Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Ріки, мілководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по воді хляпає. голодним позирком ліворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, інде ондатра з води вилізла погрітися – Поженеться, ухопить, гам – і нема! Жабою великою необережною також не гребує. Помітила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала іще з хижою звіриною битися. Ну, нічого, вона іще росте, вона ще виросте.
Очамимря вилупилась минулої весни серед лугу, у верхів’ях Ріки. Була вона не малою й не великою, нічим серед своїх братів-сестер не вирізнялася. Бігала вона лугом, шелестіла в траві, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собі до пащі їх збиваючи. Боялася всього, від себе більшого, налякано шугалася й ховалася від тіні коршака в небі, чи від довготелесого боцюна або деркача в лузі, чи й від тієї самої ондатри, щойно згаданої, а то й від безневинного зайця.
Потім, якоїсь теплої літньої ночі, коли Очамимря сиділа у вологій прохолоді нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своїх і стінки нори пообсипалися. Та вранці так само світило сонце, зеленіла трава, і міріади кузьок смачно сновигали в ній так само чи майже так само, як напередодні. Очамимря передніми лапами розгребла невеликий завал біля входу в нору і, час від часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.
Десь тоді вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помітила. Та вже за два чи за три дні вона відчула, як важко стало залазити до нори: її стінки наче звузилися, стискали тіло з боків і не пускали в глибину, до кубельця. Урешті, таки діставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тоді заснула якимось незвично міцним, довгим і солодким сном.
А внизу за течією Ріки град стоїть. Великий, багатий і славний. Його перві люде ще невідь-коли збудували. Ніхто навіть зі старих, кому 30 літ і більше, сказати не може, коли град постав над Рікою. Кажуть, ніби він тут вічно стояв. Що ж, може, й вічно.
Певно, навіть і Кнєзь не знає, скільки часу град наш стоїть. Хоча ні. Кнєзь знає все. Він добрий, наш Кнєзь, він великий і сильний, він старий і премудрий. Він майже всіх знає, як кого звуть із вільних, що в граді живуть. А смердів усяких – їх чого ж на ім’я кликати, вони й самі себе на ім’я не завжди знають, до них тільки «ейти» й говорять.
Років нашому Кнєзеві – страшно й подумати – уже за шістдесят. Мало хто такий вік проживає, аж п’ять дюжин, цілу копу вже наш Кнєзь переступив.
Гридні його завжди супроводжують. Бо хоч він і великий, і сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з-під нього вже прозирає-проблискує. Але Кнєзь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слівце гостре сказати, чарку вихилити, а тоді пісню завести, на струменті собі підігруючи, що хитарою називається.
У граді нашому життя щоденно бурлить і вирує. На подолі, понад Рікою, переважна більшість люду вільного й мешкає. Ну й іще трохи на узвозах, що під гору тягнуться, і ще вгору по Ріці, там, у бік Тарасашевченка й петрівки. А за горою, вважай, ніхто й не живе, тільки Кнєзь. Будинки там стоять добрі, високі, більші, ніж у нас на подолі, але всі страшні такі, чорні, обгорілі. І всередині в них усе чорне-чорнісіньке й смердить, і сморід той не вивітрюється, хоч ти що не роби.
А на подолі будинки майже всі цілісінькі, над подолом гори зеленіють, унизу Ріка несе свої води, на Ріці Трухан-айленд і гидропа-айленд, а за ними, на тому березі, – Лівий град, тільки він також майже весь до життя не придатний.
Понад горами над Рікою древні храми стоять – у них перві люде своєму богу молилися. Та не спас їх їхній бог, не порятував. Обвалюються храми, і майже ніхто біля них не живе, тільки якісь відлюдьки. Нижче від храмів за течією теж до ріки похилилася Бабародіна, велика та срібляста. Риси обличчя в неї розмиті, очі вузенькі, наче шпаринки (кажуть, оплавилася після другого Спалаху), і в правиці невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стікає-опливає. Чаша кам’яна під ногами в Баба-родіни стоїть, велика, порожня. Часом навесні до неї Кнєзь зі своїми гриднями під’їде, із коня спішиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квітку навіть під ту чашу покладе. Постоїть трохи в задумі, потім скочить на коня, щось гридням коротко гукне – і поскакали.
