йому жити не менш за інших хочеться, – Погреб здійснивши, швидко десь із міста вибрався. Чи то в бік храмів древніх, у печери жити перебрався, чи в Лівий град подався, на піски й на попелища. Але більше його ні гридні, ані люди вільні не бачили. Може, хіба зі смердів хто. Та смерди, вони ж теж тямущі, слова зайвого не скажуть.

* * *

А тим часом Очамимря, пройшовши зо три чверті дня, устигла знову зголодніти й, відповідно, розлютитися. Вона час від часу невдоволено порикувала, не зустрічаючи на своєму шляху нічого живого та їстівного. Її хода стала гучною, наче в тієї необережної істоти, що впала обличчям у болото, – і все живе попід берегами встигало поховатися й зачаїтися ще задовго до її приходу. Вона спробувала пересуватися тихіше, та вдавалося це їй погано, хвіст тягнувся по воді, огидно шарудів і плюскотів, а лапи ваговито тупали, грузнучи в прибережній багнюці.

Раптом якийсь рух біля протилежного берега примусив Очамимрю завмерти на місці й спробувати злитися з сіро-зеленою стіною комишу. Знизу проти течії щось рухалося неритмічними ривками – чимале й помітне здалеку. Ще за мить Очамимря розгледіла: це було троє істот, подібних до тієї, чиї кості догнивали зараз десь далеко позаду в очеретах. Істоти сиділи в продовгуватій дерев’яній неначе половинці яйця, і найбільша, умостившись позаду всіх, загрібала воду шматком дерева. Дві інші істоти, трохи менші за розмірами, сиділи попереду. Вони багато й незграбно ворушилися, не ховаючись, видавали різкі й неритмічні звуки, а задня, та, що загрібала воду, час від часу відповідала їм низьким розкотистим голосом.

Очамимря пірнула й довго-довго пливла під водою, притиснувши обидві пари лап до тіла, затамувавши подих і сильно загрібаючи хвостом ліворуч-праворуч. Так довго, що вона аж проминула дерев’яну половинку яйця, проскочила трохи далі, в останню мить збагнувши, що це саме її тінь промайнула щойно вгорі, над головою. Тоді, різко виринувши, ящірка вдарила по воді хвостом і, круто розвернувшись, кинулася на істот. Від здійнятих нею хвиль дерев’яна половинка яйця захиталася, менші істоти ще голосніше зарепетували своїми високими голосами, а задня випросталася на повен зріст, піднісши над головою шматок дерева, яким перед тим загрібала воду. Вона теж закричала щось у її бік, низько й залякуюче, та Очамимря не відчула ніякого страху. Вона знову пірнула і, вискочивши по інший бік від своїх жертв, завважила, як ще дужче захиталася дерев’яна шкаралупка. Та, наблизившися впритул, вона несподівано отримала від самця з дерев’яним знаряддям у передніх кінцівках підступний удар у ніс, найболючішу його частину, між ніздрями. Очамимря обурено заревла, і тієї ж миті тонший кінець продовгуватої деревини встромився їй до пащі, подряпавши піднебіння й залишивши там кілька заноз. Заревівши від болю й обурення, Очамимря відсахнулась, пірнула й, пливучи, прополоскала пащу водою. Біль трохи вщух, але лють лише посилилася. Тож, виринувши втретє, ящірка, не панькаючись, перевернула плавальну посудину одним потужним помахом хвоста. Опинившись у воді, всі три істоти заверещали, заборсались, теліпаючи навсібіч своїми кінцівками. Вони спробували пливти до берега, причому найбільша з них одразу зайняла місце позаду. Вона й далі стискала дерев’яне знаряддя, спираючись на нього у воді й загрібаючи вільною передньою кінцівкою. Очамимря підпірнула й, ухопивши самця ззаду за поперек, потягла його на глибину. Вона, не знаючи, чомусь була впевнена, що не дихати під водою може набагато довше за цих створінь. Так воно й вийшло. Трохи потіпавшись у зубах, тіло найбільшої з істот нарешті заспокоїлося, ще раз наостанок смикнувшись, розслаблено обм’якло. Очамимря не хотіла позбуватися інших істот і через це, так само не виринаючи, розвернулась у напрямку ближнього берега, до якого її жертви саме й намагалися дістатися. Полишивши нерухоме тіло на мілководді, вона метнулася назустріч двом меншим істотам, які бовтались уже неподалік, підгрібаючи під себе воду й завиваючи. Поперекушувавши їм карки двома влучними укусами, Очамимря легко витягла всі три тіла на прибережний пісок і заходилась бенкетувати.