Очамимря прокинулася від того, що їй мерзла спина. Був доволі пізній ранок уже далеко не наступного дня після ночі, коли вона заповзла до нори. У нору звідкись пробивалося бліде сонячне світло. Як – світло? Очамимря різко підвела голову, і спину залоскотали грудочки землі.
Роззирнувшись довкола, вона мало що зрозуміла. Але досить було й того – чомусь лежала вона не в норі, а лише ніби трохи присипана землею, посеред вим’ятого й вимощеного кубельця. По краях кубельця дерен і трава попіднімалися від її боків, а зараз звисали в ще теплу після її тіла порожнечу. Попереду, за кілька кроків, у землі зяяла акуратна округла дірочка. Очамимря впізнала: це був вхід до її нори. Проте зараз вона не те що пролізти в нього не могла, а хіба що лапу встромити. Очамимря випростала передні й задні лапи, рештки землі скотилися з її тулуба. Ого-о! Вона стояла тепер по груди в траві, серед якої звикла прослизати швидко й непомітно.
Від шурхотіння землі, яка обсипалася з тіла Очамимрі, десь поряд із-під трави на стеблину видерся молодий мучнистий хрущ і розправив сушитися проти сонця свої ще не зміцнілі крила. Очамимря, різко смикнувши головою, хамкнула жука не роздумуючи – і від того, як розтікалася в роті солодкувата клейка маса, відчула ще сильніший, майже нестерпний голод. Підросле впродовж довгого сну тіло вимагало їжі, щоб підтримувати сили.
Полювати спочатку було незвично, через що перша дичина від неї втекла – це була молода руда миша. Очамимря не мала навички полювання на мишей: іще недавно вона сама була завбільшки з мишеня. Тож на якусь мить вона загаялася з ривком, і миша шелеснула повз неї в густий кущ верболозу, де переслідування робилося дуже важким, якщо не цілком неможливим.
Трохи розчарована, Очамимря подалася до берега, де на мілководді натрапила на силу-силенну більших та менших пуголовків, і там нарешті втамувала свій голод. Вона стрімко плавала й пірнала, уперше відкривши в собі цю здатність, заганяла жаб’ячих дітей на мілководдя і, набравши їх по 4—5 до пащі, ковтала, майже не прожовуючи. Наївшися донесхочу, вона вибралася в прибережний очерет і так само вперше в житті вклалася спати, не зариваючись у землю.
Прокинулась Очамимря від шелестіння в глибині очерету. Одразу було чути, що істота, яка десь там рухається, не дбає про те, щоб робити це тихо. Очамимря вже раніше бачила таких істот – Були вони великими, незграбними й пересувалися тільки на двох своїх задніх лапах. Вони, вочевидь, нікого не боялися, тому слід було боятися їх самих.
Та зараз істота, хилитаючись і заточуючись, непевним кроком ішла плавнями, час від часу хапаючись передніми лапами за листя й стебла очерету. Один гострий листок роздер тіло істоти – і дух крові, солодкавий, гнилуватий дух, на який Очамимря ніколи раніше не зважала, зараз гостро шмагонув її по ніздрях. Неначе зачарована, вона поповзла на певній відстані слідом за істотою.
Дивлячись крізь очерети знизу вгору, Очамимря не могла не зауважити, що істота все важче й важче дихає, дедалі сильніше хитається, час від часу здригається всім своїм тілом. Очамимря не розуміла, але якимось робом відчувала, що істота почувається дуже й дуже погано, що вона помирає.
Невідомо, для чого ящірка вирішила поспостерігати, що ж то воно буде далі. Та й запах крові, яка скрапувала з надрізаної передньої лапи істоти у воду, вабив і бентежив.
Ця бентега ще більше посилилася, коли істота раптом заточилася, похитнулась, зігнулась у попереку й кілька разів відхаркнула у воду великими згустками крові. Потім вона й зовсім зупинилася, повільно та розпачливо замахала верхніми кінцівками, щось прохарчала і сторч головою впала в багно між очеретин. Кілька брудних бульбашок повільно виринули з-під голови й за деякий час луснули в повітрі.
Очамимря зачаївшись вичікувала. Істота не підводилась і не ворушилася. Нарешті ящірка наважилася й збоку, дуже повільно, із готовністю щомиті втекти, наблизилась до тіла в очереті. Ще цілу вічність вона чекала зовсім поряд, на відстані одного стрибка. Сонце помітно змістилось на небосхилі, поволі досягаючи найвищої своєї точки. Його промені вже припікали Очамимрі спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась і наважилася. Майнувши в повітрі всією довжиною свого підрослого тіла, одним стрімким стрибком заповзла істоті на карк.
Тіло істоти вкривали не шерсть і не панцир, а якась інша речовина, і прилягала вона до тіла нещільно. Волосся росло лише на голові, і вже шия безборонно біліла досить тонкою білою шкірою.
Запах крові, який п’янив і вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережності й занурила зуби у шию істоти.
Нічого смачнішого в житті вона ще не споживала. Плоть була іще тепла, не затвердла, до крупних кісток було далеко, а дрібні їй не траплялися. Хрящі були м’якими й піддатливими. Очамимря наїлася так, що їй аж черево роздуло, і врешті, відповзши від трупа на сухе, вмостилася спати в глибині куща верболозу. Засинала вона з неусвідомленим розумінням того, що більше ніколи не зможе харчуватися нічим, окрім щойно скуштованого м’яса.
А град собі живе своїм життям. Щоранку Кнєзеві десятники свистками та бубнами піднімають люд зі сну й женуть на роботу. Робота завжди та сама – Міст через Ріку будувати. Щоправда, будують його чомусь із нуля, від початку, хоча ген далі то там, то там понад Рікою вивищується чотири чи п’ять скелетів старих мостів, що їх іще перві люде колись збудували. Мости ті зруйнувалися після другого Спалаху, та відновити їх нібито ще й можна було б. Але ні – Кнєзь усім оголосив, що ніхто з них не потребує використання досягнень попередників, що в них усе має бути своє, власне, вистраждане, і через це будувати новий міст потрібно від самісінького початку, із нічого.
Бо ми й так забагато використовуємо з того, що нам залишили перві люде, уважає Кнєзь. Досі ще їмо їхню їжу, знаходячи її в підвалах, де вони її зберігали, а мали вони її багато, років на сто вперед вистачить. Носимо їхній одяг, якого теж залишилася незліченна кількість. Живемо в будинках, які перві люде збудували, ну, в тих, що вціліли після Спалахів і не дуже зруйнувалися. Плаваємо по Ріці в човнах, які від них залишилися.
Ми б іще користувалися й іншими їхніми речами, та не дано нам кебети. Онде по всьому граду колісниці стоять металеві, та ніхто не вміє їх урухомити. Кажуть, чарівне слово треба знати, а його перві люде з собою забрали. Висять на стінах будинків кумедні, незрозумілі скриньки з кругленькими рильцями спереду й зі слухавкою збоку. Рильця ті, оповідають, перві люде якось крутили скількись там разів, а потім у слухавку говорили, і чути їх було за багато-багато верстов. І в деяких будинках стоять такі самі скриньки. Якщо довго вслухатися в мушлю слухавки, у саму її серединку, то й справді вчуваються якісь хрипи, сичання, стогони нерозбірливі, неначе перві люде зі свого світу якісь сигнали подають: схаменіться! отямтесь! припиніть! не робіть!