Це знову було воно – те солодкувате м’ясо, рівного якому не мав ні заєць, ні ондатра, ні тим більше нікчемний пуголовок. Особливого смаку додавав ще й переляк, страх, пережитий жертвами перед смертю. Певно, від дії цього всеохопного страху їхня плоть неначе бубнявіла, промивалася свіжою, стрімкою кров’ю, що її гнало серце в несамовитому темпі, чи то від надії в останній момент урятуватися, чи то навпаки, від безнадії. Маючи так багато їдла, Очамимря могла тепер і поперебирати, тож спершу вона повід’їдала найсмачніші місця, від поперека й униз, до колін. Кісток там майже не було, м’ясо найбільшого самця, щоправда, трохи відгонило якимось димом, але менші жертви були на диво соковитими й ніжними. Тож, наївшись, Очамимря за звичкою (і за велінням природи своєї) уклалася спати на піску, неподалік від розтерзаних тіл. Прокинулася надвечір, заревла, відганяючи зграю здичавілих собак, які вже скрадалися в кущах, учувши запах крові та м’ясива, ще раз утамувала голод – і знову залягла в блаженний сон. Але вночі небо захмарилося, здійнявся вітер, вода в Ріці піднялась і забрала недоїдені рештки з собою.

* * *

Тим часом у граді вільний день, на роботу йти не треба. Це, кажуть, перві люде ще придумали, щоб за шість днів, на сьомий, чи через сім, на восьмий, один день не працювати. То й у граді так буває. Тільки не щоразу якогось певного дня, а тільки коли Кнєзь розпорядиться. Часом після десяти днів праці, а часом і після півторадесяти. Ото вже радість тоді в граді запановує. Хоча Кнєзь і сердиться, і свариться: каже, що після вільного дня, назавтра, дуже погано робота йде на будівництві й скрізь по граду взагалі. Ну так чого ж би вона добре йти мала – нарід же, відпочивши, розслабившись, не дуже охочий знову до праці ставати.

То, щоб городяни дурно не тинялися, клей запахущий не нюхали, грибами сушеними не об’їдалися та растаман-траву не збирали, останнім часом Кнєзь у вільний день чистоту проголошує. Це значить, що всі мають помитися: чи в Ріці, чи вдома, як хто вже дуже немічний або лінивий, а також у помешканнях своїх лад навести, сміття зайве повигрібати. Каже Кнєзь, ніби чистота – запорука здоров’я. Хто його зна, може, і правду каже. Кнєзь же помилятися не може. Хоча коли чоловік якою коростою або струпом укритий, та ще ті струпи намочити й мочалом пошкребти, то йому тільки гірше робиться. Але то вже Кнєзь так розпорядився. І не годиться заперечувати.

Тож і миється люд цього дня хто вже хоче і хто не хоче. Перуть свої роби натільні, ушивники й підсорочники, ті, котрі вже дуже чистьохи. Більшість до Ріки повиходила, туди ж, куди і щодня, трохи вище за течією, ніж міст будувати ходять. Чоловіки й жінки, діти й підлітки. Декотрі сором’язливіші, переважно дівчата й жінки молоденькі, вище відходять, туди, де вже кам’яні мури вздовж русла закінчуються, і там, в очеретах прибережних, тіла свої оголивши, купіль приймають. Підлітки-хлопчаки за ними підглядають, на березі залягаючи. Дівчата те давно завважили, сміються, махають руками в їхній бік, срам прикриваючи.

Аж раптом як заверещать дівки, як не кинуться з води на берег! Спотикаються у воді, перечіпаються. Шмаття мокре до тіла тулять, не доправши його й не посушивши. Страх, переляк в очах – Видно, що не придурюються. Куди та сміхотливість і поділася.

Щось пливе згори за течією, і то щось таке, що їх не на жарт налякало. Щось таке рожевувате, волокнисте, із синюватим відливом. Он іще таке саме, слизьке й матлахате, і ще. Налякані дівчата, сяк-так одягнувшися, біжать до юрби, показуючи на воду руками.

А тим часом щось рожевувате з синявою повільно пропливає просто в людей перед очима й завертає під дамбу недобудовану. Котрийсь із гриднів, із коня спішившись, теж свою сорочку прав та під пахвами волохатими водою плюскав, а зараз, розправивши сорочку на камені, підійшов сторожко, по коліно у воді, нахилився над водою принесеним, придивився, скривився бридливо: «Фе!..»