Онде, на горі Щекавиці, на самому її вершечку, подалі від Ріки, волф у драній куртці шкіряній, зібравши навколо себе дітлахів та підлітків, навчає їх законам життя, на хитарі тріснутій собі приграваючи. Воно-то справа добра, корисна, якщо вона Кнєзем санкціонована. Та коли придивитися до волфа ближче, то видно, що виду він зовсім не благообразного: давно не мите сивувате волосся брудною стьожкою перетягнуте, колюча щетина щоки вкриває, круглий пацифік із білого металу на грудях теліпається. Хоча істини говорить ніби правильні:
– Ото жили собі перві люде й лиха не знали. Та тільки не завважили вони, що їхній бог уже помер. Не помітили. Так само далі ходили собі до храмів своїх, прохання до бога посилали, обряди свої відправляли. Та все дивувалися, що нічого з того не виходить. Не всі дивувалися, а тілько некоторі, ті, що завважили. А тим часом нові боги над світом запанували. Всемогущий бог Фак і всемогуща богиня Фака вирішили світ оновити, перенародити. Та загинули й вони: бог Фак – Під час зачаття, а богиня Фака – Під час пологів. Ото й були два великих Спалахи, із перервою в дванадцять років, дванадцять місяців, дванадцять тижнів і дванадцять днів. Такий, видати, термін божої вагітності, та й то, мабуть, не повний. І світ наш через те недонароджений. То й мусимо в ньому жити, який уже він нам дістався, хай боронить нас усемогутній батько Фак і все-блага матір Фака!..
Усе наче правильно каже волф хитромудрий, та от тільки бринить у голосі його якась легенька ніби насмішка, ледь відчутна. Може, і сам сумнівається в тому, що оповідає?.. А сумніватися в нас – Гріх найбільший, непростимий. Оно й Кнєзь те саме каже завжди. Міст треба будувати, хоч його й зносить, розмиває своєю водою Ріка. Бо там, за Рікою, звідки сонце сходить щоранку, там, ген далеко-далеко, може, саме там, де воно щоранку сходить, живуть люди. Їх ніхто не бачив, та Кнєзь певен, що ті люди – наші брати. Вони колись піднімуться, рушать у дорогу й прийдуть до граду. Тому й потрібен міст, саме такий, новий міст, збудований нашими руками від самого початку, а не на підмурівку тих каменюк, що залишили перві люде. Тож і згрібають щоранку землю смерди, носять її кошиками, висипають у воду. Інші смерди там її втоптують, штани до колін закасавши, дамба потрохи довшає, простягаючись у бік Трухан-айленду, але потім, улітку після дощу чи навесні, як сніги тануть, приходить із верхів’їв велика вода й змітає дамбу, наш міст недобудований. Та й коли б його до кінця добудувати, до Трухан-айленду, все одно ж там, по той бік айленду, знову Ріка. Хіба ще один міст доведеться будувати, туди, до Лівого граду? Але то тільки Кнєзь відає та ще, може, хто з наближених до нього.
Он минулої зими снігу майже не було, то й дамбу навесні дотягли ну трохи не до самого вже Трухан-айленду. Щоправда, коли в Кнєзя питали, як же вода в річці тектиме, коли її всю перегородити, то він відказував, що вода знайде собі дорогу, потече по інший бік острова. Усі й думали, що так воно й має статися. Бо Кнєзеву волю в нас усі звикли виконувати: і гридники, і вільні, і смерди, звичайно ж, – а тут якась вода невже ж насмілиться не послухатися.
Очамимря жила в очеретах кілька днів. Вона прокидалась, донесхочу наїдалася вже трохи затхлого м’яса й знов занурювалася в сон, м’який і безпечний. Поблизу не з’являлося ніякої звірини, а коли сторожка видра спробувала, висунувши самий тільки ніс над водою, підпливти до напівобгризеного тіла, Очамимря, глибоко вдихнувши, заревла на повну пащу – Вперше в житті. Крик вийшов різкий, бридкий і страхітливий – Він відбився від крутого берега недалекого острівця й розлогим виляском покотився над водою. Налякана видра миттю пірнула й не виринала вже довго-довго. Очамимря прослідкувала поглядом понад водою на всі можливі боки, та, видно, річкова тварина, ухопивши повітря, відпливала все далі й далі.
В Очамимрі за останні дні, може, від доброго, тривалого сну, надзвичайно загострилися і зір, і нюх. Вона вже стояла по груди в болоті біля розтерзаного трупа, який сіро й рожево світився з багна, а вибираючись на берег, відчувала, як мул просідає під її лапами. Хвіст волочився позаду, приминаючи траву й лишаючи своїм гострим кінцем неглибоку, але виразну борозну між слідами. Їжі залишалося дедалі менше, незабаром самі лише набряклі ноги стирчали з води, переходячи в слизький розчепірений кістяк. Задня частина тіла істоти – Від поперека й аж до підколінних западин – Виявилась найсмачнішою. Доївши й ноги аж до колін, обгризши й обсмоктавши сухожилля, Очамимря востаннє відіспалась у прибережному кущі й почвалала мілководдям далі униз.
А в граді нова біда. Нарід із будівництва мосту втікати почав. Як учергове кілька днів тому Ріка дамбу розмила, то дедалі менше щоранку на роботу виходити стало. Десятники вже аж шаленіють кожного ранку, свистять, і в бубни свої б’ють щосили, а з будинків де один-двоє до роботи виходять, а де й жодного. Тоді вриваються десятники в будинки, криками й копняками підіймаючи сплячих, стусаючи тих, що, у лахміття позагортавшись, і далі спати наміряються. Найбільше лютує Азар’ян, старший над десятниками. Звісно, йому ж перед Кнєзем відповідати, чому так мало вийшло на будову, чому дамба так повільно подовжується. То він аж піниться, як застане когось сплячим, та в обличчя з усього розмаху як зацідить, аж той юшкою вмивається.
Нарід же все тікає й тікає. І не сьогодні це почалося. Бо давно вже живуть, наприклад, під градом, у підземеллях, якісь мудриполітенівці. Чому вони «мудри», так ніхто й не знає, але до роботи на будівництво ходити вони зроду не думали. Мають вони свої тунелі та переходи під містом, куди й гридні Кнєзеві поткнутися поодинці бояться. Виходи з підземель тих лежать переважно ген там, нагорі, у поруйнованій частині граду. Кілька виходів таких і на подолі знаходили, та за наказом Кнєзевим якось Азар’ян нагнав смердів, і вони всі ті діри підземельні позасипали – і під горою, навпроти Трухан-айленда, і посеред площі головної, і далі, на Тарасашевченка. Але попід кручами вздовж Ріки, далі за течією, понад руїнами одного з давніх мостів, іще один вихід видніється. Мудриполітенівці з нього, бува, повилазять, уламки ґанку високого пообсідають, на ранковому сонечку вигріваються. А позаяк будівництво мосту зовсім же неподалік, то вони й зачіпаються з будівельниками чи з десятниками, а часом і з гриднями, які дорогою понад Рікою чвалом проїздять. Якось кілька гриднів тих їхніх кпинів-зачіпок не витримали, із коней позістрибули, мечі з піхов повихоплювали та й кинулися за мудриполітенівцями в глибину тунелю. Ніхто їх відтоді не бачив і не чув. Коні паслись над Рікою кілька днів, аж поки інші гридні, які проїздили понад берегом, не завважили їх та й не половили. А куди вже ті підземелля завести можуть, то хіба самі мудриполітенівці знають і ще, мабуть, усемогутній бог Фак зі всемилостивою богинею Факою.
На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Очамимря (Повість безврем’яних літ)», автора Олександр Ірванець. Данная книга относится к жанру «Современная зарубежная литература». Произведение затрагивает такие темы, как «філософська проза», «фантасмагория». Книга «Очамимря (Повість безврем’яних літ)» была написана в 2010 и издана в 2010 году. Приятного чтения!
О проекте
О подписке